Почати, либонь, слід із того, що рік його народження й реальне ім’я достеменно невідомі. Сина незаможного київського гендляра звали або Єлисеєм, або Єлеазаром. Рано осиротілою дитиною опікувався брат матері — ректор Могилянки Теофан Прокопович (!). Після школи хлопцеві випало повчитися в тій-таки академії, але смерть дядька й відсутність підтримки з боку іншого міщанина-покровителя штовхнули його на пошуки заробітку. У 17 років, не скінчивши класу богослов’я, юнак подався в мандри Європою. Принагідно викладав, а щоб вступити в західний заклад, став уніатом. Успішно студіював у колегії святого Атанасія в Римі, створеній спеціально для католиків грецького та слов’янського походження, і називався Самійлом Церейським. Проте чомусь вирішив повернутися. Чи не тому, що не мав перспектив подальшої кар’єри, якою переймався до самого скону? Дорогою назад познайомився з протестантськими університетами Лейпцига, Гале, Єни. У Почаєві знову навернувся в православ’я, взяв чернече ім’я Теофан Прокопович і розпочав могилянську професуру. 23-річний інтелектуал перебував у колі київських учених. Писав староукраїнською й слов’янською. Виявляв неабиякий критицизм і оригінальність, хоча й не пропонував чогось кардинально нового.
Читайте також: Київська школа в Московії
Навчаючи поетики, відмовився від надмірного барокового символізму й алегоризму, натомість віддавав перевагу греко-латинській класиці. Увагу привертає розіграна спудеями на Щекавиці його трагікомедія «Володимир» з кількома згадками великого ктитора академії Івана Мазепи. Правителя Козацької держави змальовано як спадкоємця Русі. Проте з кон’юнктурних міркувань у подальших виданнях як наступників подано вже московських царів. У драмі вперше окреслено контраст між світським і духовним пануванням. Комічно зображено героїв, ненаситних жерців-невігласів Жеривола, Курояда, Піара. Пафос твору зводиться до подолання власних обмежень.
Майстерня риторики Прокоповича покликана зневажити католицьку традицію засобами церковної проповіді (гомілетики). На додачу Теофан читав лекції з філософії, зокрема й логіки, фізики, метафізики, етики й політики. У переліку є також курси з богослов’я та математики. Прокопович не боявся зводити теологію з природознавством. Як і неоплатоніки, всемогутнього Господа він ототожнював з розумом. А в богопізнанні першість віддав вивченню природи й означенню досвіду, рухаючись за Бейконом і Декартом. Усяко поєднував ренесансне, реформаційне, природничо-наукове та просвітницьке знання. Наслідуючи Коперника з Ґалілеєм, обстоював множинність світів. За що зазнав критики й звинувачень у тому, що єзуїт. Приміром, від консерватора Стефана Яворського, який, щоправда, і сам достатньо пізнав католицької науки.
Щойно відгула Полтавська битва, префект Прокопович у Києві вже підносив до небес Пєтра І й лихим словом згадував «лукавих запорожців» і «невдячного раба» Мазепу. Вихваляв і Мєншикова задля можливої промоції. Чи не було це запорукою ректорства в академії? Врешті Пьотр викликав його до себе. Відтоді лояльність Теофана до московитів, яку підмітив князь Ґоліцин, тільки дужчала. Яко царський фаворит, він сприяв реформам не лише у справах держави та церкви, а й освіти. Такої бібліотеки, як у нього, не мав ніхто з довколишніх книжників. У Москві й Петербурзі його вважали сірим кардиналом. І справді, дуже скоро він висвятився на єпископа. У творах виразніше почала звучати вимога просвітницького абсолютизму. Їхній автор виходив з ідеї людини як мікрокосму та знаної з античності тези самопізнання. Правитель, каже наш теоретик народжуваної імперії, спирається на закони розуму і природи й послідовно скеровує державу до поступу. Не дарма в «Духовному регламенті» Прокопович наполягає на підпорядкуванні кліру світській владі. Маючи в колекції відому книжку Макіавеллі, він утілював приписи флорентійця про те, що державник вільно йде на компроміси заради амбітної мети. Після смерті царя Теофанові закидали єресі, хоча він не здавався й давав відсіч. Ворогів йому не бракувало ще з Києва. Та сповна його кар’єра таки не вдалася.
Читайте також: Трансгресія еротизму
Так чи так, а Прокопович постає перед нами як постать, у якої особисті мотиви сплелися з уявленнями, нібито неабияка потуга Московської держави спричинила виняткову роль цього краю, а саме профетизм. І хочемо ми того чи ні, але схожі тенденції чітко відстежувалися в православних колах Старої України з XVII століття. Що більше занепадала Гетьманщина, то легше було честолюбцям від неї відвертатися. Особливо якщо вони мали великі шанси отримати керівні позиції в домініоні. Одначе Теофанові довелося розчаруватись у своїх переконаннях і відчути ностальгію. Переслідуваний недоброзичливцями, він раз у раз мріяв повернутися до Києва. Сильному духовному владиці поруч із потужним монархом просто не було місця. Випадки опозиції представників промосковського спрямування за владу в Росії, що видно на прикладі Яворського й Прокоповича, в подальшій історії України тільки гостріше засвідчували послаблення будь-яких спроб створити власний проєкт державності. А дієвців такого замислу світ часто-густо ловив.