Майстри часу

Рік 2008 – найдовший з останніх 16-ти років. Мало того, що він високосний, так Міжнародний консорціум хронометристів ухвалив додати до нього ще 1 секунду. У механічному годиннику – до 1000 деталей. У Києві – менше 20-ти майстерень, де його ще можна полагодити. Годинникарем бути немодно. Щороку їх стає менше, в них псуються очі і втрачають точність руки. Але майже всі, з ким розмовляв Тиждень, – щасливі люди.

 

 

 

 

– Я дивлюся на годинник – і ніби розмовляю з ним. Кожен інакший, є подібні, але однакових фактично немає. Ремонтую всі: дорогі, дешеві, настінні, ті, що стоять на підлозі, будильники. Бо коли годинник зупиняється – це як хвороба. А похід до майстра – ніби візит до лікаря.

 

Якщо раніше всі носили «Польоти», «Слави», «Побєди», то тепер купують у кіоску дешевий китайський годинник за 5 грн і викидають його після поломки. Або ж беруть уже зовсім дорогий. Є такі, що сотні тисяч доларів коштують.

 

У післявоєнному СРСР годинник на руці вирізняв забезпечених. Так і казали: «Смотрите, он при часах». Але потім, коли налагодили виробництво, годинники перестали асоціювати з заможністю. Єдине дороге задоволення для громадян СРСР – золотий корпус.

 

Зараз десь удома валяється мій старенький золотий годинник – забув, коли вдягав його. Бо ношу чужі, ті, які ремонтую. Просто щоб перевірити, як вони працюють на руці. Багатьом клієнтам це приємно, але більшість навіть не здогадуються.

 

Було таке: хотілося багато заробляти. Але потім зрозумів – треба просто бути потрібним людям. Треба думати не про те, щоб брати в ремонт тільки коштовні швейцарські годинники. Важливіше зробити щасливим хлопця, який приносить тобі годинник «Побєда», що залишився від діда.

 

Ми викупили цю майстерню – кімната маленька, мій онук працює поруч, на сусідньому стільці. Я тут із 1950 року й не піду вже нікуди. Раніше все пропонували продати майстерню, щоб зробити пункт обміну валюти. Зараз перестали – знають, що не продається.

 

Я навчив багатьох, учні тепер розкидані світами. Один нещодавно дзвонив із Америки: «Михаличу, як ви, все гаразд?»

 

У 1960-х у Києві було 1200 майстрів. Зараз нас менше десятка. Ви­їхали за кордон або спилися, або займаються іншим. Однак годинникарі будуть завжди, поки існує механізм, що вимірює ходу часу.

 

 

 

 

 

– Мене батько в училище загнав у 15 років. Тоді в Києві щороку випускали 30 майстрів. З них у справі залишалися двоє-троє. Зараз на ремонті працюють переважно люди, яким за 40. Через 10 років майстра не знайдеш.

 

Є міста, де немає жодного годинникаря. Ми ж за дев’ять років навчили п’ятьох. Приглядаємося – в кожного щось виходить краще: цей – електронник, а цей – крупніст (Майстер, що ремонтує великогабаритні годинники – прим. Тижня). Ось він (показує на парубка – Авт.) – ми йому навмисно даємо китайські підробки «під Швейцарію». Нехай набиває руку.

 

Збирати годинники можна навчити будь-якого хлопчину, а бути майстром зможе не кожен. Ми щодня маємо справу з різними годинниками. А на Заході майстри сидять на одному калібрі й одержують великі гроші.

 

Проблема приміщень – найперша для годинникарів. Коли 10 років тому я говорив, що потрібно створити Асоціацію захисту прав годинникарів, усі сміялись. А потім влада почала забирати майстерні. Людина працювала все життя, була своя клієнтура… І от у якийсь понеділок вона приходить – а будки немає. Може знайти її потрощену, десь на звалищі. У неї в житті більше нічого й не було – ось і спивається.

 

 

 

 

– Коли мені було 12, розібрав батьківську «Побєду» – били мене страшно. Але пристрасть до ­механіки залишилася на все життя.

 

Я почав ремонтувати годинники знайомим. Після армії пішов на будівництво, на висотні роботи. Але захворів на цукровий діабет, і мені сказали – на висоті більше робити нічого. Пішов у «Ремточмеханіку».

 

Там працювало 500 людей – кілька цехів, годинники розбирали й збирали на конвеєрі. Тоді в майстернях робили лише дрібний ремонт – усю важку роботу, за яку не бралися в кіосках, звозили до нас.

 

Свого часу на «Ремточмеханіці» лагодили три тисячі радянських годинників на добу! Зараз сиджу тут (у маленькій майстерні на нижньому поверсі колишнього заводу – Авт.). План у мене на місяць – 2000 грн. З них мені й платять мінімальну зар­плату – 550.

 

 

– Важкі часи почалися за перебудови. Спочатку в нас забрали головне джерело прибутку – морські хронометри й секундоміри. А їх же до нас везли з усієї України. Після цього підвищили план з 3 до 5 тис. радянських рублів – і люди почали тікати.

 

Мій син юрист. Йому з дитинства подобалися годинники, але час нестабільний, і він сам вирішив не йти моїм шляхом. Я ж про професію не замислювався. Все вирішив батько – він мріяв бути годинникарем, і весь час говорив про це. Зараз інколи шкодую – не знаєш, що буде завтра.

 

Майстрові потрібна любов і посидючість. Ну, й логічне мислення та готовність експериментувати. Як казав мій учитель: «Майстер працює і весь час удосконалюється». Можливо, тому нам везуть годинники з-за кордону. Там ремонт – це не лише дуже дорого. Просто не вміють вони лагодити те, що тут робимо ми.

 

Мій батько був поляком – він воював у Війську Польському й у війну познайомився з моєю майбутньою матір’ю-українкою. Але я не хочу нікуди їхати. Тут поховані мої предки.

 

 

– Я в цій справі вже більше 30-ти років. Робота нервова. Буває, приходиш додому – і хочеться послати все це подалі, є чимало способів заробляти легше. Але потім відпочинеш – і…

 

Зараз працювати складніше – годинники зі всього світу несуть. Ось сьогодні приносили хронометр американського спецназу – добра машинка, довелося посидіти. Якось я тиждень провозився – ремонтував куранти на лаврській дзвіниці.

 

Бувало таке, що людина дуже довго не забирала годинник із ремонту. Один годинник тут лежав два роки. Потім прийшов господар. Я запитую – де ж ви весь цей час були, чоловіче? Відповідає: сидів.

 

Це мої гроші та мій хліб. Але все одно невигідна професія – я ось навчив майстерності сина, але він так і не став годинникарем. Ми ж такі – за дрібний ремонт у бабусь і дідусів навіть грошей не беремо.

 

 

 

 

–  До годинників я прийшов пізно – в 33 роки. До цього працював у «поштовій скриньці» (на засекреченому військовому підприємстві – Тиждень). А потім бац – конверсія.

 

Годинниками я захоплювався ще у війську – всім лагодив, як міг. Тому поставив будку на Шулявці. Там познайомився з Сергієм, майбутнім напарником.

 

Я годинниками лише 14 років займаюся – менше, ніж усі тутешні майстри. Але в мене вже кілька швейцарських дипломів. Там, у Швейцарії, мені дуже допомогла книжка, яку мені дав Сергій – «Механізм наручного годинника». Я прочитав її від А до Я.

 

 

 

 

– Розповім про свого вчителя – Віталія Матвійовича Маркітана. Це найкращий годинникар, якого я знав. У Маркітана було близько сотні учнів, і більшість виїхали за кордон. Коли Віталій Матвійович по­їхав до Америки в гості, то цілий рік подорожував містами від одного учня до іншого.

 

У 1976-му я прийшов на Басейну, 5 – одну з найбільших у місті годинникових майстерень, саме туди несли «іномарки» зі всього Києва. Хліб був непростим – у той час майстер повинен був за місяць здати 600 рублів плану. А ремонт звичайного радянського годинника коштував від 3 до 8. На всю майстерню був один вимпел «Ударник комуністичної праці» – коли приходила твоя черга, тобі на стіл ставили цей вимпел, і клієнт із дорогою «іномаркою» йшов до тебе.

 

А Маркітан помер рік тому, не доживши двох тижнів до вісімдесяти.

 

 

 

–   У гарного майстра ніколи не буде бруду під нігтями – якщо я такого побачу, то годинник йому не довірю.

 

Сьогодні спецінструмент дуже дорогий – ця майстерня коштує не менше $100 тис. Тут переважно ремонтують швейцарські годинники класу «люкс». Там, у Швейцарії, такі годинники роблять мінімум у 20 разів довше, ніж звичайні – на один механізм може піти сто, двісті й більше годин роботи. Потім їхній хід перевірятимуть ще 12 тижнів.

 

Ціна такого годинника стартує від $5 тис., і ремонтувати їх у звичайній вуличній майстерні безглуздо й навіть небезпечно. Братися до такого діла треба по-особливому: коли приходить клієнт і чує, що годинник заберуть як мінімум на місяць, він починає гарчати. Звичайно ж, усі хочуть, щоб годинник був готовий через 2-3 дні.

 

Прибігає якось один бізнесмен, каже: почисть мені «Ролекса». Я йому: «Залишайте, почистимо, та й загалом усе перевіримо». Він так розсердився! Каже: в Женеві за­йшов у лавку, де хлопчисько почистив годинник зубною щіткою. Ми потім довго сміялися.

 

Раніше, на початку 1990-х, дорогі годинники купували, як правило, бандити. Тепер із них нікого вже не залишилось. А бізнесмени готові вкладати в свій стиль величезні гроші. Весь цей бум на дорогі хронометри – це навіть не понти, це щось закладене в чоловічій природі.

 

Себе в іншій ролі я не уявляю. Найголовніше, що я засвоїв – ремонтувати годинники потрібно з любов’ю або ж зовсім не брати їх до рук.