У межах спільного проєкту зі Школою журналістики та комунікацій УКУ про молодь і громадські ініціативи під час війни Тиждень поговорив із СЕО «Неопалимих», керівником з понад п’ятирічним досвідом у громадському секторі та студентом УКУ про те, як виникла й працює національна програма лікування деформаційної травми, як волонтерський проєкт обирає клініки-партнери й куди рухатиметься далі, а також про управління командою зі ставкою на людину, а не карколомні показники.
Далі пропонуємо дещо скорочену версію розмови. Повне інтерв’ю можна переглянути за посиланням.
— Що спонукало запустити «Неопалимі», чому саме цей проєкт?
— У перші місяці повномасштабної війни було очевидно, чим треба займатися. Тобто був певний перелік максимально ургентних запитів, як-от допомога людям, які втратили домівки й були змушені переміститися чи на Захід України, чи за кордон, тож було достатньо чітко розставлено пріоритети. Пройшло декілька місяців, і ми знайшли той напрям, у якому наша нинішня команда має експертність і в якому ми могли б робити щось корисне краще, ніж будь-хто інший. Так народилися «Неопалимі», і ми почали надавати допомогу людям, які мають поранення внаслідок війни — дістали опіки, рубцювання чи інші деформації, пов’язані з бойовими діями.
Ми створювали проєкт спільно з батьком, він лікар, тож одразу логічно розподілили обов’язки: він займається всім медичним блоком, науковими процесами, я — немедичним.
— На вашому сайті йдеться, що ви співпрацюєте з 25 клініками в Україні й за кордоном. За якими критеріями обирали партнерські медзаклади й чи плануєте налагоджувати співпрацю з новими?
— Уже трішки більше — 32 або 33, точно пам’ятаю, що географічно закриваємо 15 областей, виходимо на 16. Плюс маємо змогу допомогти в Кишиневі, Кракові й Варшаві, тобто є невеликий сегмент «Неопалимих», орієнтований на людей, які були змушені виїхати за кордон.
Ми маємо перелік матеріально-технічних вимог: потрібне обладнання, з яким ми працюємо для надання максимально якісної медичної допомоги, наприклад лазери певних категорій. Це пріоритетний критерій. До того ж враховуємо попередній досвід спеціалістів у цих клініках, але за потреби, звичайно, і довчаємо.
Плануємо розширення співпраці, але трохи іншого формату. Маємо сформовану концепцію та стратегію на чотири роки розвитку інфраструктури з реабілітації людей, які дістали опікову або деформаційну травму внаслідок війни. Плануємо відкрити пілотний реабілітаційний центр для роботи з опіками й деформаційною травмою в Києві, а далі розширити це на шість реабілітаційних центрів по Україні. Плюс відкрити два центри Research and Development в Україні й Польщі. Наразі ведемо переговори з польською стороною, зокрема з польським посольством в Україні.
— Який спектр послуг надаватимуть ці центри?
— Поки що в нашому меню послуг переважно апаратна косметологія та дотичне в роботі з рубцюванням унаслідок опікової чи іншої травми, але рухаємося до роботи з будь-якими типами травм, які можна завести в категорію деформації. Тобто це і класична естетика, і косметологія, і пластична хірургія. Реабілітаційні центри, до яких ми рухаємося, — це передусім апаратна та ін’єкційна косметологія, пластична хірургія та психологічний супровід пацієнта на всіх етапах, допомога йому адаптуватися до нової реальності та сприймати нового себе. Плюс залучення партнерів на суміжні напрями, щоби доукомплектовувати ту частину роботи з деформаціями, яка не входить безпосередньо в естетику. Якщо умовно зовсім-зовсім узагальнити, то це повний спектр естетичної медицини.
— Як мені відомо з відкритих джерел, програма «Неопалимі» працює за унікальним протоколом лікування деформаційної травми. Хто його розробив і в чому особливість?
— Насправді цього не було в планах. Ми почали працювати з такою травмою в липні-серпні 2022 року і в якийсь момент стикнулися з тим, що ніде у світі немає жодного комплексного напрацьованого досвіду роботи з посткомбатними деформаціями. Є приблизне розуміння, як працювати з пацієнтом ще на рівні ургентного опіку, тобто як з ним працюють комбустіологи (опікові хірурги. — Ред.). На цьому стандартний перелік державних гарантій завершується, а пацієнт із деформацією вже виходить у вільне плавання. Те, що ми робимо, спрямоване на зміну цієї системи й шляху пацієнта: після комбустіології пацієнт повинен потрапити на етап роботи з деформацією, де йому повертають чи функціональність, чи естетичну функцію певних частин тіла. Коли ми почали працювати із цими пацієнтами, стикнулися з нестачею напрацьованого досвіду. Я можу абсолютно впевнено заявляти, що ми дивилися всюди, спілкувалися зі спеціалістами, мабуть, з усіх країн світу, де хоча б трохи розвинена естетична медицина. Починаючи від Сполучених Штатів, Великої Британії, Ірландії, Німеччини, Італії, закінчуючи Далеким Сходом, Японією, Таїландом, В’єтнамом, Індонезією — буквально переспілкувались із цілим світом на цю тему.
Ми розуміли, що треба напрацьовувати своє, і трішки більш як рік тому анонсували свій національний консенсус щодо роботи з посткомбатними опіками й рубцями, співавторами якого є фактично всі опорні клініки «Неопалимих». До нього також долучена низка спеціалістів світового рівня, зокрема з Ірландії, Великої Британії, Італії та Сполучених Штатів. Це комплексний протокол роботи з посткомбатною опіковою та деформаційною травмою, який ми ще до остаточного його оформлення презентуємо у світі: двічі в Монако на Aesthetic Medicine World Congress і двічі в Парижі на IMCAS — це дві найбільші у світі конференції з естетичної медицини. Декілька разів презентували на наукових симпозіумах у Польщі, країнах Балтії, Італії, Франції та навіть Індонезії. Тепер плануємо представляти в Ірландії, Сполученому Королівстві та Сполучених Штатах.
Ми розуміємо, що хочемо розвивати наукову співпрацю, поглиблювати цей досвід, робити його релевантним до сучасних реалій і надавати ще якіснішу допомогу.
— Що за цей період роботи, з 2022-го, було найскладнішим?
— Багато всього насправді: і фінансове питання, і нерозуміння й несприйняття нашої роботи. Я доклав багато зусиль, щоби пояснити військовим структурам, як зрозуміти, що це наш пацієнт, для чого це робити, як його до нас скерувати.
І десь ці зусилля провалилися, десь, навпаки, переросли в дуже теплу й тісну співпрацю. У якийсь момент стало абсолютно зрозуміло, що майже будь-яка травма, пов’язана з катуванням у російському полоні, — це наш пацієнт. На цьому тлі склалася надзвичайно тісна співпраця з Головним управлінням розвідки, Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими.
Дуже складно було насправді працювати з командою ці два роки, тому що одне питання — робота з уже сформованою командою, а інше — її сформувати й провести через кризу.
Було складно в якийсь момент пояснити пацієнтам, що все відбувається безкоштовно і їм справді допоможуть.
Загалом складні часи, постійна турбулентність, але в будь-якому разі є більші проблеми й більші виклики. Досі триває війна, досі безліч хлопців, дівчат на фронті. Наша робота — маленька частка компенсації того внеску, який роблять Збройні Сили України в нашу перемогу.
Відповідно, у нас немає часу й можливості розкисати й нарікати. Треба просто сідати й робити.
— Ну от, власне, з усією відповідальністю це багато важкої роботи. Як вдається морально підтримувати себе й команду?
— На моє глибоке переконання, ключова компетенція хорошого управлінця сьогодні — створити для своєї команди такі умови, щоб не хотілося повіситися на березі. І хоч звучить смішно чи сумно, але це правда. Я нещодавно слухав якесь обговорення, де вкотре зайшло про те, що треба команду тримати в межах, установлювати дедлайни й стежити за всім-усім-усім. Колеги, які женуться за успішним успіхом і хочуть фантастичних, просто приголомшливих результатів уже тут і зараз, готові заради цього покласти ще 200 нових працівників. Я трохи не про це. Я вважаю, що найважливіше — це якраз зберігати адекватну культуру в команді, розуміння того, що нині війна й усім тяжко. Немає історії про те, що люди не хочуть нічого робити, а лиш сидіти на дивані й дивитися серіали. Усі хочуть бути корисними, робити щось важливе, але для цього керівники мають створити умови. Банально не забивати болт на своїх працівників, цікавитися, що в них відбувається, щиро проявляти якусь симпатію, не навалювати 220 тисяч завдань і не вимагати якихось фантастичних результатів на позавчора. Якщо довіряти людям, то вони прагнутимуть виправдати цю довіру, матимуть бажання щось робити. У мене це працює.
Тобто дуже багато людей у моїй команді роблять фантастичні речі за суперобмежених ресурсів і важких, емоційно виснажливих умов роботи. Треба триматися за людей і зберігати їх укупі, тоді цілком можливо, що ви всі разом якось прорветеся через увесь цей хаос. Бо я глибоко сумніваюся, що можна прорватися через усе це божевілля самостійно й не поїхати дахом.