28 жовтня виповнюється 120 років від дня народження Майка Йогансена, поета, сценариста, лінгвіста, новеліста, автора граматик, поетик, словників, численних перекладів із мов «усіх народів світу» — так він сам себе характеризував. І хоча друзі знали його як дотепного вигадника, любителя розіграти й пожартувати, все це була правда. А ще Йогансен охоче мандрував, полював, грав у футбол, шахи, більярд і теніс.
По материнській лінії він був прапра…внуком козака Грицька й донни Анни Сааведри, сестри Міґеля Сервантеса Сааведри, дід його по батьковій лінії Гайнріх Йоганнсен служив волосним писарем у селі Екау Мітавської губернії, а батько звався Гервазіусом-Емілем-Наполеоном. Перші поетичні спроби Михайла датовано 1904 роком: дев’ятирічний філософ вирізав на дверях льоху вірш німецькою мовою про старість і смерть. Відомо також, що Йогансен брав участь у диспуті про Зелену Кобилу, в середньовіччі хотів би бути особистим секретарем Еразма Роттердамського, а «в середині життя свого написав також і великі коментарі до коментарів великого філософа Аверроеса і тим ще раз убезсмертив своє ім’я». Такі розмаїті відомості про себе подавав Йогансен у численних містифікованих автобіографіях.
Гімназист і футболіст
Михайло Гервасійович Йогансен народився 28 (16 за старим стилем) жовтня 1895 року в Харкові. Батько його, Гервасій Андрійович (Гайнріхович) Йоганнсен, походив із остзейських німців. Закінчивши Московський університет, він перебрався до Харкова, де, уникаючи військової служби, влаштувався учителем німецької мови, хоча за освітою був істориком. Мати, Ганна Федорівна Крамаревська, родом зі Старобільщини, випускниця Першої жіночої Маріїнської гімназії в Харкові. Йогансен казав, що народився внаслідок випадкового знайомства й одруження його батьків, а лікар Ромуальд Спадені нібито радив назвати первістка Югуртою, чого, на жаль, не зробили. Казав також, що від матері успадкував скромність, нахил до творчості, фотопортрет Шевченка, гостроносий профіль і блискучі очі. Насправді ж зовні був точною копією батька. У сім’ї крім Михайла народилися ще Тетяна, Федір і Маргарита.
Читайте також: Не для себе одного
Суворий Гервасій Андрійович любив гратися зі старшенькими, Мішею і Танею, в архангелів і Саваофа: садовив їх обабіч себе і примушував читати «Фауста» німецькою мовою. Як усі діти, Михайло навчався спершу вдома, а потім вступив до Третьої харківської гімназії, де викладав його батько. В одному класі з ним навчалися видатний російський поет-футурист Григорій Петников, відомий географ і письменник Юрій Платонов. Тоді вони були просто нерозлучні друзі — Міша, Гриша і Юра, які захопилися модною новітньою розвагою і «купили втроем на паях, экономя на завтраках и таких соблазнительных пончиках,
футбольный чудесный мяч… а потом и бутсы… и гоняли его по каким-то пустырям», — пригадував Петников. Сам Йогансен юні роки описував коротко: «Бувши в гімназії, не пив, не курив і не знав жінок».
Студент і поліглот
Із 14 років Йогансен почав підробляти репетиторством. Серед його тогочасних учнів були й майбутні знаменитості, як-от літературознавець Ієремія Айзеншток, якого він муштрував із латини. Видатну роль у житті юного Йогансена відіграв його гімназійний інспектор і вчитель латинської мови Іван Мартинович Межлаук, латиш і тому земляк, випускник Лейпцизького університету. З його синами Валерієм і Мартином, пізніше помітними партійними діячами, Йогансен тісно дружив. Усю сімейку Межлауків він описав в останньому своєму автобіографічному романі «Югурта» під укороченим прізвищем Лаукс (латиською Межлаукс).
Йогансену взагалі легко давалися мови, тому класичне відділення історико-філологічного факультету Харківського імператорського університету стало логічним продовженням його освіти. Згодом в анкеті він указав, що розмовляє німецькою, українською і польською, перекладає із них плюс давньогрецька й латина, читає всіма слов’янськими мовами, а також німецькою, французькою та англійською.
Дипломну роботу на винятково нудну тему «Ablativus absolutus и другие самостоятельные падежи в латинском и греческом языках» він захистив буремного 1917 року. У ті часи захоплювався Кантом, а надто Шопенгауером.
Народилася нова держава й одночасно — український письменник Майк Йогансен. Хоча ім’я Майк уперше з’явилося на книжці «Як будується оповідання» (1928), саме після двох переворотів Йогансен почав писати своє прізвище з однією «н».
Українець і марксист
У січні 1918 року в Харкові відкрилася українська гімназія імені Бориса Грінченка. Це була перша середня школа зі спільним навчанням хлопців і дівчат та з викладанням українською мовою. Директором її став Микола Плевако, у школі працювали мовознавці Олекса Синявський і Микола Сулима, відомий освітянин Олександр Попов, французьку мову викладала письменниця Христя Олексіївна Алчевська. Усе це пояснює коротеньку фразу в автобіографії Йогансена: «Почав писати вкраїнською мовою під впливом учителів школи ім. Грінченка в Харкові».
Іншим разом він описав свої політичні вподобання: «У 1919 році після денікінської навали зацікавився питаннями соціології. Перша прочитана марксівська книжка — «Ідеї марксизму в німецькій робочій партії» — спричинилася до уважного читання Кавтського, Леніна, Маркса. Виготував навіть курс марксівської політичної економії, котрий викладав в Сковородинській школі. Одночасно спробував писати вірші вкраїнською мовою».
Чорнороб і науковець
Часи були важкі й несприятливі, змінювалася влада, у країні панували руїна й безлад. В’ячеслав Давиденко згадував, як у грудні 1918-го його гімназисти старших класів і студенти «пішли до Болбочана», а «з ними пішов і майбутній поет Михайло Йогансен, але за кілька днів вернувся». Щоб якось прохарчувати родину, садив із батьком картоплю. Від голоду, нестатків та хвороб померли Гервасій Андрійович, сестра Таня і брат Федя. Йогансен поїхав до Полтави, працював завідувачем редакції тамтешнього губвидату, лектором української мови на історико-філологічному факультеті. Склав іспити за словесний відділ при Харківській академії теоретичних знань, як тоді іменували університет, але диплома не отримав.
Читайте також: Єжи Онух: «Нинішній образ України у світі базується на західному або російському наративі»
У червні 1920 року старші класи гімназії імені Грінченка реорганізували в педагогічну профшколу імені Сковороди. Тут і на факультеті соціального виховання Харківського інституту народної освіти тривав педагогічний стаж Йогансена. Паралельно він вступив до аспірантури при науково-дослідній кафедрі мовознавства ХІНО. Завідувач останньої професор Дмитро Зеленін залишив такий відгук про аспіранта Йогансена: «Способности выше среднего. Многосторонность интереса ведет к разбросанности. В силу занятости кафедре уделяет внимания меньше должного».
Поет і прозаїк
3Це було закономірно: література перемогла лінгвістику й назавжди відібрала Йогансена в науки. Віршувати він почав рано, відразу німецькою та російською, але, як визнав пізніше, «ці вірші автора не задовольняли і були спалені купно щось у 1916 році». Писати українською «для друку» взявся 1920-го. А вже наступного, 1921-го, став найактивнішим учасником літературного життя в новій столиці України. Йогансен, член колегії мистецького сектору Головполітосвіти, викладає історію української мови в школі художнього слова при клубі «Комуніст» і спільно з Володимиром Сосюрою веде практичні студійні заняття з поетики й версифікації, виступає на літературних середах із доповідями та власними поезіями.
Тоді ж таки Йогансен дебютував як поет із віршем «Голод» в урядовій газеті «Вісті ВУЦВК» і як поет та літературознавець — на шпальтах щойно створеного літературно-мистецького журналу «Шляхи мистецтва». Одночасно його вірші й статті з’явилися в альманахах «Жовтень», «На сполох», «Штабель». Останній складався із творів Хвильового, Йогансена й Сосюри, а «Жовтень» відкривався маніфестом «Наш універсал», що його підписала та сама трійця, проголосивши себе творцями нового пролетарського мистецтва. Та головне: 1921 року вийшла перша збірка віршів Йогансена «Д’горі».
Далі були збірки віршів «Революція» і «Кроковеє коло» (обидві 1923-го), популярні підручники «Елементарні закони версифікації» (1922) та «Украинский язык» (1923), десятки статей, рецензій, перекладів із різних мов. Сам Йогансен своєю першою поетичною книжкою вважав «Доробок» (1924), до якого ввійшли тексти 1917–1923 років. У 1924-му читачі познайомилися з ним як із прозаїком завдяки уривкам авантюрного роману, друкованим у періодиці, а наступного року вийшли одночасно збірка оповідань «17 хвилин» та роман «Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та інших» авторства Віллі Вецеліуса — це була перша містифікація Йогансена.
Літературний діяч
Уже на початку 1920-х Йогансен визначився з літературними орієнтирами. І коли 1923 року постала Спілка пролетарських письменників «Гарт», він був серед її засновників, входив до центрального бюро організації. У цей час багато друкувався, виступав, керував студією «Гарту», їздив до Києва налагоджувати зв’язки з місцевою філією, представляв українських письменників на з’їзді білоруської літорганізації «Маладняк» у Мінську. Коли в «Гарті» виникли незгоди, Йогансен став на бік Хвильового: спершу приєднався до групи «Урбіно», а в жовтні 1925-го разом з іншими вийшов із «Гарту» й утворив ВАПЛІТЕ — Вільну академію пролетарської літератури.
Проте літературна політика була не для Йогансена. Його участь у літдискусії — стаття «Октябрь в украинской литературе» (1925) та ніде не застенографований виступ на диспуті 19 лютого 1928 року в Будинку літератури імені В. Блакитного. Коли ВАПЛІТЕ мусила самоліквідуватися, саме Йогансен подав ідею позагрупового альманаху. Так виник «Літературний ярмарок» — одне з найоригінальніших видань 1920-х років. Тут уперше опубліковано дві частини «Подорожі ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію», найграйливішої книжки Йогансена.
Журналіст, сценарист, перекладач
Крім гімназійного захоплення футболом у нього було безліч хобі. Йогансен любив полювати, грав у теніс, більярд, шахи, плавав, фотографував, їздив на велосипеді, жваво цікавився новинками науки й техніки. Поєднати всі свої інтереси він спробував у «Техно-мистецькій групі А», яку створено з його ініціативи 1928 року. Неофіційним органом групи став «УЖ» — «Універсальний журнал», «радісне дзеркало нашої бадьорої епохи». Його гасло «Немає в світі такої речі, про яку не можна цікаво розповісти» — це гасло самого Йогансена.
«УЖ» зник, як офіційно пояснили, через брак паперу. Припинила своє існування «Техно-мистецька група А». Йогансен залишався «диким» попутником, аж доки 1934 року вступив до Спілки радянських письменників України. На той час за його плечима було сім збірок віршів, два десятки — прози, зокрема гумор, сатира, нариси, книжки для дітей, скандально знаменитий посібник «Як будується оповідання», сценарій довженківської «Звенигори», естрадне ревю для Леся Курбаса, російсько-український словник, переклади з німецької, англійської, російської, зокрема Шекспіра, Шиллера, Едґара По. Голодного 1933 року вийшли вірші «Баляди про війну і відбудову», збірка «Поезії», дві книжки нарисів. Відтоді окремими виданнями з’являлися тільки переклади, твори для дітей та невиразний репортаж «Кос-Чагил на Ембі» (1936).
Мандрівник і філософ
«Подорож!
Путешествие!
Wanderung!
Travel!
Viaje!»
Так починається найкращий твір Майка Йогансена. І хоча мріялося «поїхати до Америки, щоб подивитись, як живуть люди, подивитись на Нью-Йорк, на фордівський завод, на трансокеанську залізницю», мандрівки ці були недалекі: в болгарські та єврейські колонії на Півдні України, Дагестан, прикаспійські степи.
Фантастичні колонії євреїв — коли й де на планеті одвіку гнані та переслідувані сини Ізраїлеві мали колонії?! — це лишень поселення в Нікопольському районі. Радянська Болгарія виявилася не далі, ніж села Коларівка й Радолівка Приморського району Запорізької області. Романтичну мандрівку «Під парусом на дубі» Йогансен здійснив на Дніпровсько-Бузький лиман під час путини. Ну а те, що Дагестан — це в Дагестані, знає кожен.
Юрій Смолич пригадував: «Майк Йогансен визначив такий еталон кваліфікації нарисовця: кожний повинен написати захоплюючу «Подорож довкола власної кімнати» і книгу про коробку сірників. Сам Майк, певна річ, лінувався писати і подорож довкола своєї кімнати, і книгу про коробку сірників, але за склянкою чаю, в доброму гуморі, справді захоплююче розповідав про свою кімнату (географія, історія, технологія, суспільна роль кожної речі: меблів, пристроїв, одежі, книг тощо); справді міг до пізньої ночі неспинно розповідати про той-таки коробок сірників або пачку цигарок (рослина, виробництво, соціальні взаємини, люди, які виробляють, абощо). Молода автура «УЖа» охоче слухала його порад, а сам Майк в усіх своїх численних брошурах про подорожування по колгоспах чи заводах і новобудовах або й просто на полюванні був вірний собі і своєму блискучому талантові».
Однак подорож для Йогансена не просто літературний жанр чи відтинок часу, проведеного не вдома. Це ціла філософія життя як руху, адже «навіть той камінь, порепаний і соннивий, що лежить між двома старими дубами при прикрім березі лісового Дінця, на котрім каменю подорожують дуже активні рудуваті мураші, — і він подорожує». Це може бути рух і в просторі, і в часі, це взагалі будь-яка зміна часопросторових координат. Подорож — суть речей і явищ; і життя для Йогансена — теж подорож від народження до смерті.
Жартівник і мисливець
Хронологічно перша в доробку Йогансена «Подорож людини під кепом» на тлі реальної поїздки Півднем України начинена великою кількістю анекдотів і псевдофілософських сентенцій на зразок «Все минає, все з’являється умить і умить зникає: вчора ми були в Харкові, а сьогодні ми вже в Олександрівському». Недаремно пізніше письменник змінив назву твору на «Подорож філософа під кепом».
Його тексти рясніють анекдотами й каламбурами: «…дві пляшки газованої води з Миргороду, води сцілющої, бо є в ній глина й вапно і сіль — усе, що потрібно в добрячій цеглині». Стилізовані повчання після серйозних тем звучать весело й комічно: «Не дурно сказано було в Письмі: «Не ставте ресор нових на доджі старії». Чимало його жартів мали провокативний характер: «Кажуть, що було в однім місті пелопоннеськім те, що у нас зветься «військовим станом», а попросту сказати, не вистачило хліба».
Читайте також: «Східні креси»? Що знають у Польщі про Україну
Отак поміж дотепами й жартами Йогансен вивів різницю між українцями та росіянами, яка полягає у… «по-перше, дорогий друже, Україна — це не Росія. Отже, й ленінградський порт — це не українське місто, хоч українці й претендують на нього, бо він, мовляв, побудований на їхніх кістках, — претензія безпідставна, бо Ленінград, відома річ, стоїть просто на торф’яному болоті. Але найбільша різниця між українцями та росіянами таїться не в способі варити борщ, смажити ковбасу чи пити горілку. Найкардинальніша різниця між Росією та Україною криється знову в тім-таки ж полюванні».
Чудермайстер
Життєва подорож Майка Йогансена була надто коротка, але надзвичайно цікава. У вступі до своєї останньої книжки про мандри він розповідає, які красномовні оди на честь карети писали Томас де Квінсі й Чарльз Діккенс: «Мабуть, сучасні їм люди з деяким подивом читали нариси про такі знайомі, буденні речі, мабуть, їм здавалося, що автори нарису просто чіплялися до тієї карети, аби розповісти цікаву сторійку 
про людей, і лише тепер, коли отих карет давно немає, стає ясно, що де Квінсі, і Діккенс, і Доде були не просто чудермайстри, а люди, що вміли бачити незвичайне у повсякденності».
Таким талановитим чудермайстром був і сам Йогансен. Назавжди закоханий у нього Смолич писав: «…розмова, в якій брав участь Майк, то була справжня насолода — про що б він не говорив. Іскристий, блискучий розум Майка, його всебічний, всеохоплюючий талант, його щедрота в розсипанні перлів розуму і таланту, в марнотратстві їх — чарували: з Майком можна було говорити день і ніч».
І літературний молодняк тягнувся до Йогансена, з яким цікаво було поговорити, помандрувати, пополювати або просто поганяти м’яча. Поет Ігор Муратов через багато років визнавав: «…від першої більш-менш тривалої зустрічі з ним мені схотілося бути схожим на нього». А свої спогади Муратов назвав лаконічно — «Просто талант».
Улітку 1933 року учні й молодші друзі організували йому публікацію в комсомольському журналі «Молодняк»: аж три поезії (протягом наступних чотирьох років Йогансену вдасться надрукувати тільки дві!). Про одну з них рецензент написав: «У ній пізнаєш давнього Йогансена — мандрівника, мисливця, філософа».
«…все, що останеться після мене»
«Я знаю: загину, високий, в повітрі чистім і синім. — Мене над містом повісять: зорі досвітній в око, в холодне око дивитись», — написав Йогансен колись давно. Із початком репресій він знав, звичайно, що по нього прийдуть. Його заарештувало 18 серпня 1937 року Харківське управління НКВД як учасника української націоналістичної терористичної організації. Тим, чиї прізвища він називав на допитах, — Єфремову, Хвильовому, Яловому, Остапу Вишні, Слісаренку, Кулішу, Левкові Ковальову, — вже нічого не загрожувало: всі вони були в таборах, окрім Хвильового, який лежав на харківському цвинтарі. 26 жовтня Йогансена визнали винним і засудили до найвищої міри покарання. Розстріляли письменника в Києві.
У 30 років він писав: «…я молодий і здоровий. Палю люльку, маю прозоре серце і ясні очі… Мій фах — грати у теніс, більярд і інше. Це інше і є те все, що останеться після мене, коли я вмерши не буду спроможний грати ні в теніс, ні на більярді».
Отож, любі читачі й ще любіші читачки, розгортайте книжки Майка Йогансена й рушайте в безкінечну прецікаву та захопливу подорож з автором у просторі й часі, сторінками та краєвидами, довкола власної кімнати чи на інший кінець землі. Сам Майк напевне виконує свою давню обіцянку: «…оселившися в царстві тіней, буду вести розумну бесіду з Гезіодом, Гайне і Міґелем Сааведрою Сервантесом. Але я буду з ними говорити українською мовою, бо вірю, що наша квітчаста Батьківщина є діамант у гроні вільних народів світу. І ще я скажу там, у царстві тіней, що я, Майк Йогансен, був при житті і залишусь по смерті одним із кращих поетів української оновленої землі».