Летимо. На небі – ні хмаринки. Під нами пустелі Іраку. Згодом монопольною панорамою постає безмежна вода – Індійський океан. І тільки через 10 годин лету на цьому величезному водяному просторі з’являються Мальдіви.
Ці острови виникли шляхом наростання коралів навколо підвищення на океанському дні. Згори вони виглядають зеленими плямами (це тропічні ліси) з жовтим обідком коралового піску. Навколо острівців – мілина ніжного зелено-голубого кольору.
Але куди ж ми приземлятимемося? Літак – не гелікоптер. У вікні – ні натяку на сушу. Невже на страшну темно-синю прірву? О так, сідаємо просто на воду! Зараз розіб’ємося вщент об цей нескінченний водяний пласт…
Та ось шасі літака м'яко торкається твердої поверхні… Звідки вона?! Майже непомітний острівець Хулуле служить летовищем цілій державі. На ньому немає жодної іншої установи. окрім аеропорту.
Як пізніше з’ясувалось, чи не кожний острівець цієї країни виконує свою окрему роль: острівець-завод, острівець-поле, острів-в’язниця, і є навіть острів, на якому знаходиться тільки футбольний стадіон.
Виходимо з літака. Спекотне вологе повітря обпалює обличчя! Плюс 30 градусів – ось стандартна цілорічна температура на Мальдівах.
На вході до паспортного контролю стоять військові з автоматами й собакою, до речі, єдиним псом у цій державі. Його завдання: винюхувати в пасажирів наркотики й алкоголь. Інші песики тут, з невідомих мені причин, заборонені.
Візи не потрібні. Туристам тут завжди раді, адже це левова частка доходів країни. Замість візи отримуєш кумедний штамп про в’їзд із забороною працювати!
Перевдягнувшись із теплих речей і оговтавшись від температурного шоку, сідаємо в катер, який за годину-другу привезе нас на острівець, завширшки 250 і завдовжки 350 метрів. Як шалено човник підкидають хвилі! Час від часу пропливаємо повз дивовижні атоли, на яких височіє кілька пальм або десяток убогих хатин місцевих жителів.
Проблеми з питною водою мальдівці вирішують просто: збирають дощову. А ось туристам воду або привозять, або опріснюють океанську.
Фіхалхохі! Довго я вчила назву нашого малесенького острівця. Тут, за пляжем, казковими пальмами, що схиляються аж до води, й туристичними будиночками, розкинулися справжні міні-джунглі, де ростуть кокоси, банани, ананаси тощо. Туристичні будиночки лише зовні нагадують хатки місцевих жителів. Усередині ж – усі вигоди: електрика, каналізація, кондиціонер, телебачення.
Відкриваємо для себе острів. Природа чудова! Щодня після обіду насолоджуємося теплим душем тропічного дощу, й не хочеться від нього ховатися. Його краплі важкі, але такі приємні. Краби бігають узбережжям, риючи свої нірки. Кажани сплять просто на пальмах. А в нашому номері поселилася малесенька ящірка! Дивні птахи, стоячи на одній нозі, ніби стережуть острів та інколи поважно розгулюють по ньому. Зграї дивовижних різнобарвних риб кружляють під кришталево прозорою водою, аж доки не розлетяться в хаотичному потоці.
О ні! «Акула!» – закричала я. Злякавшись, вибігла з води. Один із працівників курорту без паніки пояснив, що дитинчата акул – часті гості на узбережжі Мальдівських островів, але вони цілком безпечні й навіть полохливі. Й ще не зрозуміло, хто кого більше боїться: туристи акулят, чи навпаки. А от їхні батьки – дійсно страшні хижі істоти, проте вони на мілину ніколи не запливають. Потім біля самого берега ми знайшли маленького ската. Після цього щодня після обіду спостерігали його гру з акулятами.
Оскільки екскурсії на острови, де живуть аборигени, заборонені, ми вирушили до Мале – столиці, що займає цілий острів, найбільший на Мальдівах. Свого часу мілководну частину навколо нього було засипано, щоб збільшити його території.
Що ближче ми наближалися до Мале, то більше різноманітних кораблів бачили. На Мальдівах без них ніяк. Вони – основний транспорт, що пов’язує острови, перевозячи людей і товари.
На острові скрізь торгують рибою, фруктами й сувенірами. В столиці не побачиш автобусів, і машин мало, а ось мотоциклів – сотні в кожному дворі. Досить незвично було спостерігати за закутаними в одежу з ніг до голови жінками, які сиділи позаду, звісивши обидві ноги на один бік і тримаючись за своїх чоловіків.
Мальдіви – мусульманська держава, хоча спочатку вона була заселена вихідцями з Індії. Та іслам тут не ортодоксальний, тож, на щастя, повністю закутуватись у 30-градусну спеку від мене ніхто не вимагав, але мої плечі мали бути покриті. Щоб увійти до головної мечеті, ми мусили зняти взуття, й нам ще обгорнули ноги в кольорові хусточки. Жінки тут мають окреме місце для молитви. Вони майже не працюють, але все-таки в одному супермаркеті я побачила, як з покритою головою на касі сиділи саме жінки.
Відвідали ми й мусульманське кладовище. Там не побачиш імен і дат, самі плити: загострені для чоловіків, округлі для жінок. Як нам пояснили, люди тут не ходять на могили родичів. Пам’ять про них вони бережуть у своїх серцях. Поряд – каплиця, що радше нагадує індуські храми Індії.
Вся моя увага прикута до надписів мальдівською мовою – дівехі. Тана – так називається ця писемність, що дуже нагадує арабські та індійські письмена, але більше – візерунчасті квіточки. Найкрасивіша абетка світу!
У султанському парку ми захопилися велетенським, на вигляд 300-річним, деревом. Як виявилось, йому лише 30 років. Так швидко все росте на Мальдівах через тепло та вологу, найприємніші для рослин.
Цікаво: все, по чому ми ходимо на цьому архіпелазі – корали, які лише на метр здіймаються над рівнем моря. А вода ж щороку піднімається. Цунамі кілька років тому надто попсував тут життя. Приїжджі кажуть: ці острови як з’явилися з моря, так і щезнуть у ньому у майбутньому, підуть під воду… А місцеві, навпаки, – впевнені, що нічого з їх маленькою державою не станеться, і все це – спекуляція масмедій.