Маки і мачо

Огорнута тишею, заколисана райдугами, вона спочиває із широко розплющеними очима. Як у справжньої красуні, очі в неї різні: одне блакитне, інше – зеленкувате, а на чолі – зірка-Сонце. Райдуги, що тримають над нею височінь, схожі на криві турецькі шаблюки. Це згадка про недавнє минуле, а майбутнього не знає ніхто. Та їй байдуже. Безтурботно- спокійна, відстороне на від планетарного галасу, вона ледь помічає, як день змінює ніч. Краса цієї миті триває вічність, ім’я її – Македонія.

 

 ФОТО: REUTERS

 

 

Місто Охрид полонить червоними маками. Виплекані, буйноцвітні, вони поглинають увесь простір малесеньких двориків, відчайдушно видряпуються на теракотові дахи з черепиці, вихлюпуються крізь ґратчасті паркани, затоплюючи карколомні вулички й веселі майдани. Від аритмічної пульсації їхніх кольорів, які жадібно всмоктали всі сонячні спалахи й протуберанці, від запаморочливих, майже агресивних пахощів неймовірно міцної кави сховатися неможливо. Хіба що сторч головою в Охридське озеро. Воно завжди чекає кришталевою прохолодою та безоднею. До дна все одно не допірнеш – страшенно глибоко й лячно. Та коли, розтинаючи невагому товщу води, будеш стрімко рватися вгору, розплющ очі. Лише на одну мить, але ти обов’язково побачиш золоту восьмипроменеву зірку. І не вір, коли тебе запевнятимуть, що то було просто сонце в бульбашках повітря.

 

Потім ця зірка-Сонце зустрічатиме тeбe на автобанах і балконах будинків, на фасаді мерії і в маленьких крамничках, де зовсім недорого можна купити місцеву родзинку – прикраси з перлів Охридського озера. Ти побачиш її навіть на верхівках смерек у заповідних лісах, що кільцем оточують Охрид. Бо вона – на прапорі Македонії, а македонці ставляться до нього з дитячою гордістю. Саме така зірка-Сонце була символом Александра Македонського.

 

Сонце на прапорі, Сонце на античних монетах – статерах Філіппа ІІ, Сонце на денцях старовинних срібних чарок у Національному музеї, Сонце – Александр Великий. А ти – за сонцем, по гладеньких, відшліфованих підошвами й століттями камінцях охридських вуличок, повз чепурні хатинки-лялечки, із зачиненими вікнами, бо ж страшна спека! Як спасіння, погляд чіпляє сніг, що затримався на далеких синіх горах, і від тієї крижаної несподіванки зразу стає ніби легше дихати. І розлогим, ностальгічно- карпатським плаєм, стежками-доріжками, та все вище, все крутіше, крізь хащі, водоспади, заплетені плющем дерева і маки, що наздога- няючи тебе, невідомо як трима- ються у ледь помітних шпаринках скель.

 

І коли, вже зовсім зневірившись дійти хоч кудись, ти все ж дістанешся верхівки Галичиці – раптом розчахнеться обрій і два озера шугонуть тобі в очі всіма останніми блискітками сонця, яке за мить щезне за перевалом до самісінького ранку. Два озера, блакитне Охридське й зеленкувате Преспа на твоїх очах закутаються, загорнуться тишею і ніччю, а на далеких грецьких та албанських берегах засвітяться мерехтливі вогники. І ти пошкодуєш, що один. Бо ця краса, ця втіха, ця принада має належати всім, кого любиш, на кого чекаєш.

 

 

«У визвольному русі на Балканах було чимало українців. Добровольцями їхали. Про них й Іван Франко писав», – показує старовинні фотографії Іван Сидоренко, керманич української громади Македонії. У своїй боротьбі за незалежність Україна й Македонія мають багато спільного. Довгі століття колись зброєю та ісламізацією, пізніше – науково-етнографічно-лінгвістичним и розвідками македонцям доводили, що їх узагалі немає, як немає і македонської мови. Балканські війни кінця ХІХ ст. проти турецького поневолення не принесли македонцям державності. Їхню споконвічну територію зі святими руїнами перших столиць і могилами давніх македонських царів розділили між собою Болгарія, Сербія та Греція.

 

Тільки в 1991 році, а саме 8 вересня, майже одночасно з Україною, Македонія стала незалежною. Це територія, що була в складі Югославії, а решта так і залишилася в Греції та Болгарії.

 

Спілкуючись із македонцями, швидко розумієш, яка це болюча тема. «У Македонії відібрали не тільки історичні землі», – гарячкує молодий історик Зорян, розповідаючи, як іще в Середньовіччі болгари привласнили святих рівноапостольних Кирила та Мефодія. Брати народилися у давньому культурному центрі Македонії, місті Солуні (тепер Салоніки, Греція), і стали не тільки православними просвітителями. Вони створили першу слов’янську абетку – глаголицю. А на основі мови македонських слов’ян – церковнослов’янську мову, якою й переклали Святе Письмо. Більше того, вони переконали Папу Римського Адріана ІІ затвердити богослужіння цією мовою у сло в’янських церквах.

 

«А святий Климент Охридський, – палко втручається гід Міряна, – теж наш, македонський. Він був учнем славетних братів, і саме Климент винайшов кирилицю. Ви теж нею користуєтесь. А ще болгари, серби, росіяни, білоруси й багато неслов’янських народів». Така пристрасність зрозуміла, бо вже в наші часи Греція намагається відібрати саме ім’я країни – Македонія, погрожуючи своїм правом вето під час вступу до ЄС та НАТО, хоча історична місцевість із такою самою назвою належить Греції лише з 1913 року. Тому країна в євросоюзівських та інших політкоректних документах має дивну абревіа- туру FYROM – «Колишня Югославська республіка Македонія». 

  

 

Претендують греки й на спадщину Александра Македонського. Вони вчинили страшенний диплома тичний галас, коли аеропорт у Скоп’є став носити ім’я полководця. Забули греки, що задовго до Філіппа ІІ, батька Александра, Македонію не допускали до участі у всееллінських Олімпійських іграх саме тому, що македонців не вважали греками.

 

І попри всі історичні колізії та перипетії, македонський народ не просто вижив, він живе й уміє радіти життю. Жінки – ніжні сором’язливі красуні, чоловіки – веселі, працьовиті, шляхетні, з підкреслено шанобливим ставленням до жінок – справжні спадкоємці першого мачо Македонії Александра Великого.

 

Ну і, звісно, є й інша сторона мачизму: «Чого б я не досягла, хвалять Божко, мого чоловіка, – по секрету ділиться Олгица Ілоска, господиня готелю Gorica, одного з найкращих в Охриді, – ми в Німеччині познайомилися, працювали там, і ось, нарешті, вдома».

 

Куди б не закинула доля, македонці зазвичай повертаються – хтось у відпустку, хтось назавжди. В Охриді на набережній біля пам’ятника Кирилу й Мефодію ми зустріли багатолюдну весільну процесію. Шалено красиві, збентежені Біляна та Климент (класика місцевих імен!) народилися й живуть у Каліфорнії, але… «Нас має благословити рідна земля», – піднімає на мене палаючі очі молодий. Країна вражає масштабами будівництва – навіть якщо порівнювати з Києвом чи Ялтою. П’ятизіркові готелі, вілли, кемпінги, гірські підйомники…

 

«За оцінкою Світового банку Македонія входить в першу п’ятірку за економічними реформами, тож вже маємо потужні інвестиції тридцяти країн», – з гордістю розповідає керівник Управління туризму Міністерства економіки Республіки Македонія Димитр Боярджиєвські.

 

 
ФОТО:AP GETTYIMAGES

 

 

На цій землі завжди жили люди: чисті водойми по вінця заповнені рибою, родючі землі, благодатний клімат. Найвищий розквіт Македонія пережила за часів Александра Великого – тоді її влада сягала Індії та Єгипту. Згодом на ці землі прийшли римляни.

 

Македонські міста були одними з перших міських громад Середземномор’я, що прийняли християнство, саме сюди здійснив свою першу подорож за межі Азії апостол Павло. А ще через три сторіччя слов’янські племена перейшли Дунай і почали розтікатися Балканським півостровом. Виникла й зникла Македонська імперія – вже слов’янська. Більше ніж на 500 років прийшли турки. І кожна епоха лишила тут свої пам’ятки, свої руїни.

 

У самому центрі Охрида – величні залишки давньогрецького амфітеатру. За часів Римської імперії тут билися гладіатори, а зараз проходить міжнародний оперний фестиваль «Охридське літо». Тут співали Хосе Каррерас і наша Ольга Микитенко. Квитки порівняно недорогі – €30, але найкраще заздалегідь домовитися з кимось із мешканців навколишніх будинків і лише за €10, зручно вмостившись на широкому балконі, насолоджуватися чудовим місцевим вином, розбавленим перлинами світової оперної класики.

 

Балканським Єрусалимом називають Охрид через незліченну кількість християнських святинь. А взагалі, в Македонії 365 церков, «щоб кожного дня молитися в іншій», – жартують македонці й питають, чи знаємо ми, що в Скоп’є народилась албанка Агнес Бояджину – Мати Тереза.

 

З часів, коли Охрид був столицею слов’янської Македонії, місто оперізує потужний середньовічний мур фортеці легендарного царя Самуїла. На її території можна побачити залишки заснованої Климентом Охридської школи писемності, яку вважають першим у світі слов’янським університетом. Неподалік церква Святої Богородиці з аскетичними фресками ІХ–ХV ст. і катакомбами для ченців. Саме тут – мощі святого Климента. Мозаїки баптистерія (хрестильні), які віднайшли у 2000 році, викликали в місцевого населення справжній шок: на них зображено свастику. То не перша подібна знахідка македонських археологів – цей знак принесли з Індії воїни Александра Великого.

 

 

 

Поруч із церквою стояла чудова мечеть – «джамія» македонською, яку на хвилі антиосманських настроїв у 1913 році зруйнували. Про її зниклу красу свідчить Імарет – благодійна їдальня ХV ст., яку тримав при цій мечеті паша Сінап Юсу Челяді. Пам’ять про нього й досі жива, бо своїм коштом годував усіх бідних – і мусульман, і християн, і язичників.

 

Почувши українську мову, до нас підходить чоловік: «Я Климент. Будував дорогу від Львова до кордону зі Словаччиною (так звана македонська траса до Чопа – Тиждень). Заходьте на каву, земляки!» Ось такий Климент-будівник. Може, й не святий, але дуже галантний, і кава просто чудова.

 

Охридська церква Святої Софії, збудована у 1037–1056 роках майже одночасно з нашою Софією Київською, вражає стародавніми фресками, одна з яких унікальна. Намальована ще до розколу Церкви, вона зображує разом шістьох пап і шістьох патріархів.

 

За тридцять кілометрів від Охрида на скелястому березі озера височить монастир ІХ ст. – пам’ять про святого Наума, теж учня Кирила та Мефодія. Добиратися туди краще корабликом. З усіх суденець лунає золотий голос Балкан – Тоше Проескі, якого ВВС назвала балканським Елвісом. Божественний голос, рання смерть: він загинув 26-річним у автокатастрофі. Співав поп, фолк, церковну музику. До його могили – паломництво, їздять навіть школами.

 

А від древньої церкви лишилися тільки два мармурові стовпи зі зворушливими графіті – звертаннями до Бога. Могила святого Наума, який зцілював душевнохворих, розташована тут-таки, під храмом. За легендою, лише безгрішні чують його серце, тож, притуливши вухо до каменя, будь-хто може переконатися у власному благочесті: ритмічні звуки крапель підземного джерельця або удари власного серця він почує обов’язково.

 

Повертаємося до Охрида вітрильником. Нас погойдують сутінки, хвилі й голос Тоше, що співає старовинну богородичну пісню So maki sin se rodil («В муках сина народила»). Мелодія рідна, страшенно схожа на нашу «Взяв би я бандуру». Та щоб переконатися в цьому, треба неодмінно поїхати до Македонії.