Президент Франції заінтригував усіх, включно з Путіним
Французька політика щодо України часто буває хибною, але ніколи — нудною. Нормандський формат і подальші Мінські угоди після першої атаки Росії на Україну 2014 року втілювали підхід «нам видніше», який країни старого Заходу застосовували до російського імперіалізму. Президент Франції Еммманюель Макрон, який ніколи не вирізнявся скромністю, вважав, що може запобігти повномасштабному вторгненню, ведучи з Владіміром Путіним розмови. Навіть пізніше, попри відверту брехню, французький лідер плекав надії на дипломатичне розв’язання конфлікту: улітку 2022 року застерігав, що не варто принижувати Росію, і запевняв, що Франція бере на себе роль посередника.
У лютому Макрон скинув «бомбу» сенсації, заявивши, що поразка Росії є «доконечною» для стабільності й безпеки Європи, що Франція «робитиме все для цього потрібне стільки, скільки знадобиться» і що він припускає можливість уведення наземних військ в Україну. Ідею миттю підтримали вороже налаштовані до Росії прифронтові держави, зокрема Литва, але водночас Макрон спричинив дипломатичний конфлікт з німецькою владою, яка апелює до населення з мало не невротичним страхом перед війною. До того ж німці давно втомилися від макронівського пафосу. Міністр економіки Німеччини Роберт Габек наголосив, що зі справжніх бомб користі більше, ніж із риторичних. Німеччина посідає друге місце за рівнем забезпечення України, щоправда, канцлер Олаф Шольц побоюється постачати конче потрібні українцям ракети великої дальності Taurus. На початок січня Німеччина виділила Україні €17,7 млрд, тоді як Франція — лише €640 млн. Макрон відповів завуальованою критикою Німеччини, звинувативши її в «боягузтві».
Циніки підозрюють Францію в опортунізмі. На тлі глухого кута в Америці, розколу в Німеччині й відсутності Британії на світовій арені французи вирішили заповнити прогалину в лідерстві. Без належного підґрунтя це лише бравада безнадійно порожнього й самолюбного французького лідера. Не мине й кількох тижнів, як він кинеться в Москву, сподіваючись домовитися про припинення вогню. Критики також побоюються, що Макрон поставив хрест на важливих заходах, спрямувавши їх не в те річище.
Читайте також: Андреас Умланд: «Макрон говорить добрі слова, але допомога Франції для України не така потужна, як німецька»
Саміт Ваймарського трикутника (Франції, Німеччини й Польщі), що відбувся минулого тижня, став нагодою для налагодження відносин на тлі синхронних дописів у соцмережах різними мовами й позитивної фотосесії. Дорогою додому в літаку Макрон дав інтерв’ю, виклавши свої ідеї: «Можливо, на якомусь етапі (і я не хочу, щоб він настав, і не збираюся це ініціювати), нам доведеться розглянути будь-які потрібні наземні операції для протидії російським військам. Сила Франції полягає в тому, що ми маємо змогу це зробити».
Усе зрозуміло? Навряд чи. Але Макрон зробив корисну справу, порушивши табу на тему, якою ціною доведеться домагатися перемоги України. Він змусив замислитися про загрозу поразки України і її катастрофічні наслідки для Європи, щоб народ, зокрема у Франції, зосередився на найголовнішому. Макронова права опонентка Марін Ле Пен, яка балотується в президенти, відмовилася від колишньої прокремлівської програми й тепер вихваляє Україну та ганить Росію. Тим часом провідний представник лівого табору Франсуа Рюффен критикує президента за зигзаги, але водночас схвалює підтримку України й протидію Росії.
Та найголовніша аудиторія всіх цих заяв сидить у Кремлі. Російські надії на перемогу ґрунтуються на теорії про розлам і слабкість Заходу. Попри економічну потужність, країнам Заходу бракує політичного потенціалу для рішучості і єдності. Захід не забезпечить Україну потрібною зброєю і фінансами. Захід страшенно боїться ескалації. На думку тієї аудиторії, вона або сама доб’є і підкорить Україну, або країни Заходу змусять її укласти угоду.
Бездіяльність США, Німеччини й деяких інших держав, вочевидь, підтверджувала припущення росіян, а от позиція Макрона їх ущент розгромила. Нинішні труднощі України повинні спонукати до посилення підтримки, а не визнання поразки. Макрон не боїться ескалації, ба навіть публічно обговорює такий варіант розвитку подій. Нехай фарба трохи розляпується, зате широкі мазки пензлем значно ефективніші за акуратно наведені Вашингтоном червоні лінії, що досі катастрофічно стримували реагування Заходу.