В індіанських народів Південної Америки зберігаються спогади про міфічний «золотий вік» часів імперії інків, чим скористалися ліві марксисти з терористичної організації Sendero Luminoso («Сяючий шлях») на чолі з Абімаелем Ґусманом, що спробували відродити індіанський соціалізм у горах Перу. Українське селянство на початку ХХ століття не тільки мало такі утопічні погляди, а й намагалося реалізувати їх у тому феномені, який можна назвати Махновією і який був покликаний повернути українців Півдня до козаччини XVII століття. Зводилася ця утопія до вільного існування селян на своїй землі (якої на той момент на теренах від Одеси до Таганрога і від Катеринослава до Перекопа вистачало) без держави (яку сприймали насамперед як апарат урядовців, як нероб і експлуататорів, часто чужих і соціально, і етнічно), без податків і зобов’язань, що обтяжують, без надокучливої влади з її втручанням у життя самоврядних сільських громад.
Потрібна була постать, яка уособлювала б у собі всі ці не завжди чітко артикульовані прагнення та мрії. Така особа знайшлася – уродженець Півдня Нестор Махно, анархіст-революціонер, який мислив глобально про світове безвладдя, бездержавність, але діяв локально в рідних таврійських степах. Він узяв на себе левову частку функцій держави, яку заперечував як інститут. Зокрема, за допомогою пістолета системи «Маузер» «батько» чинив суд не завжди справедливий, але швидкий, за спрощеною процедурою, без тяганини і бюрократизму. Однак його втручання в повсякденне життя південних селян України було мінімальним, що й виступало для населення Махновії головною чеснотою його режиму. Махновія цілком відповідала ідеалам «натуральної людини», ще не зіпсованої виразками цивілізації, яку оспівував «женевський громадянин» Жан-Жак Руссо.
Ця природна людина, самодостатня та ізольована від ворожого зовнішнього світу як колапсом у той час і на тому терені всякої державності, так і специфікою хутірського життя, воліла якомога менше спілкуватися з незрозумілими соціальними інститутами, що виходили за межі практичних селянських уявлень. Ті люди жили за схемою: мій хутір – моя фортеця. Махно зміцнював і захищав той світ. Десь на три-чотири роки цей селянський «рай» таки ж збудували. Але, будучи позірно демократичним, народним, він спирався на деспотично-імпульсивну владу «батька» та його отаманів. Звісно, ідилії не було, проте царський чи комуністичний режим на тлі хутірської волі справляв враження пекла.
Однак утопія, навіть начебто реалізована, не може бути тривалою, бо вона нежиттєздатна. Тим більше утопія анархічна, адже будь-яке соціальне життя потребує організації, організація потребує апарату управління, якихось інституцій. Усе це утворює організаційну піраміду, що називається державою. Махно чудово надавався для втілення цих утопій – фольклорний герой, такий собі український Робін Гуд. Але Махновія – це соціальний і національний глухий кут, безвихідь. Її знищили більшовики, бо такий уламок вольності на колишніх землях Війська Запорозького був геть несумісним із «диктатурою пролетаріату». Жодних шансів на виживання не було в Махновії у разі перемоги Білого руху. Але й УНР, якби перемогла, також була б змушена зліквідувати це анархічне утворення, бо отамани рознесли б державу на друзки. Між іншим, саме з таких міркувань абсолютно логічно ОУН зліквідувала в 1942-му УНРА Тараса Бульби-Боровця як наступника польових командирів 1917–1921 років і Махна як можливого «автора» нового видання отаманщини.
Такі селянські утопії (хоча у випадку Махновії утопія наклалася на європейські анархічні теорії) погано корелюються з державним життям і, коли немає зовнішнього тиску, починають розкладатися зсередини, або повністю руйнуючись, або витворюючи найогидніші диктатури.
Махновія – селянська стихія, проте будь-яка соціальна стихія несе в собі необхідність формотворення, потребує форми. Це або відбувається іманентно, або нав’язується ззовні. Питання було лише в тому, хто саме цю стихію приборкає і підпорядкує – біла Росія, червона Росія чи УНР. Із давніх-давен цей український Дикий Південь (за аналогією з американським Диким Заходом) випромінював енергію анархії і нічим не гарантованої (крім сили її носіїв) волі, що є типовим для всякого порубіжжя – від гайдуків на межі слов’яно-християнського і тюрко-мусульманського світів на Балканах, від козаків між Європою й Азією аж до північноамериканських ковбоїв і південноамериканських гаучо.
Проте в умовах бодай відносно цивілізованих місцевосамоврядні утворення на кшталт Махновії демонструють величезний дефіцит конструктиву й обмежені можливості саморозвитку, що зумовлюються тенденцією до ізоляції. Махновія – феномен надзвичайної соціально-політичної ситуації і модель реакції на неї українських селянських мас, адже тоді на Півдні точилася beLLum omnium contra omnes (війна всіх проти всіх). Білі, червоні, зелені, австро-угорці, німці, Антанта в особі британської, французької та грецької армій, УНР, отамани… У цьому вирі українські селяни інстинктивно відреагували створенням того, що відповідало їхнім уявленням про потрібне, Das SoLLen, кажучи гегелівською мовою. Вони створили чудову військову організацію (тут спрацювали мілітарні гени Запорозької Січі), однак потенціал державотворення виявився мізерним.
Махновія – надефективний механізм руйнування застарілих форм, але це не механізм розбудови.
І навряд чи сучасна Україна може знайти в тому русі якийсь актуальний для себе позитив. Тому імпрези й фестивалі в Гуляйполі (столиці Махна), організовані Олесем Донієм, братами Капрановими, популяризація махновщини Антоном Мухарським у програмі «Зелена лампа» на ТВi залишають відчуття якоїсь соціальної та національної тупиковості, певної ідеалізації анархічно-деструктивних елементів української політичної культури з її антагонізмом волі й свободи. Воля – це явище українського анархічного степу, дуже близьке в усьому до сваволі, а свобода – то етос відповідальної європейської людини, здатної до самоорганізації та розумних самообмежень.