Нещодавно у видавництві «Темпора» вийшла дилогія визначного американського прозаїка Кормака Маккарті «Пасажир» і «Стелла Маріс», і тепер хочеться, перефразовуючи Вільяма Шекспіра, сказати: увесь світ — маршрутка, а ми у ньому — пасажири. Прямуємо із точки А до точки Б у власній системі координат, перемішуючись із системами координат інших пасажирів. Загалом після прочитання залишається дивне післявідчуття: наче потрапляєш до пастки стрічки Мебіуса, у певну зацикленість, адже дилогія сама по собі виглядає непервною замкненою системою: смерть сестри на початку (минуле) — знайомство із братом далі (теперішнє) — безперервний рух вперед (у теперішньому, яке не може відпустити минуле) — ескапізм брата в кінці — далі роман № 2 (назад у минуле) — динамічний процес наростання психічної напруги, що веде до смерті (теперішнє для сестри, минуле для брата, майбутнє для сестри щодо брата) — і повернення до першої сторінки роману № 1.
Далі (не)простіше: талідомідний, ектромелійна галюцинація, циклон-Б, примарний ідеал (термін), «континууми насправді не континуальні» — і це тільки перші сторінки. Далі згадуються ледь не всі математики та фізики останніх століть, філософи та науковці інших напрямків, Мангеттенський проєкт тощо. Десь більше — десь менше, але це не примітивний неймдропінг, це все виглядає мегаорганічно, якісно пропрацьовано та зроблено автором. Оточення формує особистість — так, мабуть, проявляються дев’ять років перебування Кормака Маккарті в Інституті Санта-Фе.
Тому перед нами, поза всякими сумнівами, ідеальний зразок інтелектуальної прози, прози, яка працює на багатьох рівнях: можна прочитати як роман та приквел до нього, можна прочитати як суцільний текст (мені загалом видавалося, що кожна розмова із психіатром у Стеллі Маріс може слугувати проміжним розділом у «Пасажирі»), можна прочитати як простий психологічний роман, в якому є (не)проста сюжетна лінія, яка чим далі тим більше розмивається: авіатроща на воді — занурення, адже брат — водолаз-рятувальник — дивні події зі зникненням одного із пасажирів літака — поява дивних спецагентів (чи це якісь детективи, чи це податківці, чи це спецслужба — доволі незрозуміло, автор дає право вибору читачеві) — низка дивних подій стосовна брата та його друзів/знайомих — загадкові смерті — параноя, параноя, багато параної, яка нависає поміж сторінок та рядків, вона собою заповнює всі порожні місця книжки; параноя проривається крізь розмови брата із іншими персонажами, серед яких простий пересічний люд американської провінції: офіціанти, ветерани війни у В’єтнамі, колеги-водолази, приватний детектив, актриса-транс, і це все у провінційному топосі: готелі, мотелі, забігайлівки — можу сказати одне точно: провінційний американець може заслужено себе називати доморощеним філософом, адже в тексті на рівні побутової розмови порушуються складні філософські питання (не те, щоб Кормак Маккарті порушував щось нове чи продукував якусь нову ідею: він по-своєму переглядає багатьох — від Платона до Людвіґа Вітґенштайна, чим згущує текст до максимуму — тому, ловлячи свою загублену думку, можу сказати, що романи таки філософські). І продовження у вигляді «Стелли Маріс» — тому яскраве підтвердження: проблема науки, часу, психічного здоров’я, реальності, життя-смерті, музики тощо. А по прочитанню параноя та ці складні філософські питання залишаються із тобою.
Якщо (не) ближче до тексту: то хто ж вони такі — брат та сестра?
А) Боббі Вестерн, він же Скваєр — брат — «Ворог Бога», як його називає один із товаришів. Він, Вестерн, як далі по тексту поза очі продовжує товариш: «зразковий нарцис прихованого типу… спокусник прелатів та хабарник суддів, злісний епістолярний звабник і активний гелігніціонер, математичний платоніст і розбещувач свійських птахів»; він же «пілот “Формули-2”»; він же — «закоханий у сестру». Але насамперед — він фізик, який розчарувався у фізиці, який розчарувався загалом у житті, він — молодик, який перебуває у стані екзистенційної (не)визначеності, він — молодик, який, перебуваючи в теперішньому, зависнув у минулому, маючи доволі депресивний тип мислення, при якому думки фіксуються на минулому (самогубство сестри, яка виявляла до нього далеко не платонічні почуття), при тому його переслідують різні дивні/містичні події (втрата кота, блокування банківських рахунків тощо), які підзагострюють його стан, що змушує рефлексувати дедалі більше, що змушує все більше розривати соціальний контакт, оголюючи доволі специфічний психологічний феномен — аутизацію; він — як елементарна частинка, яка може одночасно перебувати у двох місцях, ба більше — у різних часах.
Б) Аліса/Алісія Вестерн (по тексту від її «друга» Малюка можна почути ще декілька десятків інших імен, якими він її називає) — мабуть, геній_ка. Це як за Шопенгавером: талановита людина потрапляє в ціль, в яку не можуть потрапити інші, а геніальна людина — потрапляє в ціль, яку ніхто не бачить. Реальність всесвіту дилогії «Пасажир» — це щось таке, що не бачать інші, крім Алісії. Чим не варіант норми.
З анамнезу: навчилася читати (слухаючи та дивлячись на літери в книжках, які читала мама перед сном) та розуміти час на годиннику в чотирирічному віці; із дитинства має синестетичні відчуття; у дванадцятирічному віці гостро пережила смерть мами; батько у вихованні дітей майже не брав участі; проживала із бабусею та її дивним братом; якраз після втрати мами змінилася у психічному стані: дивні поведінкові реакції, самовільне залишення дому, а також розлади сприйняття, а саме галюцинації — це коли людина відчуває щось, чого нема в реальності: спочатку був Архатрон, потів з’явився Малюк із справжнім «цирком на колесах»; криза віри у тому ж підлітковому віці; читала по декілька книжок в день; рано вступила до університету, рано вступила в академічні кола, рано в них (не) розчарувалася; двічі перебувала на лікуванні у психіатричному закладі; приймала різні психотропні препарати (переважно із антипсихотичною дією (тобто дією, спрямованою на розлади сприйняття та маячню насамперед), на фоні чого відмічалося незначне покращення; також прийом антидепресантів, транквілізаторів, стабілізаторів настрою — ефективність невідома); у романі № 2 — перебувала у психіатричному закладі, самовільно; виставляли діагноз аутизму, так і не підтвердили шизофренію; у дорослому віці пережила ще одну потужну стресову ситуацію: «смерть» брата.
Загалом щодо діагностики стану: мало даних. Що таке шизофренія? Це все-таки безперервний прогредієнтний психічний розлад (хоча може мати і пожиттєву ремісію), для якого характерна продуктивна психосимптоматика (наприклад, розлади сприйняття (переважно слухові галюцинації), порушення мислення по типу різних видів маячні, переважно — це параноя: маячні ідеї стосунків, впливу тощо) та негативна психосимптоматика (зниження настрою, зниження емоцій, фізичної активності тощо), а також інша симптоматика: порушення когнітивних функцій, дисоціативні включення, загалом деінтеграція психічних процесів тощо; зазвичай дебютує у молодому віці (18-20 років). Згідно із німецьким психіатром Ойгеном Бльойлєром, має характерні чотири А: аутизація, амбівалентність, порушення асоціативного мислення, сплощення афекту. Навіть якщо відштовхуватися від цього (не)бідного набору симптоматики, цього недостатньо, аби говорити про цей діагноз. Як на мене, тут більше про гостру реакцію на стрес, дезадаптацію, яка перейшла у тривалий депресивний формат (дистимію) і мала періодичні загострення, включно із психотичними проявами.
(Малюк — що воно таке? «Квантово-механічний Малюк». Я його розглядав більше в якості уявного друга. Хоча Аліса його все ж другом не вважала, бо до нього не можна доторкнутися. У дитячому віці може бути такий феномен як «уявний друг» (синдром Карлсона) як варіант норми загалом, якщо при цьому не порушується якість життя дитини чи її оточення, якщо нема загрози життю для дитини чи її оточення; але він характерний більше для дошкільного та раннього шкільного віку, але все ж доволі індивідуально — може проявлятися і в більш дорослому та дорослому віці; але, крім Малюка, були й інші персонажі, які підпорядковувалися Малюкові, такі собі субперсонажі; цікавим видається те, що якраз у Малюка під час розмов із Алісією відмічається специфічне мислення: воно набуває ознак зісковзування і розірваності, саме у нього проявляється емоційна лабільність, імпульсивність, і тоді він може набувати ознак психотичного в поведінці Аліси: її раптові пориви щодо зміни місця проживання (як, наприклад, коли Боббі розповідав історію пацієнту пансіоната «Стелла Маріс» про те, як його сестра нонстопом проїхала власною автівкою від Тусона до Чикаґо (а це 1749 миль), на що пацієнт зауважив: це «типово для шизиків… подорожувати без зупинки»), або ж голос Малюка, який має імперативний характер. Також Малюка можна розцінити як цікавий феномен — тульпа — це така собі самостійно створена істота — матеріалізація внутрішнього всесвіту на фоні глибоких та інтенсивних переживань. Хтозна, як думає мозок математичного генія, Аліса із доктором Коеном (і Кормаком Маккарті) зійшлися на тому, що більшість математичних висновків/рішень/міркувань проходять підсвідомо, це невидиме тіло айсберга, тому, як на мене, феномен яскраво деталізованої тульпи у вигляді Малюка має сенс.)
А+Б) Якщо додати Боббі та Алісу, як це зробив перекладач романів Максим Нестелєєв у післямові «А + В», то і справді отримаємо любов. Але не як якусь надію, а як страждання. Загалом психічний розлад — це про страждання, тому у фіналі маємо брата та сестру в депресивному стані, у різних його варіаціях, який у Боббі закінчився відривом від соціуму, а в Алісії — «а вона ж у самій білій сукні висіла поміж голих сірих зимових дерев». Також тут про спорідненість душ, про спільний генетичний матеріал, про дуже схожий соціальний конструкт, тому тут імовірність переживати схожі відчуття зростає: і так вимальовується «індуковане» переживання Боббі: він бачить Малюка — феноменологічно-квантову невизначеність.
І тепер щодо читацької — індивідуальної! без намагання шукати глибоких прихованих сенсів! (вважаю, їх тут дуже багато вкладено) — інтерпретації: мій читацький досвід обмежений, тому якось так: «про себе» зауваги на полях, себто без різнокольорових маркерів.
Скопійовано із Вікіпедії про топологію: «неперервне відображення деформує простір, не розриваючи його, при цьому окремі точки або частини простору можуть склеїтися (поєднатися), але близькі точки залишаються близькими. На відміну від геометрії, де розглядаються переважно метричні характеристики, такі як довжина, кут і площа, у топології ці характеристики вважаються несуттєвими і натомість вивчаються такі фундаментальніші властивості фігури, як зв’язність (кількість шматків, дірок тощо) або можливість неперервно здеформувати її до сфери і зворотно».
Як на мене, це яскраве пояснення загалом структури/форми та змісту дилогії. Тому я її і розглядаю як дві паралельні площини (дві книжки у футлярі), які між собою все ж перетинаються: мають точки дотику, при яких два тексти можна читати окремо, і нічого страшного немає, але і дуже страшно читати їх окремо, бо втрачається багато естетики.
Стелла Маріс — це ж Полярна зірка — це символ подорожі — для всіх нас — Пасажирів. Також це символ Діви Марії, а хто ж перед нами як не діва, у прямому сенсі, — Аліса, яка серед тисяч закладів психічного здоров’я обирає саме цей.
Шодо Антипсихіатрії. Можна легко знайти критерії психічних розладів. Зараз увесь світ користується Міжнародними класифікаціями хвороб (МКХ) Х та ХІ скликань, підручником Американської асоціації психіатрів — DSM-V та іншими розробками. Але події дилогії відбуваються в проміжку 1960–1980-ті. Алісія Вестерн проводить свої розмови із лікарем Коеном восени-взимку 1972 року. Тоді функціонували DSM-II та МКХ-8, у яких деякі критерії/групи/категорії/класи суттєво відрізнялися від теперішніх. А коли неправильні діагнози, тоді й лікування таке собі. На фоні цього загострився рух, який тривав десятиліттями і навіть століттями — рух антипсихіатрії, де основним пунктом була неефективність лікування, а воно й не дивно, бо справжні нейролептики й антидепресанти виникли після 1952 року — тоді й розпочалася ера психофармакології; а до того: душ Шарко, ланцюги, інсулінові коми, електричний струм, виривання зубів, лоботомія тощо. Неефективність лікування підриває інститут довіри психічного розладу як такого. І рух набуває більших обертів — спростування психічного розладу як такого, тобто психічних розладів не існує, усі ці фройди-юнґи — шарлатани, а психічні розлади — вигадка, міф. Мішель Фуко, Томас Сас, експерименти по типу Розенгана тощо — це все також має вплив на загальне сприйняття психічного здоров’я. Тому дилогію «Пасажир» добре було би помістити саме в той контекст.
Плюс контекст Холодної війни та її параної. Плюс контекст популяризації науки, тої ж квантової механіки. Річард Фейнман вже тоді цим займався, ще до Стівена Гокінґа та Морґана Фрімена. Плюс — декілька сторінок у «Пасажирі» нагадують Дона Делілло, декілька сторінок нагадують авторову «Дорогу». Плюс — Малюк схожий на того дивака із якогось фільму Девіда Лінча. Плюс — Льюїс Керролл та його Аліса із її дивним світом.
Загалом можна підбирати багато пунктів-підпунктів до тем у дилогії Кормака Маккарті — і не промахнешся, наскільки широкий кругозір автора. Можна й автора, як і його героїню, назвати генієм — за органічне поєднання різних категорій знань, загальний висновок яких усе одно навряд комусь відкриється. Та чого тільки варте поєднання синестезії із топологією — справжня краса й естетика, і вже тільки в цьому моменті (з-поміж багатьох) можна вишуковувати ту мету, яку нам не видно, зате її добре бачить автор і персонажі його літературного світу. Підбиваючи якийсь підсумок прочитаного, можу сказати, що спільним знаменником для Алісії та Роберта, для автора та читачів буде стан очікування чогось, стан невизначеності, який часто-густо є підґрунтям для розвитку тривоги — яскравого індикатора як сучасного світу, так і світу півстолітньої давності, які так майстерно обʼєднав Кормак Маккарті.