У результаті все менша кількість із нас переймається тим, щоб зміст отримуваної інформації набував інтелектуальної, естетичної чи художньої форми. Мовляв, нехай це буде будь-що, от тільки б належним чином бадьорило. Не раз доводилося чути, що інтелектуальні ток-шоу на ТБ не мають високих рейтингів порівняно з політичними перепалками в студії. Змагання образ, а не аргументів — ось де найбільша розвага. Чи ж не тому читання досі залишається мало не єдиною приватною інтелектуальною насолодою, яку можна собі дозволити?
Книжечка Лешека Колаковського «Міні-лекції на максі-теми» хоча й невелика за обсягом, але зібрана з виступів на телебаченні, де польський філософ не про злободенні політичні події говорив, які тепер уже, певно, мало кого схвилювали б, а міркував із приводу животрепетних запитань, які не те що вирішити однозначно, а бодай поставити непросто. Стислість і ємність роблять висвітлення кожної з цих тем інформативним і зовсім не обтяжливим.
Читайте також: Гіркота інтелектуалів
Так, міркуючи про владу, Колаковський помічає, з одного боку, її привабливість. Бо ж багатьом здається, що бути очільником держави престижно й матеріально вигідно. Проте, тільки-но з’ясується скільки всього потрібно знати й уміти, а головне якісно робити, кількість охочих опинитися на такій посаді стрімко зменшиться. З другого боку, влада сама собою бажана. Маєш вплив, статки, контроль. Впору навіть сказати, що все життя зводиться до влади, але якщо розуміти її не вульгарно, не по-споживацьки, а як володіння належним рівнем культури. Тоді вона може стати цінністю. Небезпека влади в тому, що в разі необережного поводження з нею, навіть у демократичних умовах, неодмінно наражаєшся на корупційні моменти. Та чи означає це, що влада точно огидна й шкідлива? Анархічні прояви так чи інакше потуратимуть тиранії, яка не випустить свого шансу зискувати відсутністю влади. Тож не лише зміна влади, а й контроль над нею й аж ніяк не сакральне поклоніння є найбільш бажаними.
Схожим чином справи полягають і зі славою. Багатьом ох як хочеться її здобути. Але чому Епікур казав, що слави треба уникати? Виявляється, вона неабияк обтяжлива, бо іноді й найбагатші ховаються від публічності. Та про яку славу йдеться? Хто знає персоналії (не кажучи вже про відкриття) славетних науковців? Зате імена спортсменів і селебритіз у всіх на слуху. Чи ж не стає слава отим засобом подразнення, якого очікують на щодень заради тонусу? А взяти ідею рівності, яка є спільною цінністю для лібералів і соціалістів. Позиція елітаристів, що люди від природи різні, не означає потреби відмовитися від рівності. Позаяк вона властива всім моральним суб’єктам, яким доводиться вирішувати питання особистої відповідальності. Гідність теж є ознакою рівності, адже не випадає когось знічев’я позбавити цієї характеристики. Та коли почати ділити порівну земні блага, неодмінно з’ясується, що легше позбавити когось власності, ніж забезпечити всіх порівну.
Щось схоже спостерігаємо з неправдою. Казати її ніби й негоже, та чи в усіх випадках потрібна правда? Дотримуючись лінії правдошуканства, іноді можна скривдити чи нашкодити, як у тому разі, коли катам кажуть, де ховаються їхні потенційні жертви. Колаковський помічає, що іноді навіть урядова неправда своїм громадянам часом є виправданою, адже, наприклад, попередження про неминучу девальвацію може спричинити фінансовий колапс через дії спекулянтів. І нехай важко встановити критерій, наскільки дозволено припускатися неправди, треба розуміти, що перевага завжди на боці правди. Без неї життя геть неможливе. Режими, що стирають різницю між правдою та брехнею, породжують цілу традицію гібридизації, коли правда просто зникає. Варто усвідомлювати, що нехай неправду подеколи й доводиться казати, остаточного виправдання їй бути не може. Із цим тягарем людині нестерпно жити. Самовиправдання залишається під підозрою навіть для себе.
Читайте також: Що справедливо?
До непростих запитів належить і проблема насильства. У природному бутті його не виявиш, зате у сфері культури — скільки завгодно. Примус і задоволення від нього в застосуванні до інших, звісно, не назвеш припустимим насильством. Але чи вдається цілковито утриматися від насильницьких дій? Ісус закликав зборювати несправедливість силою духу, хоча й сам виганяв торгівців із храму. Колись покарання дітей різками вважалося частиною виховання, а тепер це називається застосуванням насильства. Ніхто не хоче визнавати, що вдається до насильства. Але хіба не потрібно зі зброєю в руках боронити загарбану ворогом землю? Насильство є ознакою життя, але виправдати його можна лише тоді, коли воно спрямоване проти неволі, агресії чи злочину.
Як бачимо, цих тем існує безліч. Іще більше є відповідей і непогоджень, а отже, потреб у дискусії. Але, щоб вони відбувалися не в маргінальний спосіб, крім зацікавлених сторін потрібні медійні майданчики й готовність до обговорення.