Наприкінці XVIII ст. Російська імперія захопила Крим і Причорномор’я. Південна Україна стала тереном грандіозного імперського експерименту. Фаворит цариці Потьомкін розробив проект нового міста – Катеринослава. Південну столицю імперії планували «во вкусе римских и греческих зданий», з широкими проспектами, розкішними садами, університетом і музичною академією. 1787 року Катерина ІІ заклала фундамент Преображенського собору, який мав перевершити собор Св. Петра у Римі.
Усі ці проекти померли разом із імператрицею 1796 року. Її син і наступник на престолі Павло І не любив матері, тож наклав вето на усі її починання і перейменував Катеринослав на «Новоросійськ». Як наслідок, надто широким проспектом «бродили свиньи с поросятами» (враження від міста Віссаріона Бєлінського), на небрукованих вулицях стояла «постоянная грязь невылазная», а замість палаців в античному стилі постали скромні дерев’яні та зрідка кам’яні будинки. Призначене бути столицею місто спіткала доля глухої провінції.
Зі стану летаргії Катеринослав вийшов наприкінці ХІХ ст. у зв’язку зі стрімким розвитком металургійної промисловості. Кількість заводів (у 1903 році їх було майже 200) і населення (на початку ХХ ст. – понад 100 тисяч осіб) збільшивсґ як на дріжджах. Міський краєвид характеризували димарі та смог, за заводськими гудками люди вели відлік часу. Місто змагалося за статус промислової столиці з польською Лодзею. Свідома частина місцевих еліт описувала стрімкий розвиток Катеринослава як доказ того, що він не є «потемкинской деревней». Образ міста як «нової Америки» заступає собою давніший образ «нової Еллади».
Історія міста фактично знову починалася з нуля. На тлі промислового буму в закинутому Потьомкінському палаці нищилися залишки архіву батька міста. Ще дідусь Олени Блаватської Андрій Фадєєв згадував, що клапті тих паперів валялися у садку, доки геть не зникли. Блаватська народилася у серпні 1831 року, її будинок зберігся у Дніпропетровську, а місце колишнього саду поглинув черговий завод.
Під час революції 1917–1921 років Катеринослав залишався російським містом, довкола якого інколи вирувала українська селянська стихія. Її найвідоміший прояв – махновщину – пов’язують із «січовими традиціями». Хоча більшість запорозьких січей справді існували на теренах сучасної Дніпропетровської області (звідси пропозиція частини патріотично налаштованих краєзнавців перейменувати місто на «Січеслав»), проблема історичних зв’язків козацтва з махновщиною не така проста. Сотник українського війська Сергій Левченко, занотував у спогадах, що навіть серед дніпровських лоцманів «ніхто не знав нічого про якусь там «Січ». Втім, незалежно від знання про минуле, типологія поведінки махновців могла в дечому відтворювати давні степові козацькі зразки.
Радянська індустріалізація та урбанізація перетворили Дніпропетровськ на мільйонне місто. Але це не зняло старої проблеми співіснування і боротьби міського та селянського. Сотні тисяч нових «міщан» жили у місті по-сільському. Приватний сектор мирно співіснував із багатоповерхівками. Чимало жителів останніх більше цікавилися працею на землі, ніж принадами міського простору: театрами, бібліотеками, ресторанами. Особливість радянської модернізації полягала в тому, що радше село опанувало місто, ніж навпаки.
У 1960–70-ті роки Дніпропетровськ втретє претендував на статус столиці – столиці застою. Закрите для іноземців місто з надпотужним «Південмашем» і не менш потужним представництвом «дніпропетровських» у Кремлі, відсвяткувало у 1976 році своє 200-річчя. Сумнівно вирахуваний (від дати рапорту на ім’я Потьомкіна про вибір місця для нової столиці) ювілей напрочуд вдало «збігся» із 70-річчям Брєжнєва. Пострілом серед глухої ночі ще у 1968 році був «Лист творчої молоді» проти русифікації, нищення пам’яток культури і номенклатурної сваволі. Авторів засудили від 2 до 4,5 років суворого режиму. «Лист» читали на радіо «Свобода».
Столичність Дніпропетровська так і залишилася мрією. У ній найяскравіше помітні вже майже архетипічно дніпропетровські риси: будівництво «з нуля», «без ґрунту»; невирішене протистояння міського й сільського всередині міста; слабкість гуманітарного і переважання інженерно-технічного складника; схильність до конфронтаційного міфотворення. Найяскравіше свідчення останнього – запеклий антагонізм козацької і катерининської версій походження міста. Сумнівний азарт політичних перегонів за право історичної першості й надалі заважає усвідомити, що катерининський сюжет (нарівні з козацьким і річпосполитським) можна перетворити з ідеологічного знаряддя на туристичну марку й елемент єдиної захопливої оповіді про унікальні початки і не менш унікальне продовження історії міста.