Ніколи не думала про це за все своє попереднє життя, бо місто ніколи не мало таких чітких кордонів, як зараз. Поки в житті є здоров’я, родина, житло, робота, друзі, плани, певна стабільність, можливість реалізувати власні звички та хобі – це нормальне життя. Це прекрасне життя! Приберіть з попереднього речення щось, і людина спробує компенсувати це за рахунок чогось іншого або буде звикати жити без цього. Життя почне кульгати, компенсуючи втрату.
Коли влітку 2014 року з мого життя водночас щезли робота, плани, друзі та стабільність, компенсувати все це одразу виявилося майже неможливим. Так, окрім роботи категорії стабільності, друзів та планів дуже суб’єктивні. Друзі просто виїхали, а плани потребували перегляду. У моєму активі залишилося власне житло, родина, здоров’я, але щонайменше я відчувала себе щасливою ще дуже тривалий час. Подруга, яка втратила з війною можливість відвідувати східні танці, якими займалася багато років, почала виробляти вдома домашні іграшки та читати. Читала вона усе, не відчуваючи «смаку» від прочитаного, а з тими іграшками досягла такого рівня, що можна було б відкривати вже власну виставку ти майстерню. В її кімнаті «жили» казкові та реальні звірі, вироблені із вовни, пап’є-маше, паперу, пластиліну. Потреби реалізувати їх в неї не було, а зберігати не було де. Але її дивне захоплення для багатьох нагадувало хобі, а я бачила в цьому лише компенсацію тих змін, які відбулися в її життя.
Читайте також: Тоді й тепер
Я почала мандрувати містом, прагнучи побачити в ньому щось нове, на що в моєму житті ніколи не було часу все моє попереднє життя. І тут було перше відкриття – місто занадто мале та тісне для моїх мандрів. Якщо мати роботу та дефіцит часу, таких прогулянок раз на місяць-два може бути цілком достатньо, але я ходила постійно. І все, що я бачила, було у стані руйнації, окрім, може, кількох центральних місць відпочинку, розрахованих та невибагливого городянина. І ще відкриття – місто прекрасне, якщо мати можливість виїжджати з нього. Тобто якщо ти маєш можливість покинути його за бажанням, воно прекрасне. Аби сумувати за домом у відрядженнях, пригадувати його під час довгих розлук та повертатися із радістю. Але коли межі міста ти сприймаєш як кайдани, то зовсім інша річ, правда ж? Усі оголошення між тим натякали – їдь! Москва, Пітер, Ростов, Краснодар. Міста, про які я ніколи не чула, запрошували різнокольоровими оголошеннями з усіх стін. Ніби натяк – тут не має жодного сенсу залишатися.
Моя приятелька за саме таких умов життя почала влаштовувати великі свята, куди збирала якихось потрібних людей, батьків друзів своїх дітей, сусідів із схожими статками. Переглядаючи їхні фото я дивуюся розмаху – вони виносять стіл перед під’їздом, влаштовують фуршет переважно з алкогольних напоїв та святкують Масляну навпроти вікон. А ще навпроти смітника, неохайних труб опалення, посеред зимньої непогоди, бруду під ногами. Або орендують басейн, куди запрошують друзів, або винаймають ресторан для свята. Так, у них є на це гроші – їхній бізнес комерція продуктів харчування. Але я бачу в усьому цьому теж компенсацію, бо вони роблять це так, ніби знімаються у кіно. Якщо свято, то майже з ведмедями та циганами, якщо фуршет, то саме посеред бруду, як виклик системі. Ніби вони прагнуть довести комусь, що живуть, як і до війни, цілком нормально, навіть, краще. Це постійна суперечка із собою, що залишившись у місті, вони лише виграли від цього на відміну від тих, хто шукає десь кращого життя.
Читайте також: Це війна
Моя колега вже чотири роки доводить нам, що її життя не втратило минулих барв. Тістечка із подругами, безліч вбрання, нові сумочки, постійний манікюр, послуги перукаря, маленькі презенти потрібним людям на свята. Я б охоче вірила, що це ніяка не компенсація втрат, але вона постійна каже про це сама. «Нічого, виберемося з цього. І у Велику Вітчизняну діти народжувалися». Хоча, я думаю, вона не дуже чекає на якесь повернення часу. Бо в новому житті в неї є вже свій перукар, майстер манікюру та нові друзі. І ці тістечка, плітки, жіночі свята теж компенсація чогось втраченого після 2014 року. Як суперечка із собою – я виживу при будь-яких умовах, будь-де, і буду жити не гірше.
А багато хто просто почав шалено працювати. Про таких зазвичай кажуть: «Відбудуємо республіку разом» або «Треба просто працювати аби налагодити життя». Але знаючи мотиви цих людей, то зовсім не бажання працювати для покращення життя усіх. Усі мої знайомі, хто працює на себе, працюють теж для себе, бо це єдине, що вони вміють. Та шаленість, із якою вони роблять це, трохи лякає. Вони майже живуть на власних виробництвах. За власний кошт роблять там ремонти обладнання. Я, навіть, не знаю, чи сподіваються вони на щось.
Читайте також: Не байдуже
Мій приятель тесляр каже, що не хоче ніяких змін. Ні в бік Росії, ні України. «Нехай просто все залишиться так». Жодних політичних мотивів! Він просто пройшов усі етапи реєстрації власного підприємства в «республіці», то нові умови існування коштували йому дуже багато грошей, часу та сил. І він працює – по 12 годин щодня. Зараз усе трохи легше – є замовлення, клієнти радять його послуги, хтось повернувся з довоєнних замовників, він налагодив канали поставки матеріалів. Здавалося б, його виробництво ніяк не пов’язано із політикою та часом, але це лише здавалося, бо як і усім підприємцям, їм відрізали світло восени 2014 року, вимагаючи заключати нові договори. І може в його випадку це не компенсація, але усі ми, залишившись у місті, обравши свій дім, втратили щось. І вже чотири роки прагнемо компенсувати усі втрати у тому довгому реченні складових щастя.
Ми прагнемо довести собі та іншим, що живемо не гірше, що ми досягли більшого, що нам немає на що скаржитися. Але поки це поширюється на книги чи захоплення, все це стосується лише однієї людини. Але дуже часто люди прагнуть компенсувати власні втрати дивними цінами на власні послуги, відсутністю конкурентів, відсутністю вибору. Так, кінотеатр «Русь» ще у вересні 2014 року змінив назву з «України» на політкоректну «Русь», і встановив ціни на квітки майже космічні – 150 – 200 рублів за квиток, навіть, для дітей від 4-х років. Жодних поступок. І, мабуть, це теж компенсація того, що втратили власники кінотеатру за чотири роки – клієнтів, звичку людей проводити час у кіно, колишні прибутки від цих звичок. А в цьому випадку компенсація вдарила по цих, хто хотів задовольняти власним звичкам або просто жити як до війни.