Ані Донбас, ані навіть Крим як такі Москву не цікавлять. Так само інструментально в Кремлі ставляться до підтримки диктаторів та антимайданів. Про це пише журналіст Тижня Максим Віхров.
«Те, що Нікол Пашинян став прем’єрміністром Вірменії після тамтешньої революції, не завадило йому вже за кілька днів тиснути руку Путіну (до речі, зустріч також відбулася в Сочі). Стримана реакція Москви на білоруські протести також свідчить, що за іншого розвитку подій у Сочі міг полетіти не Лукашенка, а, наприклад, Ціханоуський, Цапкала чи Бабарика», – пише він.
За словами Віхрова, у цьому сенсі те, що президент Володимир Зеленський є демократично обраним президентом і не встановив авторитарного режиму, зовсім не означає, що Москва не стане над ним працювати. Обнадійливим сигналом для Москви (і тривожним — для України) є установка чинної влади на компроміси та діалог із Росією заради миру на Донбасі. Діалог мав би сенс лише тоді, якби Росія справді мала визначені інтереси в цьому регіоні, що не відповідає дійсності. Про останнє свідчить хоча б те, що в мінських угодах, до яких Москва примусила Київ у 2014 році, ішлося не так про Донбас, як про імплантування до конституційного та державного тіла України важелів російського контролю.
«Установка на те, що з Росією можна «зійтись посередині», є, по суті своїй, суїцидальною, навіть якщо влада щиро вірить у її ефективність і прагне відновлення суверенітету», – наголошує він.
Детальніше читайте в черговому номері журналу «Український тиждень»