У. Т.: Як можна описати нинішній стан НАНУ? Чи є зараз ініціативи підрахувати, що в Академії наук залишилося з технічних ресурсів та людей, і визначитися, як цьому всьому ефективно давати раду?
– Якщо говорити про активи НАНУ як сукупність земель, приміщень тощо, то Академія була й залишається унікальною установою, в чому величезна роль і заслуга (я це кажу абсолютно без іронії) Бориса Патона. Усі інститути, які існували на початку 1990-х, залишилися, їх навіть стало більше.
А ось із кадровим потенціалом зміни сталися не на краще. Фактично відбулося вимивання дуже великої кількості активних людей, особливо середнього й молодшого поколінь, за кордон або в інші сфери діяльності. Рівень зарплати в Академії нині такий, що не дає шансів зачепитися за мегаполіси талановитій молоді із провінції, бо ані винаймати житло, ані мешкати в академічних гуртожитках після захисту кандидатської в неї шансів немає.
Середній вік кандидатів наук у НАНУ – за 50 років, докторів – за 60, академіків – за 70, президентові Академії 96. Між старшою генерацією та молоддю прірва. Маємо ситуацію, коли в українській науці багато що тримається на ветеранах. Вони працювали й не виїхали з країни. Якщо говорити про природничі й технічні науки, то старше покоління науковців – це наш золотий капітал. Квантову механіку (її, як відомо, створили свого часу 25-річні) вони вже не винайдуть, але правильно спрямувати й організувати процес досліджень можуть і до досить поважного віку генеруватимуть ідеї. Такі люди дуже потрібні, бо квантова механіка з’являється не сама собою, а на тлі певного наукового середовища. Однак пам’ятаймо, що з біологічних причин за 10 років максимум старше покоління відійде. Якщо ми не зуміємо за цей час привести достатню кількість молоді, питання науки в Україні відімре назавжди.
Читайте також: Страсті по Академії
Керівництво НАНУ справді мало б бути мобільнішим. Борис Патон зовсім не геронтократ, він досі активно контролює все, що відбувається в Академії, стежить за новими ідеями. Та водночас це людина, сформована в 1930-х роках. Якщо в 1990-ті його консерватизм був необхідний, щоб зберегти НАН як таку, то зараз потрібно дещо інше. Самі академіки за довгі роки звикли: усі зовнішні комунікації – це Патон, він своїм авторитетом «розрулить» будь-яке питання. Але будьмо відверті: він з огляду на вік уже не може бути ефективним комунікатором із владними елітами, суспільством. Через це між ними й наукою поглиблюється прірва. Якщо Академія не змінить цієї ситуації, то вона просто загине, адже суспільство і влада вже просто не розумітимуть, навіщо Україні така установа й чому її слід підтримувати. Отож-бо важливо, щоб НАНУ знайшла в собі сили для омолодження керівництва, приведення на чільні посади нових, динамічних людей. Чи зуміють її представники це зробити, боюся прогнозувати, бо ж вона й досі лишається консервативною структурою.
Інвентаризація в НАНУ була б незайва. Не все, що є в Академії, використовують ефективно. Але вважати, що, провівши аудит, ми знайдемо якісь величезні ресурси, про які досі ніхто не знав, теж було б ілюзією.
У. Т.: У системі НАНУ діяла ціла низка експериментальних заводів і технологічних лабораторій, тобто база, потрібна для якісного поступу прикладної науки та впровадження її здобутків в економіку й виробництво. У якому стані ці підприємства сьогодні, як вони виживають?
– Якщо говорити не лише про Академію, а й про нашу науку загалом, то маємо історії як успіху, так і цілковитого провалу. Те, що лишилося, виживає залежно від зайнятої ніші. Що в нас реально є? Маємо заповзятливих людей. Потреби фармацевтичного ринку зрозумілі. Щодо ІТ теж немає запитань: тут найбільші можливості аутсорсингу, вчені працюють на закордон. Але є дуже багато інших високотехнологічних ніш як у самій Україні, так і за її межами. Знаєте, чому Пінчук досі тримає великий сегмент світового ринку залізничних коліс? Тому що він дуже активно працює з наукою. Дніпропетровська Національна металургійна академія фактично працює на його заводи. Вона пропонує такі технологічні рішення, що Interpipe досі продукує колеса, які купують у всьому світі. Водночас маємо й іншу, прикру історію. Колись ми дуже пишалися тим, що сталевому магнатові Лакшмі Мітталу віддали Криворіжсталь. Доти на це виробництво працював цілий Дніпродзержинський університет. Із приходом Міттала всі наукові замовлення припинились, а сама Криворіжсталь перетворилася фактично на майданчик зливання старих західних технологій. У світі люди, які вкладають гроші в технології, врешті-решт виграють. Біда ось у чому: українська економіка досі була влаштована таким чином, що ніхто не думав, як вкладеннями в дослідження забезпечити собі стабільні +10 упродовж найближчих років, бо всі думали, як урвати собі +50 чи +100 тут і зараз, купуючи політиків, застосовуючи тіньові схеми, даючи хабарі тощо. Для будь-якого західного капіталіста впровадження нових технологій – це засіб отримання прибутку. А наші мали його, пиляючи.
Коли суспільство створить умови, за яких економіка буде зацікавлена в результатах науки, тоді ситуація різко зміниться. Але досягнення такої мети – поза межами потужностей Міністерства освіти і науки чи НАНУ. Тут потрібні політичні рішення на найвищому рівні. І, доки таких рішень не буде, говорити про суттєвий приплив у науку позабюджетних коштів, про якусь її «самоокупність» просто не випадає. Та й у будь-якому разі остання може стосуватися лише прикладних досліджень. Фундаментальну науку скрізь і всюди підтримує держава.
У. Т.: Очевидно, що українську академічну науку разом зі структурою, яка її репрезентує, ще років 10 тому треба було перевести на ефективніші рейки. Як її реформувати, не зруйнувавши того, що вже маємо?
– Будь-яка реформа повинна ґрунтуватися на сьогоднішній ситуації, адже ми не маємо права утратити збережене. Перетворення слід проводити дуже продумано, обов’язково консультуючись із фаховим середовищем. Спроби механічного застосування будь-якого досвіду, чи то модного грузинського, чи то будь-якого іншого закордонного, для України можуть виявитися згубними. Маємо власні глибокі традиції: ту саму НАНУ, котру так критикують сьогодні (часом заслужено, а часом зовсім ні), створив не Іосіф Сталін, а Його Ясновельможність гетьман Павло Скоропадський разом із Володимиром Вернадським.
Читайте також: Звернення науковців до влади
В Україні, хоч як це дивно, досі є першорядні наука та вчені (на жаль, вони поза увагою наших ЗМІ, та й у суспільства зовсім інші публічні герої). За рахунок чого вони виживають, не дуже зрозуміло, бо з огляду на обсяг коштів, котрі виділяли останнім часом, наука вже давно мала б припинити існування. За всіма світовими наукометричними канонами, вона, якщо її фінансують менше, аніж на певному критичному рівні, просто зникає. Вважають, що наука активно впливає на ситуацію в економіці, коли на дослідження спрямовують більш ніж 1,7% ВВП. Це результат вивчення витрат на неї в багатьох державах, що досягали економічного успіху. Звідси походить Лісабонська стратегія ЄС (3% ВВП), а також бажання США тримати видатки на наукові дослідження на рівні не менш як 3% ВВП, Ізраїлю та Швеції – 4% відповідного показника. Мені й зараз важко сказати, які цифри витрат на науку демонструвала Україна торік, але доти ми довго фіксували 0,3% ВВП з державного бюджету і трошки більше з інших джерел. 2014 року ці показники, очевидно, стали ще меншими. У 2015-му матимемо до 0,5% ВВП з усіх джерел (зокрема, 0,2% ВВП із державної скарбниці). Себто вся наука в Україні – НАНУ, університети, галузеві академії, дослідні інститути – сьогодні коштує менш ніж 5 млрд грн, тобто абсолютні копійки. Трагедія ось у чому: дехто вважає, що навіть ці убогі гроші – неприпустима розкіш і тут можна заощадити. Багато людей у вищому керівництві гадають, що в Україні науки немає. Цей стереотип треба ламати, показувати, що все навпаки. Бо ж ця наука пропонує блискучі оборонні рішення, які тільки бери і впроваджуй.
У. Т.: У суспільному дискурсі потроху набуває ваги актуальна думка, що академічна наука не може бути відірваною від університетів. Наскільки міцний зв’язок між ними сьогодні і як збалансувати ситуацію в нашому конкретному випадку?
– Україна успадкувала від минулого великий сектор позауніверситетської науки. Його треба не руйнувати, а об’єднати з університетами, місцем, де наука розвивається дуже природно. Ще раз нагадаю: квантову механіку створили люди, яким було на той момент 25 років. Такі особистості відкриті для нового, і це важливо. Як упоратися з таким завданням? Є багато способів аж ніяк не революційних. Можна стимулювати масове сумісництво, як у Франції. Ті, хто працює в CNRS (Centre national de la recherche scientifique), зазвичай читають лекції. Людина, яка присвячує себе науці, не мусить викладати по 600 год щороку, бо тоді справді залишиться мало часу на дослідження, але принаймні 200 год їй потрібно це робити.
Наше законодавство робило все, щоб таке сумісництво фактично заборонити. Попри те що його треба всіляко заохочувати, аби люди з університетів працювали part-time у наукових інститутах і, навпаки, вчені з інститутів читали лекції. Хоча зараз наш бюджет обмежений, ми один із конкурсів Державного фонду фундаментальних досліджень організуємо для спільних університетсько-інститутських команд. Підтримуватимемо проекти, які паритетно виконують і ті, й ті разом. Таких речей можна придумати дуже багато. Треба усунути дискримінаційні моменти, які справді існували раніше щодо університетської науки. Хоча, зрештою, їх знімає саме життя, бо зараз однаково погано й академічним інститутам, й університетам.
У. Т.: Не секрет, що в роки незалежності України поширеною практикою була купівля наукових ступенів та вчених звань. Зокрема, екс-президента Віктора Януковича величали доктором економічних наук, чимало менш одіозних осіб теж придбало собі фіктивні наукові титули. Що робити з такими фальшивими науковцями? Адже з їхньої легкої руки на всю українську наукову спільноту чіпляють ярлик шарлатанів…
– У природничих і технічних науках за певними винятками ситуація з липовими титулами не така вже й загрозлива. Пошесть, про яку говоримо, особливо торкнулася соціогуманітарних дисциплін. Якщо суспільство корумповане, то забезпечити одну-єдину кристально чисту галузь, як-от наука, нереально. Себто постає ширша проблема – очищення цілого суспільства.
Є також питання, що стосуються самої наукової спільноти. Має бути політика нульової толерантності до плагіату, фальшування досліджень. У нас останніми роками, що особливо небезпечно, почала різко погіршуватися ситуація з медичними науками. Практикою стало фальшування результатів клінічних досліджень на догоду фармацевтичним фірмам із метою довести, що той чи той препарат ефективний. Це страшно. Тут тільки вся наукова спільнота може, поборовшись, вийти на якісь конструктивні висновки.
Міністерство освіти і науки робить реальні кроки, на кожній ДАК ухвалюють рішення про позбавлення ступенів, про відмову в їх присудженні за плагіат. Буквально на минулому засіданні розформували одну вчену раду, показавши запис, як її голова пояснює здобувачці прейскурант усього – від написання дисертації до захисту. Якщо раніше були тільки розмови, то тепер з’явилася реальна кількість покараних.
Читайте також: Гуманітарні виклики для освіти й міністерства
Щодо псевдоакадеміків, то серед українських фізиків таких осіб не назву. Я свідомий того, що в інших відділеннях НАНУ із цим гірше. Академіком числився Микола Багров, який не лише став зрадником після анексії Криму, перебігши на бік РФ. Не секрет, що й ученим він ніколи не був – хіба що партапаратником, який зробився адміністратором від освіти. Хоча не скажу, що це масові речі. У галузевих академіях також по-різному. Сподіваюся, якщо зараз ми станемо членами європейського дослідницького простору (бо є надія, що угоду про приєднання України до проекту «Горизонт-2020» у березні буде підписано й ми реально набудемо прав європейських наукових колективів), то автоматично відбудуться великі зрушення. Досі в нас найважливішими вважали академіків, а тут просто і природно головними стануть ті, хто найефективніше змагається за європейські наукові гранти. Ця реформа глибша за все, що можна було б зробити адміністративним способом.
У. Т.: Чи існує серед учених та політиків України чітко окреслена стратегія розвитку національної науки на найближчі 5–10 років? Коли з потребами природничих і точних галузей усе зрозуміло, то яка доля чекає на гуманітаристику, що становить частину академічної фундаментальної науки?
– Майбутнє науки – це важливе питання. Є навіть такий термін, як форсайтні дослідження, тобто вивчення того, які напрями можуть бути важливі сьогодні з погляду їх використання в реальній економіці завтра. В Україні років п’ять тому спроби таких досліджень були, надалі вони припинилися. Їх критично важливо було б поновити сьогодні, адже без них невтямки, які пріоритетні напрями в прикладній науці нам треба підтримати, щоб мати потрібний бізнесу, реальному виробництву продукт. На це ми досі відповіді не маємо, як і коштів у нашому вбогому бюджеті. Натомість фундаментальну науку світового рівня слід підтримувати, бо вона є основою знання про людство, без якого ніяких інших наук немає.
Я переконаний, що гуманітарне знання є основою для дуже багатьох речей і для всіх людей. До речі, й для точних наук. У цьому сенсі наука як така має дуже потужну гуманітарну складову. Я намагаюся доводити це. У нас вона через жебрацьке фінансування не може наразі претендувати на Нобелівські премії. Це дуже дорого, хоча треба сказати, що в усіх Нобелівках останніх років у лауреатів принаймні з фізики були українські співавтори в найближчому колі. Але, якби навіть ця наука в нашій державі зникла, загальний рівень суспільства, його інтелігентності, культурності суттєво упав би. Насправді вимір гуманітаристики в науці й гуманітарний рівень науки загалом у суспільстві – речі надзвичайно важливі. Їх не виміряти грішми. Без цієї компоненти Революції гідності не було б.
У. Т.: В Україні діє РНБО, але досі немає сформованої державної доктрини соціогуманітарного розвитку. Під таким кутом зору культура, освіта, наука досі не визнані підґрунтям національної безпеки. Як змінити цю ситуацію?
– Мені не зовсім подобається термін «стратегія гуманітарного розвитку», бо тут задіяна ще й велика негуманітарна складова. Реально треба говорити і про науково-технічну політику, і про багато інших. Хоч би якими були слова, йдеться про стратегію майбутнього стійкого розвитку українського суспільства. Безумовно, вона була б потрібна, але формувати її мусили б фахівці серйозного рівня з різних галузей. Я не маю свідчень, що така робота зараз проводиться. Очевидно, що якісь її фрагменти зараз обмірковують. Ідеться про інформаційну безпеку, питання про майбутнє оборонної науки тощо. Але щоб готувався якийсь глобальний документ, який усе це враховував би, то такий факт мені не відомий.
Але для мене очевидно, що одна із причин утрати Донецького аеропорту, окрім помилок військового керівництва, – це наше колосальне технічне відставання. Росіяни воювали з використанням найновіших розробок, а ми – підлатаною радянською зброєю 1980-х. Це цілком зрозуміло, бо жоден із попередніх урядів не вважав армію за щось серйозне, а на дослідження Україна загалом витратила за останні 25 років у 50 разів менше, ніж РФ. Це виразно свідчить про наш стан науки, рівень технічної освіти тощо. Крапка. Далі можна не коментувати.
Сумно, що й досі не всі в керівництві розуміють: наука – це не просто засіб задоволення чиєїсь цікавості й резерв для бюджетних скорочень, а гарантія безпеки держави. Нині перемагають ті, хто володіє високоточною сучасною зброєю. Україна, слава Богу, поки що має науковий потенціал, щоб її конструювати й виробляти.