Особливістю українського активізму є слабка інституціоналізація. Державні структури, які могли б залучати громадян до певної добровільної активності (наприклад, у сфері соціальної роботи), довіри не викликають. Про це пише журналіст Тижня Максим Віхров.
Він також зауважує, що мобілізаційний потенціал громадських організацій також не варто переоцінювати. За даними Держстату, у 2017 році в Україні було зареєстровано майже 26 тис. керівних органів громадських організацій, а їхнє сукупне членство становило близько 20 млн осіб.
«Остання цифра аж ніяк не корелює з соціологією, бо більшість із цих організацій існує лише на папері. Те саме стосується й українських партій, яких на початок 2020 року було зареєстровано аж 349, але наявністю реального масового членства можуть похвалитися лише кілька з них. Така ситуація ненормальна, але природна: для формування авторитетних державних інститутів та організаційної екосистеми громадянського суспільства потрібен час. А поки що небайдужим українцям простіше сформувати неформальну волонтерську групу чи особисто профінансувати певну ініціативу», – пише Віхров.
Він додає, що особливістю України є також те, що точки зростання громадянського суспільства формуються тут під впливом найсерйозніших загальнонаціональних викликів.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»