До того ж пан Андерсен розповів про свій новий фільм для каналу Al Jazeera, де він розкриває основні міфи й стереотипи щодо України.
У. Т.: Понад 15 років ви працювали в нашій країні та Центральній Азії із представниками громадянського суспільства. Яка ваша думка про нього в Україні зараз? Багато людей кажуть, що воно зробило значний крок уперед після Помаранчевої революції, а наступний після Майдану. Ви згодні?
– І так, і ні. Я вперше працював в Україні в середині 1990-х, і навіть тоді її громадянське суспільство бачилося мені хоч і слабким, але досить креативним. Звичайно, воно ніяк не впливало на політику. А повернувшись через 10 років, я був дуже щасливий і пригнічений водночас. Щасливий, бо представники українського громадянського суспільства навчилися використовувати інтернет, соціальні мережі, весь цей новий спосіб самовираження і чудово організовували заходи. Пригнічений, бо зрозумів, що вони мають так само мало політичного впливу, як і 15 років тому. В принципі, українська політика у 2012–2013 роках значною мірою працювала так само, як у кінці 1990-х. Це дуже депресивно, якщо порівнювати з іншими країнами колишнього Радянського Союзу, наприклад Грузією, яка продемонструвала величезні зміни.
Читайте також: Організовуватися чи розчаровуватися
Україна має дуже сильний і креативний громадський сектор, багато хороших ідей, утім, він не представлений на політичному рівні. Громадянське суспільство за визначенням є видом діяльності, що не керована й не фінансована урядом, але впливає на життя соціуму та політику. Коли востаннє до революції 2013–2014 років будь-який міністр чи політик приходив із громадянського суспільства? Цього майже ніколи не буває в Україні. Тоді як в інших країнах – Грузії, Киргизстані, навіть у Росії – можна бачити, що люди із громадянського суспільства опиняються в парламенті. Вони не обов’язково стають лідерами, але мають політичний вплив, до них дослухаються. Натомість у вашій країні активісти, які роблять чимало цікавих речей, цього позбавлені.
У. Т.: У чому ж тоді проблема українського громадянського суспільства порівняно з іншими країнами, як-от зі згаданою вами Грузією? Чому немає цього політичного впливу?
– Думаю, Україна має найдивовижніше громадянське суспільство, яке я бачив будь-де серед країн колишнього Радянського Союзу. Можливо, як і Грузія. Але порівняно з останньою у вас його вплив був надто обмежений, і це дуже прикро.
Як на мене, це пов’язано з кількома речами. Одне з пояснень, імовірно, розмір країни. Україна величезна. Грузія дуже маленька. Друге – брак лідерства не в політиці, а в громадянському суспільстві, відсутність волі, потрібної, щоб зробити щось політично, нестача людей, які можуть щось відстояти. Міхеїл Саакашвілі не був вихідцем із громадянського суспільства, але його оточувало багато сильних лідерів звідти. Йому дуже добре вдалося їх зібрати. Прийшовши до влади, він запросив частину Фонду Сороса, лідерів громадського сектору, молодих юристів, журналістів приєднатися до роботи його уряду. Я не певен, що так є і буде в Україні. У Грузії відбулася справжня революція. Всіх міністрів, чиновників замінили. Окрім того, прийшло нове покоління. І коли дивлюся на Україну, то думаю, що це громадянське суспільство певною мірою слабке в політичній самоорганізації. Схоже, що ваші політики (і не тільки з Партії регіонів) міцно тримаються за владу, причому не заради країни, а заради себе, своїх кишень.
Читайте також:In the army now. Суспільство змінює ставлення до військових
Я присвятив майже все своє життя підтримці громадянського суспільства та розвиткові засобів масової інформації в колишньому Радянському Союзі й розчарований, що не бачу в українській політиці значно більше молодих людей в головних ролях.
У. Т.: То, на вашу думку, ця проблема більше зумовлена самим громадянським суспільством, а не тими, хто має владу?
– І так, і так. Приміром, якщо ваш президент і провідні політики – шахраї, котрим місце у в’язниці, то ви повинні зрозуміти це й не сподіватися, ніби вони розвиватимуть громадський сектор. Водночас погляньмо на себе, демократів: чи робимо ми добру справу як лідери громадянського суспільства, журналісти, інтелектуали? Якщо ваш вплив тут невеликий, може, спробуйте щось іще…
Іноді мені здається, що представники громадянського суспільства в Україні непогано почуваються: організовують багато заходів, мають хороше фінансування, і цього їм досить. Упродовж 20 років Україна отримала $5 млрд зі США на розвиток демократії. Шалені гроші: за них можна купити кожному вашому співвітчизникові автомобіль. Однак я не бачу, що досягнення українського громадянського суспільства й демократії відповідають цій сумі.
Я був тут від першого дня революції, впродовж місяців – щодоби на Майдані. Спершу бачив справжнє громадянське суспільство – проєвропейську молодь, яка виступала проти корупції. Це протривало тиждень чи два. Їй так і не вдалось організуватись у групи громадського сектору. Якоїсь миті політики, а половина з них шахраї, перебрали все до своїх рук.
Я сподіваюся знайти в громадянському суспільстві більше координації, згуртованих дій, коли люди жертвували б власним інтересом заради загального. Та замість цього вони борються між собою. Це дуже типова річ, запитайте в будь-якого іноземця… Хотілося б у громадянському суспільстві бачити свого роду альянс, як-от колись у Польщі, Чехії, Болгарії, Грузії.
У. Т.: Чим загрожує ця ситуація Україні зараз?
– У вас дуже багато людей, здатних придумувати креативні гасла, цікаві ідеї, але вони не хочуть здобути владу. Як на мене, то загроза нині в тому, що диктатора хоч і вигнали, але серед людей, які беруть кермо до рук, багато його старих друзів, тих, хто започатковував його партію. Я не хочу сказати, що особи, які зараз при владі, такі самі погані, як і Янукович. Але це не демократи. Вони ніколи не працювали в демократичних системах. Показовим є те, як вони поводяться у своєму приватному житті. Багато з них досі олігархи, часто корумповані.
Читайте також: Павло Полянський: «Хочемо, щоб Міністерство освіти більше не мало стосунку до грошових потоків»
Знову повертаючись до визначення громадянського суспільства, скажу: воно має діяти як сила в межах соціуму незалежно від держави. Я не бачу цього в Україні. Хіба можна мати громадянське суспільство, фінансоване олігархами? Це ж суперечить демократії! Люди навіть не задумуються, що це дивно.
У. Т.: У своєму фільмі «Україна: небезпечна гра» ви берете інтерв’ю в молодих людей у Львові та Харкові, і вони говорять переважно дуже схожі речі, на відміну від представників старшого покоління, яке вірить у міфи. Нині ви кажете, що українському громадянському суспільству бракує амбіцій. Тож як зробити цих юних амбіційнішими, заохотити взяти владу у свої руки?
– Різні люди мають різні інтереси і мотивацію. Не чекайте змін від олігарха, диктатора чи корупціонера. Вони задоволені ситуацією. Зміни повинні походити від покоління, якому зараз 30 чи 40, – це ті, хто відповідальний за суспільні трансформації.
Я створив фільм «Україна: небезпечна гра», бачачи викривлене висвітлення останніх подій. Усі ці нісенітниці про фашистів, що прийшли до влади в Україні, байки про державу, що розпадається, громадянську війну, розкол між російсько- та україномовним населенням. Хотів пояснити жителям Заходу, що так, це має жахливий вигляд, коли стріляють у людей на Донбасі, в усіх тих російських злочинців, але їх невеличкий відсоток у кількох регіонах. Більшість із них – це ті, кого суспільство роками ігнорувало. І то помилка уряду в Києві. І в якийсь момент вони розлютились і вірять усім, хто може дати їм кількасот доларів. Бідними маніпулювати легко.
Українці по-різному сприймають історію, але нехай кожен запитає в іншого: «Чи хочеш жити в одній країні зі мною?». І в цей момент громадянське суспільство та політики мають прийти і сказати, що нам слід побудувати щось, що в різних куточках країни вважатиметься однією державою і демократією, де ви можете не погоджуватися з певними речами.
Ці стереотипи й міфи дуже небезпечні, але ви повинні розуміти, що то міфи, ніхто не має монополії на правду. Звісно, можна кипіти від того, що навіть коли ти стовідсотково упевнений у своєму знанні про події, люди на іншому кінці країни або й у сусідньому будинку мають іншу думку і право на неї.
У фільмі ми взяли інтерв’ю в професора соціології Наталії Черниш. Це одна з найкращих учених, яких я знаю, завжди прискіплива й дуже обережна. Вона проводила своє дослідження 20 років і може довести, що українці мають дедалі більше спільного, ніж відмінного. Уся та нісенітниця про громадянську війну й розкол країни – стереотип. Причина створити фільм була ось у чому: якщо люди й надалі повторюють такі міфи, це стає небезпечним.
А ще одна причина – в намаганні пояснити людям, що ситуацію можна врятувати, але для цього їм потрібні сильне громадянське суспільство та лідерство, щоб прийти і взяти владу в руки. Не чекайте того від політиків.