Нарешті сталося, і маємо першу в Україні екранізацію нашого коміксу: кіно Мирослава Латика за мотивами графічного роману «Максим Оса» Ігоря Баранька. Втім, від намальованого сюжету тут майже нічого не лишилося, за винятком кількох імен і ролі головної злодійки. Тож, зрештою, це радше фанфік, аніж повноцінна інтерпретація мальопису.
Так перша мальовнича сцена коміксу (козак Оса п’є на своїй могилі) у фільмі є аж двічі, але не така, як у Баранька. Перший раз – як спогад про козака, який повернувся з війни і виявив, що його вже поховали. А другий раз – коли герой буквально опиняється в домовині, а ми слухаємо історичний коментар, що козаки на Січі й самі часто своїх живцем закопують.
Цікаво, що старих січовиків на початку грають «живі класики» нашого кіно — Олег Примогенов, Богдан Бенюк і Михайло Іллєнко — з’являючись на екрані на цілих 5 хвилин, щоб містично загинути. Складається враження, що нові автори символічно прибирають представників старої школи, щоб розчистити місце для молоді. Втім, нові обличчя без натяків на класичні образи, зрештою, ніяк не можуть.
Так заглавного героя ми одразу не так бачимо, як чуємо, коли він наспівує «Танцювала риба з раком…». Для тих, хто цього не почує, Оса ще двічі впродовж фільму її повторить, аби вже найостанніший кінокритик допетрав, що тут є вказівка на героя Івана Микитенка з «Пропалої грамоти» (крім того, є ще дещо подібна сцена на річці-болоті). І це водночас працює як облудна підказка на те, як сприймати показане: ми начебто в гоголівському світі, де без чортівні й відьомства не обійтися. Тут і ліс постійно в тумані, і за́мок стоїть на самоті серед ніби випаленого поля, і болото таке собі справжнє моторошне болото, і божевільна безока Марта розтягує всюди червоні нитки. Інше питання, що все це не виправдовує наших очікувань і є просто беззмістовними, хоч і атмосферними деталями.
Висока гоголівщина час від часу, за законами постмодерністського часу, перетворюється на низькопробний шансон і тюремний блатняк, коли головний герой, заходячи в шинок, кидає тамтешнім горлорізам: «Вечір в хату, бандити». Втім, у нас так і міністр юстиції Малюська говорить, тож… на що саме натякали творці фільму, здогадуйтеся самі.
Читайте також: «Пісочний чоловік» і мальописні українські терени
Та часом сценаристів кидає в іншу крайність, і вони наповнюють кіно відрізаними руками (одна чомусь бовтається прибита стрілою до дерева), підсмаженими головами, катуванням з простріленими ногами і фонтанами крові. Імовірно, це задумувалося, як Тарантіно, але вийшов псевдоісторичний бойовик категорії Б. Хоч загалом ці епізоди радше розважають, аніж засмучують, за що варто подякувати постановнику трюків Павлу Авілову.
Читайте також: Тарас Томенко: «На європейських та світових кінофестивалях було і досі існує величезне російське лобі»
Загалом історія хоч і прив’язана до 1636 року, але фактаж і документальність в ній другорядні. На козаків, що везуть золото від польського короля на Січ, нападає песиголовець, і вже Максим Оса, до якого побратими не доїхали, має розібратися, що ж сталося. Оса, головним мотивом поведінки якого чомусь вибрали жадібність (у коміксі такого не було), розслідує справу специфічно, а тому спочатку сам опиняється в клітці поруч із псами, щоб потім вийти на слід песиголовця. Останній, щоб не спойлерити, у кульмінаційний момент перетворення дуже подібний на Джеймса Макевоя в «Спліті», коли той ставав звіром. Власне, хоч мальопис Баранька обійшовся без нього, український «звір теж хоче гратися», і навіть в останніх кадрах про нього не забули. Бо який же фільм без натяку на сіквел. Ще й знаково, що режисер Латик грає наприкінці судового писаря з Польщі і своїм «Добре, добре» ніби скромно затверджує все, що ми побачили до того. А ще, може, тому, що продюсери пообіцяли прибуток від показів фільму спрямувати на фінансування виробництва ударних дронів «ОСА».
Оскільки фільм робили понад десять років, то маємо унікальну ситуацію: у нього є два трейлери (2015 і 2022) із різними акторами й, вочевидь, різним антуражем і перебігом подій. Першу версію ми так, певно, ніколи й не побачимо, тож автори другої мали якось розібратися з наявними нестиковками. Тому паралельно з фінальними титрами показують уривки з першого трейлера з таким поясненням: поступово про події всі забули й почали вигадувати свої. Тож маємо свій перший український мультивсесвіт. Козаччину з голлівудськими кліше, де персонажі по-американськи закидають ноги на стіл, але лаються питомими українськими матюками. Отак з Гоголя і Тарантіно виростає нове українське кіно, уже не набридле поетичне, але ще не вповні епічне, та все ж наше, рідне, своє.