Так склалося, що з культурою киримли українці ще не надто добре знайомі. Наскільки давня кримськотатарська літературна традиція?
— У наших народів є багато спільного: у нас дуже схожі травми, ми проходили шлях національної боротьби досить подібно. Тож можна побачити, що й наші літературі дуже споріднені. Що ж є в кримськотатарській літературі? Подібність історії наших народів знайшла свій відбиток, наприклад, у пісенному фольклорі. У кримських татар та українців можна знайти багато пісень сумного, філософського настрою. Наприклад, кримські татари слухали оповідачів-кедаїв або ашиків, народних поетів-співців, що брали саз (струнний щипковий музичний інструмент — Ред.) і йшли до кав’ярень, де співали. Тут варто згадати про Ашика Умера, який жив у XVII столітті. Деякі його пісні ввійшли в пісенний фольклор кримських татар. В українців, як відомо, були кобзарі.
Дослідники розділяють історію кримськотатарської літератури на декілька періодів. Це й фольклор, твори часів Золотої Орди; це література, що з’явилася в державі, заснованій Хаджи Гераєм, — Кримському Ханстві; це твори періоду занепаду — «кара девір», література періоду ренесансу — «уянув девіри». Також виділяють літературу радянських часів та літературу часів повернення в Крим. З 2000-х років створюється вже нова кримськотатарська література.
Один із прикладів середньовічного красного письменства — дестан (жанр епічного твору — Ред.) «Поема про Юсуфа і Зеліху» («Hikayet-i Yusuf ve Zuleyha»). Твір, про який ідеться, — це авторський переказ коранічної сури Махмудом Киримли, автором XIII століття. Варто також додати, що цю поему вважають першим літературним твором кримськотатарською мовою. Додам, що в Криму в золотоординські часи, у XIV–XV століттях, була відома низка поетів, як-от Абдульмеджіт ефенді, Ахмедходжа ефенді, Мевляна Ісхак та інші.
По тому почалася золота епоха Кримського ханства. Зважаючи на те, що Крим у ті часи був частиною тюркського мусульманського світу, тут можна говорити про палацову поезію («сарай едебіяти»), для якої був характерний персидсько-арабський склад лексики, форм та поетичних традицій. Це класична східна поезія того часу, написана на класичні теми з використанням класичних поетичних жанрів — газель, кошма, мурабба тощо. Таку поезію, як відомо, писали кримські хани, а також жінки при ханському дворі. Серед ханів талановитими поетами були Менлі Герай I, Саадет Герай, Сахіб Герай, Девлет Герай I, Бахадир Герай I та інші. Але найбільш відомі зараз поетичні твори Бора Гази Герая II, який, крім усього, був сміливим воєначальником та талановитим композитором. Серед жінок-поетів у XVII сторіччі відомою була Лейля Бікеч.
Кримське ханство занепало наприкінці XVIII століття, коли сталася перша російська анексія, постав чорний, провальний період в історії Криму. Серед народу народжувалися «муаджір тюркюлері», тобто «пісні заслання», у яких ішлося про те, як люди вимушено залишали Крим. Річ у тім, що в той час велика частина кримських татар виїхала до Туреччини або до Румунії, рятуючись від війни та утисків нової влади. У Криму в цей час занепали традиційні для кримських татар ремесла, економіка, освіта. Для народу настали важкі часи, коли літературний процес не перервався, але розвиток на певний час зупинився.
Читайте також: Ворог несе втрати: які перемоги українського війська на фронті та поразки у окупантів (ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Наприкінці ХІХ століття кримськотатарська традиційна ісламська культура переживала процес модернізації, просвітництва. Чи торкалися ці процеси кримськотатарської літератури?
— 1883 року у світ вийшов перший номер кримськотатарської газети «Терджіман», яку створив Ісмаїл Гаспринський. Слідом за ним підростало молоде покоління літераторів та публіцистів, почався своєрідний літературний ренесанс. Сам Ісмаїл Гаспринський писав та публікував свої твори в газеті «Терджіман». Таким чином, наприклад, вийшов його відомий роман «Листи молли Аббаса Франсові» («Molla Abbas Frenğistan Diyarınd»).
У кримських татар так склалося, що література та просвітницька діяльність завжди йдуть поруч. Якщо особа є просвітником, то вона, як правило, пише літературні твори. Якщо ж людина пише, то робить це так, щоб освічувати. Якщо поглянути на кримськотатарські літературні твори, написані в часи згаданого вище ренесансу, то майже всі вони закликають іти до шкіл, навчатися, давати освіту жінкам і дівчатам. У творах того часу також звертаються до героїчних часів минулого. Для того, щоб пропагувати просвіту, використовують і заклики, і сатиру. Ісмаїл Гаспринський також багато писав для просвіти мусульман тодішньої Російської імперії. Час, коли жив і творив він та його наступники, дослідники визначають як «пробудження» («уянув деври»).
Оті вище згадані чорні часи («кара девір») призвели до того, що кримські татари деколи навіть не знали, як себе захистити з юридичного погляду. Тому просвіта була необхідною. Ісмаїл Гаспринський почав цю роботу, а згодом до неї долучилася молодь, ті, хто колись навчався в школах із новими методиками навчання «усул-джедід», які він відкрив. Нова система освіти навчала думати, аналізувати. Прогресивна молодь того часу шукала можливість навчатися далі в Стамбулі, Парижі, Петербурзі. Постала ціла плеяда письменників, культурних та громадських діячів, як-от Номан Челебіджіхан, Осман Акчокракли, Асан Сабрі Айвазов, Усеїн Тохтаргази, Аблякім Ільмій та інші. Це покоління створило ефект своєрідної кульової блискавки. Це були обізнані в різних сферах люди. Наприкінці 1930-х років саме представників цього яскравого покоління репресувала радянська влада.
Якщо проводити паралелі, то багато ідей, які є в українській літературі, можна знайти і в кримськотатарській. Певні шевченківські думки можна знайти в Бекіра Чобан-заде: народність і патріотичність, сум, біль, радість. Знаєте, що, на мій погляд, поєднує українську та кримськотатарську літератури, і чого я не знаходжу в російській? Це життєлюбність. Крізь біль і фізичні та моральні страждання пробивається шалена любов до життя, сильне бажання щось робити, змінювати, протидіяти. Такий настрій можна знайти у віршах Амді Гірайбая, Бекіра Чобан-заде, Абдулли Лятіф-заде та інших.
У 1920–1940-х роках у кримськотатарській літературі почалася радянська доба з усіма притаманними їй рисами, своєю цензурою та патетикою. У 1920-х роках у лексиці виникли «колгоспи», «аероплани», у творах відбивалися нові ідеї. Не дивно, що в літературі з’явилася низка письменників, які на той час були молодими, та зміни, які відбувалися, могли їх надихати. Це поети Иргат Кадир, Ібраїм Бахшиш та інші.
Як кримськотатарські література та мова розвивалися після депортації кримських татар до країн Центральної Азії, зокрема до Узбекистану? Завдяки чиїм зусиллям це відбувалося та в який спосіб?
— 1944 року відбулася депортація кримських татар із Криму. З депортованого народу вижило близько половини. Звісно, що в таких умовах було не до літератури, бо кримським татарам заборонили навіть виїжджати за межі населених пунктів, куди їх вивезли. Щомісяця вони мали робити в коменданта позначку, що ось, вони на місці. Після смерті Сталіна ці обмеження трошки послабшали. 1957 року в Ташкенті з’явилася перша в Узбекистані кримськотатарська газета «Ленін байраги» («Ленінский прапор»). Навколо цієї газети склався такий собі новий письменницький «клуб». Шаміль Алядін, Юсуф Болат, Ешреф Шем’ї-заде були представниками старшого покоління і тепер стали літературними метрами, навчали молодших.
1977 року з’явився альманах «Їлдиз» («Зірка»), в якому друкувалися кримськотатарські письменники. В узбецькому Видавництві літератури та мистецтва імені Гафура Гуляма виходили книжки кримськотатарською мовою. Мої батьки, які змогли повернутися в Крим значно раніше багатьох співвітчизників, виписували ці видання з Узбекистану поштою. Література 1970-х років — це соцреалістична література, однак зображувані у творах моральні орієнтири були національними. Людина праці, мати — це ідеали, які не дисонували ані з соцреалістичним, ані з національним наративом. Тоді писали Еміль Аміт, Айдер Осман, Уріє Едемова, Різа Фазил, Шакір Селім, Нузет Умеров, Білял Мамбет, Таїр Халілов, Шукрі Аппазов, Юнус Кандим, Айше Кокієва та інші прозаїки й поети.
У 1990-х роках, уже в Криму, кримськотатарські письменники працювали над виданням нових книжок та водночас будували свої домівки. Звісно, писати в таких умовах було важко, тому знову на деякий час стався своєрідний застій. Але в літературі, що друкувалася в той час, на перший план вийшла тематика депортації, про яку після розвалу Радянського Союзу стало можна говорити відкрито, та було відчутне піднесення через повернення на землю предків. У літературні твори вилилися всі згадки про дитинство в депортації, боротьба за повернення в Крим та радість возз’єднання з рідною землею. До 2000-х років, та й досі, тема депортації кримськотатарського народу залишається однією з чільних для нашої літератури. Ми знову до неї повертаємося, ми не маємо права забувати, проживати дату 18 травня якось інакше, ніж згадуючи тих, хто став жертвою цих трагедій. Для нас це біль, як-от для українців Голодомор. Хоч би скільки часу минало, такі події, ці дати, а також винних у цих злочинах забувати аж ніяк не можна.
Сучасні кримськотатарські прозаїки та поети пишуть про реальність навколо, але шукають для цього нові підходи, висловлюють свої думки сучасними літературними засобами. Сучасна література дуже різноманітна. Уже є багато перекладів на кримськотатарську мову, і я думаю, що треба ще. Маємо брати до уваги літературу інших народів, бо це відмінний від нашого досвід. Водночас кримськотатарську літературу потрібно перекладати іншими мовами, активно розповідати світові про себе.
Читайте також: Путін атакував, в Україні – воєнний стан. Ключові перевірені повідомлення за регіонами на цей момент (періодично ОНОВЛЮЄТЬСЯ)
Наскільки авторів-киримли цікавить історія, наприклад, Кримського ханства? Чи є серед них розуміння, що історичний наратив у власній літературі важливий для ствердження ідентичності киримли?
— Є відомий твір Шаміля Алядіна «Тугай-бей», у якому йдеться про період Кримського ханства. Можу згадати роман сучасної авторки, історикині Гульнари Абдулаєвої «Шагін Герай» (2008). Саме історичних творів, таких, де автор вивив період, який описує, досконально, у нас небагато. Є покликання на історію, але справді історичних творів у кримськотатарській художній літературі не так уже й багато. Хай там як, цією темою цікавляться, до неї звертаються, але поки що це переважно публіцистика.
На початку ХХ століття до теми часів Кримського ханства звертався в повісті «Гробниця Ненекеджан-ханум» («Nenekecan hanım dürbesi») Осман Акчокракли, який досліджував цей матеріал ще і як історик та етнограф. У згаданому творі розповідається про часи хана Тохтамиша та про ліричну, драматичну історію кохання його доньки Ненекеджан. У цій повісті можна знайти нарис життя Бахчисараю за часів Кримського ханства. У нещодавно виданій третій збірці творів переможців та фіналістів українсько-кримськотатарського літературного конкурсу «Кримський інжир» є цікаве оповідання Хатідже Велішаєвої, що називається «Тюш» («Сон»). Воно містить історичний екскурс до епохи хана Кирим Герая. У творі також є епізод, у якому проводиться паралель з описаною епохою вже за часів Кримської АРСР, відтворюється постать Велі Ібраїмова.
Не можу сказати, що до епохи Кримського ханства в нашій літературі звертаються часто. Можу припустити, що причина полягає в тому, що це був час розквіту держави, а в мистецтві, зокрема в літературі, більш яскраво відгукується травматичний досвід. Тому сучасна кримськотатарська література активно торкається болісної теми депортації. Чи буде рефлексія над епохою Кримського ханства в кримськотатарській літературі? Думаю, так. Молоді прозаїки та поети, вважаю, це зможуть зробити.
Кожна національна література працює над тим, щоб її мовою постав великий прозовий твір, роман. Чи має кримськотатарська література свій великий роман, і якщо ні, то що потрібно, щоб його написали?
— Низку прекрасних романів написав кримськотатарський прозаїк Дженгіз Дагджи. Але відбувалося це не в Криму, а в Лондоні. На жаль, за життя він так і не повернувся до Криму, лише перепохований на батьківщині. Це один із найяскравіших прозаїків-романістів. Наприклад, його роман «Вони теж були людьми» («Olar da іnsanеdі», 1958) розповідає про колективізацію в 1920-х роках у Криму. Кримськотатарська література має такі великі прозові твори, які могли б нас презентувати у світі, але знайомство з ними пришвидшили б переклади нашої літератури іншими мовами.
Зараз відомий проєкт видавництва «Майстер книг» — «Кримськотатарська проза українською», у межах якого вже перекладено прозовий твір Шаміля Алядіна «Мердівен» («Драбина», 1940), роман Юсуфа Болата «Алім». Я робила переклад твору Гаспринського «Кунь догди» («І народився день») до однойменної збірки перекладів кримськотатарських творів. Російською перекладені твори Дженгіза Дагджи, Ешрефа Шем’ї-заде.
Наприкінці 1990-х — у 2000-ні роки перекладацька діяльність була вельми активною. Вийшли двомовні українсько-кримськотатарські антології «Жовта мить» (1997) та «Окрушина сонця» (2003), упорядниками яких стали Микола Мірошниченко та Юнус Кандим. Крім того, літературними перекладами з обох мов займалися українські та кримськотатарські письменники Данило Кононенко, Віктор Гуменюк, Аблязіз Велієв, Шер’ян Алі, Шакір Селім та інші.
Ваш народ з огляду на історичні обставини живе не тільки в Криму, а й далеко за його межами. Чи розвивається література кримськотатарською мовою в діаспорах?
— Сьогодні в Центральній Азії залишилася невеличка частина кримських татар, які донині не знайшли змоги виїхати в Крим. Якщо говорити про Туреччину, то я замислююся, чи всі з тих, чиї предки туди виїхали сотні років тому, зараз усвідомлюють себе кримськими татарами. У румунській діаспорі зберігся навіть традиційний побут кримських татар, але говорити треба переважно про літніх людей, які ідентифікують себе як киримли. Молодші вже асимільовані. Можна казати, що соціально вони адаптувалися в країнах, де проживають. Є кримські татари Литви, Польщі — ці діаспори мають іншу історію виникнення, більш давню, ніж у Туреччині та Румунії.
Цього року мені довелося працювати редакторкою кримськотатарського блоку в збірці сонетів Адама Міцкевича, яку видавав Польський інститут у Києві. Переклад поезій кримськотатарською мовою належить Шакіру Селіму, і першу книжку цих перекладів видали в 1990-ті роки в Польщі. Ще можна згадати, що в Туреччині виходили романи Дженгіза Дагджи. Тут повернуся до літературного українсько-кримськотатарського конкурсу «Кримський інжир». Автори з діаспори теж беруть у ньому участь. Це розширює межі проєкту, географію використання кримськотатарських мови та літератури.
Кримськотатарська — камерна мова, одна з тих, що перебуває під загрозою сьогодні, бо кількість її активних носіїв постійно зменшується. Що українське громадянське суспільство могло б зробити, щоб підтримати мову та культуру киримли?
— Насправді кримськотатарська мова — дуже цікавий інструмент, якщо розглядати її як таку, що зрозуміла дуже широкому колу носіїв тюркських мов, своєрідний універсальний ключ у тюркомовний світ. Але наразі вона справді під загрозою зникнення, асиміляції. Я думаю, що на державному та громадському рівні потрібно і далі робити те, що вже робиться, підтримувати тих, хто на материковій частині України, тих, хто тут працює в проєктах, пов’язаних із кримськотатарською культурою, мовою, літературою. Так сталося, що на материку вже з’явився такий острівець, цю діяльність треба підтримати.
До цього багато часу було згаяно. Хоча, як ми знаємо, після 2014 року вся попередня історія сучасних відносин із кримськими татарами була переоцінена, переосмислена. Я думаю, має бути збережено дослідження та викладання кримськотатарської мови в українських університетах, на кафедрах, що зараз працюють у Києві, наприклад. Важливе продовження практики літературних перекладів, які презентують ментальність, психологію, характерні риси киримли.
У Криму в ці дні постали інтернет-майданчики, на яких почали розмовляти про ідентичність, самоусвідомлення, відносини між поколіннями, літературу. Усі ці актуальні питання зараз уже обговорюють, осмислюють, іде пошук способів захистити та розвинути рідну мову, не втратити національної ідентичності в тих обставинах, що склалися наразі. На жаль, ці цікаві розмови часто проходять російською. Не всі спікери можуть розмовляти кримськотатарською вільно, не всі киримли володіють рідною мовою на належному рівні. Кримськотатарська мова в тих умовах, що є, не квітне, а виживає. І зрозуміло, що потрібно зберігати зв’язок між тими, хто лишився в Криму, тими, хто виїхав до материкової частини країни, та кримськотатарськими діаспорами у світі, щоб відчувати єдність, ділитися досвідом та розвиватися.