Cтворений із парадоксів, безжальний до себе й поблажливий до всього людства, меланхолійний і безтурботний французький грузин, зовсім сивий і все ж юнак у свої сімдесят чотири з половиною, Отарі Іоселіані ніколи не приховував, що кінематограф для нього може бути лише авторським. Усякий інакший умирає й забувається. Учень Олександра Довженка, він отримав у спадок від учителя стійке замилування красою землі, яка й урятує, й усе пробачить, і жодного разу цю формулу не зрадив.
Уперше я дивилася його роботу на закритому перегляді в московському Будинку кіно – то була стрічка «Жив співучий дрізд». За напругою та висотою почуттів це скидалося на шалений мікс першого кохання й стихійного лиха водночас. Тоді вночі, одразу після закінчення фільму, ми з друзями поїхали до Срібного Бору. Ми палили багаття, пили «Сапераві», клялися у вічній дружбі й присягалися один одному не змарнувати свого життя.
Для радянської інтелігенції цей режисер став уособленням свободи, що й підштовхнуло керівництво країни до дій. Іоселіані згадує слова високоурядовця: «У ваших картинах немає жодних ознак існування радянської влади. Було б зрозуміло, якби була антирадянщина, а так – жодного натяку на соціалізм. Ви що, не помічаєте нас?» 1979 року за особистого сприяння тодішнього першого секретаря ЦК Компартії Грузії Едуарда Шеварднадзе, не втрачаючи радянського громадянства, режисер їде до Франції. Там він знімає кілька документальних стрічок, перш ніж отримує можливість поставити свою дебютну французьку художню картину. В ній, як і в усіх наступних, майстер продовжуватиме тему, задля якої прийшов у кінематограф.
Іоселіані давно знайшов свою магістраль. Це – протиставлення старої культури, що тримається на теплоті й ніжності людських стосунків та споконвічних традиціях, і нової – культури суспільства споживання, базованій на регламентації людської діяльності. Давня культура в його творах може поставати в різних утіленнях, нова – це зазвичай культура великого європейського міста. Конфлікт між ними режисер завжди вирішує на користь першої. Та оскільки він постійно мусить констатувати перемогу зухвалої «молодиці», котранахабно витісняє суперницю, то його роботи мають присмак ностальгійної печалі, журби, смутку з неодмінним відтінком іронії та самоіронії – завжди впізнавана авторська інтонація.
Цю незмінну ідею фікс режисера можна назвати світоглядом чи відчуттям життя. Він вірить, що шаленство та божевілля, які вирують навколо нас, будуть подолані. Бо на противагу цьому в самій людині є чарівний ключик – він обов’язково відкриє дверцята у світ гармонії, котру ми отримали колись як правду існування. І яку ми з такою дитячою жорстокістю й безпосередністю намагаємося підлаштовувати під свої примхи й забаганки.
Колись стрічки Отарі Іоселіані були ковтком свободи для «кухонних» інтелігентів Союзу, тепер – для небагатьох, хто схочуть почути майстра.