Ті, хто чекав від французького президента дива, мабуть, засмучені. Але не варто зачаровуватись, щоб потім не розчаровуватись. Емманюель Макрон зробив те, що міг, у тих обставинах, які є значно сильнішими за нього. Він не Бог і не чаклун. Натомість його вчорашній візит до Вашингтона дозволяє зробити кілька важливих висновків та спостережень.
Найважливіше: демократія ніде не є незворотною, ані в державах з усталеною демократичною традицією, ані там, де вона встановлена не так давно. Цей суспільний устрій, безперечно, недосконалий та не вирішує одвічну проблему світової нерівності та загальної несправедливості, проте він чітко виграє на тлі автократії, диктатури, феодалізму… Все пізнається у порівнянні.
Друге: альянс Штатів з РФ, схоже, стає нашим близьким неминучим майбутнім. Нехай Макрон і дуже старався, – дипломатія не є всесильною, особливо у тих випадках, коли опонент у компромісі не зацікавлений.
Французький лідер бодай намагається розбудити Європу, яка щось там вовтузиться уві сні. Він навіть трохи її розтормошив. Проте клієнт за океаном старається ще більше. Мало шансів, щоб Трамп погодився відмовитися від свого епатажного шоу, за яким стежить ціла планета. Поки що — це лише слова. Але не схоже, щоб американський лідер різко змінив риторику та так само швидко перейшов на протилежні позиції.
«Ну й нехай, – сказав французький політолог Ніколя Тензер у виступі на конференції “Три роки війни в Україні: підсумки та перспективи”, що відбулася 24 лютого в паризькому Інституті східних мов (l’INALCO). – Нас було троє проти двох [Україна, США та Європа проти РФ та Китаю], нині нас буде двоє проти трьох. Та все одно потрібно боротися! Європа мусить виступати спільним фронтом, в України є всі шанси перемогти, якщо ЄС її суттєво, одностайно підтримає».
«Населення ЄС складає понад 500 мільйонів осіб, населення Сполучених Штатів — лише 336 мільйонів, разом європейці численніші американців та могли б стати сильнішими», – ці дві цифри, в різних інтерпретаціях та від різних спікерів, вчора доводилося чути не раз. Усвідомлення пропорції — ще один, третій висновок трьох років повномасштабної війни.
Свобода, як і демократія, нікому не дається назавжди. Чи стане ЄС по-справжньому суб’єктним, чи зуміє захистити свої задекларовані цінності не словом, а ділом? Це сьогодні — один з найбільших викликів, що визначить майбутнє українців, європейців, планети.
Четвертий висновок: міжнародні організації рівня ООН, ОБСЄ, Ради Європи переходять до категорії декоративного мистецтва. Люди можуть дивитися на них, щоб милуватись своєю прекраснодушністю та світлими мріями, але захиститись від зажерливих агресорів можна лише зброєю. Чи зуміє європейська оборонна індустрія швидко перейти на військові рейки та в партнерстві з Україною налагодити виробництво модерної зброї, здатної перемагати росіян, іранців та їхніх союзників? Від цього залежить майбутнє не лише європейського континенту, але й планети.
«Європейці забезпечують 60 % допомоги Україні, ми витрачаємо реальні кошти», – поправив Емманюель Макрон Трампа, коли той заявив, нібито європейці «лише позичають» Україні гроші, сподіваючись на відшкодування. Він також наголосив, що французи з британцями готові надіслати в Україну військовий контингент. У той же час перемовини продемонстрували, що американський та французький лідери по-різному бачать завершення війни в Україні. Макрон наполягає на «справедливому» для України, «тривалому та стабільному мирі», коли ж Трамп поспішає нав’язати припинення вогню, яке б він міг якнайшвидше записати до свого активу «миротворця».
То який з цього всього п’ятий висновок? Що в давніх демократичних країнах — не всі демократи. Що імперськість притаманна, на жаль, не лише росіянам, а спокуса знов переділити світ на «сильні» та «слабкі» держави, – невмируща. Що тим, кого «сильні» прагнуть заштовхати до табору «слабких», доведеться важко виборювати свою свободу, – не тільки щоб вижити, але й не стати поживою для великих хижаків. Це стосується не лише українців, але й європейців. Про що б не домовилися Путін з Трампом, війна триватиме доти, доки знайдеться воля не коритися чужій дикості. У такі часи нам випало жити.
Шостий висновок — найочевидніший. У великій політиці ніхто не ставить інтереси інших вище за власні. Коли американці запропонували європейцям безпекову парасольку у вигляді НАТО, – це було розуміння тодішнього політичного інтересу Америки. Нині, коли НАТО перебуває ледь не при смерті — це знов відповідає розумінню американських інтересів так, як їх бачить Трамп. Якщо Макрон летить до Вашингтона на річницю повномасштабного російського нападу на Україну, він робить це не лише як «наш друг», а насамперед — як президент Французької республіки. Бо він бачить у живому діалозі шлях до рішення. Бо так він розуміє насущні інтереси своєї держави.
Нинішній політичний пазл складається так, що потреба України відстояти себе збігається з європейським інтересом не розчинитись у часі та просторі.
Чи зуміють скористатися цим збігом ті, хто очолює держави ЄС, ми швидко дізнаємось. Французький лідер дуже старається переконати інших, що це потрібно. Українська стійкість — його найкращий переговірний козир. Нехай все сьогодні дуже швидко змінюється — шанси і на українську, і на європейську суб’єктність не втрачені. «Життя триває, точиться війна».