24 червня 2023 року на ХI Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал» відбулася дискусія, присвячена ситуації та прогнозам розвитку української комікс-індустрії. У ній узяли участь провідні діячі нашої комікс-спільноти: засновник видавництва «Vovkulaka» Ярослав Мішенов, художник та ілюстратор Сашко Ком’яхов, перекладачка та редакторка Марина Дубина й перекладач та ведучий ютуб-каналу «Третя Паралель» Микита Янюк.
Головне запитання, яке сформулювали під час розмови: чи можна взагалі казати про існування комікс-індустрії в Україні? Сашко Ком’яхов слушно зауважив, що індустрія — це більш дотично до американського ринку, тоді як для нас поки що продуктивніша європейська модель, яка не є конвеєрною, а орієнтується на окремі мистецькі явища на противагу серійному виробництву. Утім, протиставляти в мальописному контексті Америку як індустрію, а Європу як мистецтво — теж не зовсім правильно, бо тоді треба враховувати велику кількість винятків, що можуть повністю підважити доцільність такого протиставлення. Марина Дубина стосовно цього зауважила, що Україна, зрештою, не має ні на кого орієнтуватися, бо має свій шлях, адже в нас значна кількість читачів коміксів — це ті, хто не читав їх у підлітковому віці, а познайомився вже дорослим.
Читайте також: «Пісочний чоловік» і мальописні українські терени
Не могли оминути в дискусії і теми того, який стан української комікс-індустрії тепер, у післяковідні часи війни. Ярослав Мішенов зазначив, що як наших, так і перекладних проєктів доволі багато. Микита Янюк уточнив, що 2022 року кількість суттєво знизилася, а цього року вже стала майже на рівні довоєнної. Крім того, додав Янюк, часом декілька перекладачів змагаються за те, щоб перекласти якийсь конкретний комікс, бо всі мають щось своє улюблене, яке здавна мріють перекласти. Сашко Ком’яхов зауважив, що кількість роботи залежить не тільки від війни, а й від бажання братися за різні проєкти, яких завжди багато. Так йому запропонували стати ілюстратором, після того як він просто прокоментував допис військового у фейсбуці, сказавши, що таку цікаву історію треба обов’язково намалювати.
Перекладачі теж не скаржаться на нестачу замовлень, утім, в Україні перекладачів загалом бракує, бо ще досить багато культових мальописів не можна прочитати українською. Проте, скажімо, деякі імена, як-от Алан Мур, як засвідчує Микита Янюк, уже мають цілком пристойну поличку нашою мовою, однак, звісно, хотілось би більшого.
Ще один нюанс української комікс-індустрії — те, що в нас часто автор ідеї / сценарист є також ілюстратором / художником, тоді як в Америці це здебільшого різні люди. Чи перевага це для нас (посилює творчий контроль за кінцевим результатом), чи недолік (зменшує загальну кількість проєктів) — питання суперечливе. Сашко Ком’яхов, який намалював графічний роман «Тато. Кузня зброї» за власним сценарієм, каже, що необхідність поєднувати два заняття залежить від специфіки завдання. Інколи просто важко пояснити свою ідею і простіше зробити її самому. А часом хочеться проілюструвати щось цікаве, як-от книжку Володимира Тиліщака «Отамани», яка має вийти в серпні 2023 року. Ярослав Мішенов додав, що все дуже залежить від самої ідеї: інколи автори приходять уже з усім готовим (і сюжетом, і його реалізацією), а інколи це все потребує доопрацювання й, відповідно, доукомплектування. І через це непросто сказати однозначно, який формат (одне видання чи серія) вигідніший для видавця, бо важко передбачити попит покупців.
Також поширеною заувагою до української комікс-індустрії є те, що це по суті «бульбашка», де всі пов’язані між собою та кажуть одні про одних. Через це мало хто й знає, що відбувається з нашими мальописами, ще й кількість сайтів і ютуб-каналів, де про це можна дізнатися, невелика. І в цьому, як на мене, полягає головна проблема українських коміксів: для багатьох українських потенційних читачів вони досі асоціюються з тим, що читають підлітки, а дорослим таке вже навіть розгортати незручно, бо є, на їхню думку, певним свідченням інфантилізму. Зрозуміло, що нам бракує самої культури читання коміксів, як у Європі, де такі видання часто йдуть у великому альбомному форматі, подібно до книжок про мистецтво, і де є серйозні фестивалі й гучні премії за графічні романи та багатосторінкові мальописи. Тож у Європі за понад 100 років уже склалася традиція читання банддесіне (з фр. bande dessinée дослівно «мальована стрічка», так називають французько-бельгійські комікси. — Ред.), тоді як в Україні мальописи досить стабільно виходять лише останні 15–20 років. Тому одне з головних завдань нашої комікс-індустрії — якраз розширити бульбашку, залучити нових читачів і рекламувати наявні видання.
Насамперед треба популяризувати наші знакові мальописи, такі як «Даогопак» Максима Прасолова й Олексія Чебикіна, «Орда» й «Максим Оса» Ігоря Баранька, «Серед овець» Олександра Корешкова, «Залізна голова» Максима Удинського, «Пітмен» Єгора Ключника, «Кобзар» Іллі Бакута та інші. Сашко Ком’яхов також порадив «Героя поневолі» Міхая Тимошенка й Кирила Горішного — графічну адаптацію повісті Івана Франка, популярний у світі формат. Марина Дубина справедливо зауважила, що треба загалом казати про те, щоб виникло бажання читати мальописи, а із чого почати — це вже другорядне питання. Спочатку можна просто погортати наявні комікси, щоб побачити, які малюнки можуть зачепити. Тож українська комікс-індустрія має позитивну тенденцію до розширення, зважаючи навіть на те, що на цій події в «Мистецькому арсеналі» було багато відвідувачів. Та лишається проблема масових інформаційних джерел, де б висвітлювали новинки й тенденції наших мальописів, які, безсумнівно, варті широкої читацької уваги.