Так, станом на 1830 рік, коли саме з цією метою було відкрито Київський університет, українське місто було тотально… польськомовним. За сімейними переказами, мій прапрадід Левко Майдаченко, переїхавши зі свого села до Катеринослава, негайно поміняв прізвище на «міське» й став Майдачевським. Сталося це, очевидно, не раніше шістдесятих років позаминулого сторіччя. А, виходячи з наведеного вище уривка, у вісімдесяті, себто за півстоліття після початку «обрусєнія», завдання так само не втратило актуальності. Фактично його було виконано тільки напередодні революції. Польські громади в Україні залишилися, але не вони визначали культурний контекст, їх замінила нова російськомовна еліта – частково привезена з метрополії, частково рекрутована серед аборигенів.
Я вдався до історичного екскурсу не з метою вчергове затаврувати злочинний царський режим, навпаки: попри всі історичні претензії, слід визнати, він діяв, як будь-яка інша ефективна держава, що усвідомлює необхідність захищати свої, державні інтереси. Як Британія не манірилася з ірландською та ґельською (шотландською) мовами. Як Франція прирекла на занепад ельзаську (діалект німецької), бретонську, каталонську, окситанську (провансальську), почавши цей процес королівським едиктом ще… 1539 року. Тепер вони, може, шкодують, але тоді історія не залишила їм варіантів. Як казав один кіногерой, до речі, шотландець: «живим має залишитися тільки один».
Коли вчергове порушується питання про офіційну двомовність, а напередодні виборів воно піднімається неодмінно, захисники другої офіційної посилаються на досвід тих країн, який їм вигідний: Швейцарії, Бельгії, Канади… Так от якраз останній приклад напрочуд цікавий: коли в 1970-ті кількість франкомовних канадців у їхньому рідному Квебеку небезпечно зменшилася під тиском потужнішої англомовної спільноти як у самій Канаді, так і сусідніх Сполучених Штатах, а колишні й сучасні образи мало не призвели до проголошення незалежності, було прийнято досить жорсткі закони. Зокрема, французьку в провінції визнано єдиною офіційною мовою, нею ведеться все діловодство не лише в державних установах, а й у приватних фірмах, уся реклама франкомовна, всі написи на вулицях французькою… Ось так сучасна й поза всяким сумнівом демократична країна дбає про свій інтерес і не соромиться його відстоювати жорсткими «недемократичними» заходами.
Є й другий висновок із жартівливої цитати: мовні процеси надзвичайно інерційні: вони повільно набирають швидкість, але так само повільно гальмуються. Навіть якби пріоритетність державної мови в нинішній Україні захищалася справді ефективними, а не показушними заходами, а «спільний інформаційний простір» не функціонував у режимі діода – тобто тільки в одному напрямку – результатів довелося б чекати не одне десятиріччя. Країни ж, які схильні цю закономірність ігнорувати, приречені на зникнення. Що буде з Білоруссю після Лукашенка, який із суто кон’юнктурних політичних міркувань відмовився від підтримки власної ідентичності? Навряд чи знайдеться багато оптимістів, які наважаться прогнозувати її подальшу незалежність… самі розумієте від кого.
До речі, про інформаційний простір – чому я, власне, повертаюся до мовного питання, ніби нема інших тем. Уявімо собі, позаминулого тижня Індустріальний телевізійний комітет (є така організація, яка об’єднує найбільші телевізійні канали, рекламні агенції та кількох великих рекламодавців) оскаржив у суді вимоги Нацради з питань телебачення та радіомовлення стосовно кількості програм державною мовою. Нацрада хоче її збільшити, а телевізійники з рекламниками вважають, що й цього досить. Я з подивом дізнався, що частка україномовного продукту досі становила 75 відсотків, а відтепер буде 80. І поки наш читач пробує зіставити цю інформацію з власними враженнями («Ранєткі», «Папіни дочкі», «Кармєліта», «Дєсантура» й «Мєнтура»), я візьму паузу на тиждень.