Ім’я Казимира Малевича у більшості людей асоціюється з його найвідомішою картиною «Чорний квадрат», яку він намалював у 1915 році і назвав «Чотирикутник». Втім, також є чимало тих, хто каже, що його шедевр — не картина, а якесь непорозуміння. Мовляв, будь-яка дитина змогла б таке намалювати. Хай там як, «Чорний квадрат» нікого не лишає байдужим, викликаючи різноманітні емоції, що вже є ознакою справжнього мистецтва.
Найголовніше питання, яке виникає в усіх прихильників таланту Малевича: а чи міг цей новатор писати «звичайні» полотна, пейзажі або портрети? Відповідь не зовсім очевидна: не тільки вмів, а також багато чому навчився у представників українського побутового жанру, зокрема, у свого першого вчителя живопису, художника Миколи Пимоненка.
Факт, про який знають навіть не всі поціновувачі його хисту: Казимир Малевич народився в Києві, прекрасно знав українську мову і часто називав себе українцем. Лише нещодавно з’ясували, за якою саме адресою жив Малевич у столиці України — на теперішній вулиці Жилянській (орієнтовно буд. № 62-65). Дім, на жаль, не зберігся, зараз на його місці височіє багатоповерхівка. Батько художника належав до збіднілої польської шляхти, яка мешкала в Україні щонайменше три століття. Мати, імовірно, була українкою, яка перед одруженням перейшла в католицизм і з Людмили стала Людовикою. Казимир згадував, що вона займалася вишивкою і мереживами, і від неї він навчився цьому «мистецтву», а ще в’язав гачком.
Читайте також: Повернення втрачених імен
Через те, що батько працював в управліннях цукровими заводами, родина Малевичів жила в різних селах (найдовше в 1883–1889 роках у Моївці в теперішній Вінницькій області). В автобіографічних нотатках Малевич також писав, що йому дуже подобалося спостерігати за селянками в саморобному кольоровому вбранні, які «воювали» з бур’яном на плантаціях цукрового буряка:
«Я любив дивитися на ці поля вранці, коли сонце було ще не високо, а жайворонки піднімаються піснями вгору, і лелеки, клацаючи, летять за жабами, а шуліки, кружляючи у височині, визирають птахів і мишей».
І саме там Казимир багато надивився на те, як українські селяни розписують хати і, зокрема, допомагав їм вимазувати глиною долівку і робити візерунки на печах:
«Селянки чудово малювали півнів, коників і квіти. Фарби всі змішувалися на місці з різних глин і синьки. Пробував я цю культуру перенести на пічки у себе в будинку, але нічого не виходило. Казали, що я брудню пічки. Тоді я перейшов на паркани, стіни сараїв і подібне».
Ще одним сильним мистецьким враженням дитинства для Малевича став Київ з його звуками, барвами та краєвидами, а ще там йому на все життя закарбувалося в пам’яті полотно в одній крамниці, на якій «дуже смачно було намазане» зображення дівчини, яка сиділа на лавці і чистила картоплю: коренеплід і лушпиння були наче «живі».
Згодом Казимир Малевич сам готував для себе акварельні фарби і робив пензлики, непогано малюючи коней і людей на природі. І ще він на все життя запам’ятав, як до містечка Білопілля (нині районний центр Сумської області) приїхали три «славетні» художники з Петербургу писати ікони в соборі. Разом із другом Казимир бігав крадькома подивитися на них, наче на якихось божеств з їхніми неземними інструментами. Тоді ж він почав копіювати картини визначних художників з репродукцій у найпопулярнішому тоді російському щотижневику «Нива».
Живучи в Конотопі (Сумська область), Малевич написав свою першу серйозну картину «Місячна ніч», пейзаж з річкою, камінням і причаленим човном. Потайки від нього друг виставив «Місячну ніч» в вітрині одного магазину, де її дуже швидко купили за 5 карбованців. Щодо чого автор, який просто обожнював смачну українську їжу, зазначив у спогадах: «На це можна було цілий місяць їсти по кільцю ковбаси на день». До речі, нещодавно міська влада Конотопа оголосила, що планує найближчим часом встановити меморіальну дошку на будинку по проспекту Червоної Калини, 20, де юний Малевич створив і продав свої перші малюнки.
Дещо пізніше Казимир також ходив до першої в Україні «рисувальної школи», заснованої ще в 1875 році українським живописцем Миколою Мурашком, дядьком славетного українського художника Олександра Мурашка. В офіційних списках Малевича не зазначено, але вірогідно, він був вільним слухачем. Достеменно знаємо, що його вчив там Пимоненко, з полотен якого молодий Казимир запозичив пропорції, кольори і загальну селянську тематику (особливо його вразила тоді картина Пимоненка «Гопак», яку потім придбав Лувр). Втім, у Малевича це все зрештою набуло абстрактних, супрематичних рис, першоелементних і водночас фольклорних.
1897 року родина Малевичів переїхала до Курська. До України він повернувся нескоро, але уже як видатний митець і запрошений викладач в Київському художньому інституті (1927—1930), де тоді працював неймовірний колектив геніїв, зокрема, Михайло Бойчук, Олександр Богомазов і Володимир Татлін. В інституті Малевич відкрив кабінет експериментального ІЗО, навчаючи студентів найновішим досягненням у живописі і лікуючи їх від «кольоростраху», однак жоден із його учнів не сягнув усієї премудрості супрематизму, зупинившись на кубізмі.
1928 року Казимир Малевич знову, після майже декади творчої перерви (коли він більше переймався написанням теоретичних праць), починає малювати, означивши свій стиль як супранатуралізм. І в 1930 році в Київській картинній галереї відкривається його виставка, остання в житті Малевича. Після того був переїзд до Ленінграда, а там недовготривалий тримісячний арешт, де на допиті в слідчій анкеті в графі національність він написав «українець». А далі були рак, бідність і смерть 15 травня 1935 року.
Вплив Малевича на світове мистецтво справді колосальний, революційний і такий, що визначив розвиток дизайну на багато років уперед, показавши цінність безпредметного живопису, який стає «не засобом, а самозмістом». І найприкріше, що крім очевидного нерозуміння масштабу геніальної постаті за життя, у нас дотепер про Малевича дуже мало говорять як про митця, сформованого українською культурою. Навіть таке явище, яке довгий час називають «русскій авангард» — це феномен, сформований насамперед українцями (Архипенко, брати Бурлюки, Екстер, Єрмилов, Меллер, Пальмов, Татлін тощо). Спочатку Російська імперія, а потім СРСР та його самопроголошена правонаступниця РФ звичним способом привласнювали собі досягнення всіх мешканців колонії, переконавши навіть самі колонізовані народи, що їхні власні здобутки винятково другорядні. І те, що поступово європейські й американські музеї виправляють підписи під картинами вище зазначених митців з «Росія» на «Україна» (а ще це нещодавно сталося з Рєпіним, Айвазовським і Куїнджі), це аж ніяк не досягнення нашого Міністерства культури чи якоїсь продуманої державної політики. Передусім це наслідок активної позиції наших громадян-ентузіастів за кордоном. Втім, поки про «український авангард» мало знають й на батьківщині Малевича, годі сподіватися, що про його приналежність дізнаються у світі.