20 січня 2017 року погода у Вашингтоні була похмура й дощова, парасольки знадобились, але виявилося, що можна брати із собою тільки невеликі складані. Довгі, класичні заборонили. Це все з огляду на безпеку. Я завжди думав, що довга парасолька може бути кращою для захисту, але з’ясувалося, що тут ідеться не про захист, а про можливий напад. А втім, нападів із парасолькою не сталося, зате лунала інавгураційна промова президента, який щойно склав присягу. Виступ Трампа спричинив багато коментарів, до того ж і як один із найкращих в історії, у дусі президента Джексона (стверджували республіканці та прихильники Трампа), і як велике розчарування (за словами лібералів, демократів та його противників).
Виступ, який провідні світові ЗМІ охарактеризували як націоналістичний і популістський, був, по суті, списком побожних побажань і констатацій, написаних у дусі естетики Twitter, їх досить легко можна було б знайти в репертуарі Берні Сандерса й навіть активістів руху «Окупуй Волл-стрит». Коли я слухав виступ, мені в голову несамохіть закралася лукава думка, що частину гасел, які пролунали в ньому, можна було б (після невеличкої обробки) з успіхом знайти у виступах українських можновладців. Мова Трампа ― це копальня золотих, хоч і неабияк зужитих думок. Уже сам початок виступу можна використовувати негайно: «Ми, громадяни України, нині об’єдналися у великому національному зусиллі, щоб відбудувати нашу країну і відновити її обітницю для всього народу. Разом ми визначимо шлях України і світу на майбутні роки. Ми постанемо перед викликами. Ми зіткнемося з труднощами. Але ми виконаємо завдання».
І далі: «Надто довго купка людей у столиці нашої країни пожинала державні вигоди, а народ оплачував усі витрати. Київ процвітав, але народові те багатство не діставалося. Політики процвітали… Істеблішмент захищав себе, проте не громадян нашої країни». І знову: «Але це вже в минулому. Відтепер ми дивимося тільки в майбутнє. Ми зібралися тут сьогодні й видаємо нову постанову, яку почують у кожному місті, у кожній іноземній столиці, у кожному осередку влади.
Віднині нашою країною керуватиме нове бачення! Віднині буде Україна передусім! І, нарешті, ми повинні думати масштабно, а мріяти ще масштабніше! В Україні ми розуміємо: нація живе тільки доти, доки докладає зусиль! Ми вже не змиримось із політиками, які лише базікають і не діють, завжди нарікають і нічого не роблять, щоб виправити ситуацію. Пора пустих балачок минула. Тепер настає час діяти. Не дозволяйте нікому казати, що це неможливо. Жоден виклик не дорівняється до серця, завзяття і духу України! Ми не зазнаємо невдачі. Наша країна знову розвиватиметься і процвітатиме. Ваш голос, ваші надії та ваші мрії визначать нашу українську долю. А ваша сміливість, доброта і любов завжди вестимуть нас уперед. Разом ми знову зробимо Україну сильною! Ми знову зробимо її багатою! Ми знову зробимо Україну гордою! Ми знову зробимо Україну безпечною! Так, разом ми знову зробимо Україну великою!».
Ух, і як тут не повірити в силу слова, надто коли ті слова злітають із вуст людей, готових керувати нами й готових обіцяти все, що ми тільки захочемо почути. Використання нових засобів комунікації, наприклад Facebook чи Twitter із їхньою можливістю передачі індивідуально адресованої інформації, тільки зміцнює силу гасел, до яких удаються популісти й демагоги від лівого краю до правого й навпаки. Енн Епплбаум, публіцистка ліберальної газети The Washington Post, гостро критикуючи Трампа і його інавгураційні заяви, зауважила: «Трамп ― не перший демагог, який спромігся запропонувати неможливе, ідеалізоване національне бачення. Кожен, хто читає історію, знає, що народи протягом багатьох століть сперечалися один з одним, конкурували один з одним і навіть убивали один одного в ім’я незліченних національних і племінних, релігійних і світських, правих і лівих утопій». Та хоч би як ми критикували Трампа і з лівого, і з правого флангів політичного спектра (ще президент Медісон зауважив: «На чолі виконавчої влади не завжди ставатиме освічена людина»), слід просто визнати, що ми потребуємо сильної, здорової, викривальної Америки з її традиційним ідеалізмом і вірою в краще майбутнє для кожного, хто чемний, тяжко працює і вірить в американську модель демократії.
Читайте також: Жіночий марш. Гарячі вихідні у Вашингтоні
Українська проблема полягає в тому, що найближчим часом нам буде дуже потрібна американська парасолька. Могутня класична захисна парасолька. І ми не дуже помилимося, якщо одностайним хором гукнемо на повні груди слушний заклик: «Пане президенте, Make Parasol Great Again!».
Адже не досить дати світові гарні принципи, треба забезпечити йому ще мир, а це можливо передусім завдяки опорі на вочевидь активні дії наймогутнішої держави світу там, де в них є необхідність.