Ми вже були за крок від кровопролиття. На дворі стояв листопад 2004-го. «Та хай тільки команду вожді дадуть, ми самі зброю здобудемо!» На Майдані такі настрої були в багатьох. Тим часом зі штабів біло-синіх лунали заклики «розігнати Майдан», «дати революції по пиці». Тоді, попри пророцтва громадянської війни, все обійшлося. Зараз останні, м’яко кажучи, неоднозначні політичні кроки президента Віктора Януковича загрожують не тільки зовнішній безпеці країни, а й внутрішній. Експерти та політичні активісти, опитані Тижнем, одностайні: механізм суспільної радикалізації вже запущено.
Радикальне приниження
Питання суверенітету завжди дуже болюче і гостре для будь-якого суспільства. А тим більше проблема присутності іноземних військ на власній території. Як свідчить історія, якщо влада нехтує громадською думкою, імовірність появи екстремістських (див. довідку) рухів різко зростає. Експерти переконані: харківські угоди не враховують думки значної частини українців зі стратегічних для суспільства питань.
«Насправді нова влада зараз не робить нічого такого, чого б від неї не можна було б очікувати, – вважає Віктор Чумак, експерт із питань державної безпеки Міжнародного центру перспективних досліджень. – Інша справа – та швидкість, із якою вона все це робить. Велика частина суспільства до цього не готова ні морально, ні інтелектуально».
«Зараз справді виникає досить висока ймовірність радикалізації та екстремізації політичного процесу, – погоджується з Чумаком Євген Головаха, директор із наукової частини Інституту соціології НАН України. – Дуже багато залежатиме від того, наскільки нова влада зможе легітимізуватися в очах тієї частини українців, які за неї не голосували. Найгірше ж те, що якщо одразу після виборів більшість громадян хотіли нарешті визначеності й визнавали нову владу, то тепер швидко наростатимуть настрої цілковитого її неприйняття. Це і є найперша ознака екстремізації».
«Якщо в 2004-му йшлося про образу частини суспільства, чий вибір був зневажений, то зараз мова йде про цілковите приниження, – стверджує соціопсихолог Олег Покальчук. – До того ж приниження більшої частини країни. І це дуже важливо, хоча більшість політиків цього недооцінюють. Динаміка розвитку таких суспільних настроїв є абсолютно непередбачуваною». На думку експерта, якщо влада на додачу ризикне розпочати наступ на малі підприємства, тобто власну кишеню маленького українця (нинішній прем’єр-міністр Микола Азаров вдавався до такого й раніше), тоді суспільний вибух буде забезпечений.
Тінь Бандери
Соціопсихологи констатують: окрім політичних причин для радикалізації є й психологічні. «Мотивації, які роблять маси щасливими у сфері політики, вичерпано, – пояснює Олег Покальчук. – Для звичайних людей дуже важливою є можливість реалізації своїх поглядів у якихось політичних подіях. Проблема України в тому, що легальні політичні методи та події на кшталт дебатів, прес-конференцій, мітингів абсолютно людей не влаштовують, бо вони бачать їхню неефективність. Треба розуміти: те, що було, наприклад, у день ратифікації угоди по ЧФ під Верховною Радою чи в ній, – це просто цирк на дроті порівняно зі справжнім екстремізмом».
Справжній політичний екстремізм не є пафосним чи демонстративним. Власне, в українській історії вже є приклад такої екстремізації цілого політичного покоління. «Жування шмарклів» під час національно-визвольних змагань 1918–1921 років, коли врешті-решт об Україну витерли ноги, призвело до появи Степана Бандери не тільки як людини, а як суспільно-політичного тренду. Людина, яка задекларувала терор як метод політичної боротьби, стала напрочуд актуальною та поважною в тогочасній Україні.
Щоправда, це не означає, що вже завтра почнуть вибухати машини з високопосадовцями, а смертники у вишиванках стануть підривати урядові будівлі. Тероризм як суспільне явище виникає тоді, коли присутні передумови: наявність ідеологічного простору, який би виштовхнув із себе таку організацію, істотне погіршення соціально-економічних умов життя людей та відсутність майбутнього для значної соціальної групи населення. «Сьогодні в Україні я не знаю жодного політичного руху, який сповідував би збройний спротив як засіб боротьби, – каже Віктор Чумак. – Але те ламання через коліно більшої частини суспільства, яке ми зараз бачимо, безумовно, призводитиме до виникнення радикальних настроїв. Питання в тому, наскільки ці настрої зможуть знайти вихід. На мою думку, це залежить від того, як багато люей, готових до рішучих дій. Тим більше що в українському суспільстві спостерігається цілковите розчарування в політичних рухах як засобі захисту власних інтересів».
Як стверджують науковці, українці мають важливу ментальну рису – обережність у ставленні до чужого, до будь-яких різких рухів, у якій уже багато разів навіть за нетривалі часи незалежності зав’язали всі радикальні пориви. Завдяки їй за останні років десять, коли країна все ж виповзла зі смутних 1990-х, випадки відвертого екстремізму можна полічити на пальцях однієї руки. Були вибухи у сміттєвих баках на ринку «Троєщина» в Києві в серпні 2004 року, коли постраждали 14 осіб, одна з потерпілих померла в лікарні. Терористами виявилися четверо праворадикалів, які хотіли цією акцією звернути увагу на проблему нелегальної міграції, кожен із «боївки» отримав по 14 років ув’язнення. За кілька років до цього, у 2002-му, секретар Одеського міського комітету комсомолу Андрій Яковенко створив терористичний гурток, члени якого нападали на магазини з метою «експропріації» матеріальних цінностей на «потреби революції». Хоча в результаті замість «партизанської боротьби проти антинародного режиму» все звелося до звичайного бандитизму.
«Колись Карл Маркс, говорячи про Румунію, сказав: «Мамалига не стріляє», – іронізує Віталій Кулик, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства. – Те саме можу сказати й про Україну. Тобто Україна зараз не вибухне. Будь-які радикальні настрої, яких справді стає дедалі більше, поки що не можуть бути конвертовані в реальну загрозу насилля».
Герилья по-українськи
«Уся українська історія впевнено доводить, що екстремістські рухи врешті-решт впираються в ніщо, бо очолюють їх, зазвичай, негідники, які використовують свої організації для задоволення власних інтересів, – розмірковує соціопсихолог Олег Покальчук. – Але в надрах цих рухів, а радше поза їхніми межами, цілком можуть виникнути автономні гуртки людей, які вирішать діяти жорстко».
«Що стосується правого табору, то можу чітко сказати, що радикальні настрої є, але загалом люди ще не готові до справді радикальних методів боротьби, – впевнений Сергій Бевз, голова київського осередку ГО «Патріот України». – Зараз жодна радикальна організація не має нормальної чисельності». За словами Олександра, активіста організації «Автономні праві», його соратників в організаційному сенсі приваблює досвід RAF (див. довідку). «Ми дуже поважаємо ОУН, але, на жаль, ніколи не матимемо такої широкої суспільної підтримки своїх дій, яку мали в 1930–1940-х роках ОУНівці, – зазначає він. – Тому опір малими групами. Ми маємо залякати тих жирних свиней, які зараз спочивають на лаврах, продавши країну з усіма людьми на додачу».
Ліворадикали у ставленні до влади здебільшого солідарні з правими. У розмові з Тижнем, що відбувалася на умовах анонімності, часто згадувалося слово «герилья» (див. довідку). «Молоді ліві нарешті зрозуміли повну безперспективність співпраці з комуністами та іншими нотаріально завіреними «ліваками», – заявляє наш співрозмовник. – Наш головний ворог – то не галичани, а компрадорська буржуазія, що має владу в цій країні. Ми не бажаємо більше легальності. Олігархи, які зараз при владі, не розуміють іншої мови, окрім сили. І вони її врешті-решт отримають».
Варто також згадати і про досить чималий прошарок професійних провокаторів-екстремістів, найчастіше проросійських, які цілком здатні на насилля. Наприклад, партію «Родіна» одіозного Ігоря Маркова з Одеси, який уже встиг відмітитися низкою акцій з екстремістським ухилом, як-то пробити череп опонентові з націоналістичного табору просто на очах міліціонерів. Чи організацію «Донецька республіка», що виступає за відновлення радянської «Донецько-Криворізької республіки» всіма методами. Список був би неповним без «кримських козаків», які мають шовіністично-російські погляди та постійно провокують конфлікти з кримськими татарами на території півострова. Не так давно нардеп Анатолій Гриценко заявив, що такі організації можуть із метою провокації скоїти якийсь псевдотерористичний акт, наприклад, підірвати саморобний вибуховий пристрій біля приміщень ЧФ у Севастополі з фальшивим проукраїнським інформаційним супроводом.
Час одинаків
Могутнім сприятливим чинником для подальшої екстремізації політичного життя експерти вважають також вихід на авансцену нового покоління молодих українців 1991–1993 років народження – однолітків незалежності. Фактично це перші люди, які вже народилися не в СРСР як фізично, так і ментально. «Те покоління, яке робило ту саму Помаранчеву революцію, вже втомлене й зневірене, – стверджує Олег Покальчук. – А ці молоді люди мають романтичний запал, який у нинішній ситуації може нашаруватися на несприятливі соціальні умови. Якщо вони вирішать створити якусь таємну підпільну організацію, то не підуть реєструватися в органи місцевої влади. І не складатимуть якихось ідіотичних статутів та не писатимуть у них щось на кшталт «…із завтрашнього дня оголошуємо війну тим-то й тим-то, чим більше брутальної сили влада застосує, тим більше сили отримає у відповідь». Вони збиратимуться маленькими групами і діятимуть».
Проте спочатку фахівці прогнозують етап соціального екстремізму, що буде зумовлений зовсім не політичними причинами, а побутово-фінансовими конфліктами з владними структурами. На кшталт нещодавньої ситуації у Вінницькій області, де чоловік напав із мисливською рушницею на податкового інспектора, який, на його думку, знищив його маленький бізнес. Чи подібний випадок на Чернігівщині, де підприємець намагався спалити себе в кабінеті податкової інспекції.
«Українська ментальність така, що люди радше візьмуться за зброю через особисті майнові образи, – стверджує психолог Сергій Таршинський. – Тобто якщо нинішній владі не вдасться поліпшити економічне становище країни, то цілком імовірною є така ситуація: дядьки в селі збираються, домовляються, а потім ідуть і тихо спалюють хату голови райради. Разом із господарем. Повірте, такий побутовий екстремізм може бути набагато страшнішим, ніж бомби в громадських місцях. Пригадайте, що Богдан Хмельницький зважився на повстання через особистий майновий конфлікт із сусідом Чаплинським. Звісно, антиукраїнські рішення нової влади вже підігрівають ситуацію, і побутовий екстремізм може в такому разі, окрім майнового підтексту, отримати додатковий стимул, мовляв, боремося за правду проти запроданців». Якщо ж говорити про суто ідеологічний елемент, то вже в найближчому майбутньому експерт прогнозує появу камікадзе-одинаків а-ля Олекса Гірник, який, нагадаємо, 21 січня 1978 року спалив себе на могилі Тараса Шевченка, що на Чернечій горі в Каневі, на знак протесту проти російської окупації України.
«Якщо нічого не зміниться у діях влади, люди цілком можуть перейти до жорсткіших акцій, закінчуючи прямим терором», – застерігає Олег Покальчук.
«Ідеологічно згуртовані проукраїнські західні регіони і Київ є досить благодатним ґрунтом для відповідних радикальних рухів, – вважає Євген Головаха. – Але й про Схід не слід забувати».
Саме у Східній Україні соціальний екстремізм може набрати особливо гострих форм. «Соціальні умови життя великої частини населення на Донбасі є гіршими за загальноукраїнські, – стверджує Сергій Таршинський. – Справа за малим – наскільки швидко люди на Сході зрозуміють, що їхній ворог – не люди з проукраїнськими поглядами, а свої ж очільники. «Свої», прикриваючись російською мовою та псевдорегіональним патріотизмом, грабують ці регіони гірше за чужих. Такі настрої вже витають у повітрі». Враховуючи ментальну рішучість до швидкої дії мешканців цього регіону, тут спротив може набрати жорстких форм набагато швидше, ніж на тій самій Галичині.
ДОВІДКА
Екстремізм (від лат. extremus – крайній) – прихильність до крайніх поглядів і крайніх методів.
RAF (Rote Armee Fraktion – Фракція червоної армії) – ліворадикальна терористична організація міських партизанів, що діяла в ФРН у 1970–1980-х. Методи – вбивства, викрадення, вибухи; використовувала тактику міської герильї.
Герилья (guerrilla, від ісп. guerra – війна) – партизанська війна. Відомі сільська герилья, яку сповідував Че Гевара, і міська герилья, яку обґрунтував і широко застосовував Жуа'н Марігелла (1911–1969), бразильський комуніст, борець із військовою хунтою.