Розвал Радянського Союзу виявився несподіванкою не тільки для його мешканців, а й для вільного світу. Ніхто не чекав, що така потужна імперія впаде за кілька років і розсиплеться на частини. Багато хто щиро хотів цього й працював над цим. Багато хто вірив, що рано чи пізно це може відбутись: імперії не вічні. Проте спрогнозувати розвал СРСР ще у XX столітті, спостерігаючи всі його мілітарні потуги, усю цю гонитву за першість у космосі, у кількості озброєння, мало хто б узявся.
Звісно, побутує думка, що крах імперії зла — це результат усіляких хитрих багатоходівок західних демократій на кшталт стратегічної оборонної ініціативи США, відомої як «Зоряні війни». Специ ЦРУ, мовляв, хитрощами втягнули СРСР у безглузді змагання, виснажили його й без того хворобливу економіку та врешті добили, штучно обваливши світові ціни на вуглеводні, за кошт яких імперія існувала.
Ця гарна конспірологічна історія, звісно, має право на існування, якщо не брати до уваги, що для згаданих західних демократій падіння совка теж виявилося сюрпризом. Ще й неприємним. З огляду на те, як фанатично люди вільного світу закохані в так звану стабільність, цьому не варто дивуватись. Як не крути, а падіння конкурента, хай навіть дуже небезпечного й огидного, — це завжди проблема, бо порушує звичний стан речей.
У випадку СРСР це була ще й велика ядерна проблема, яку ніхто не знав як вирішувати. Щось схоже, як сьогодні з Росією. Коли всі притомні політики розуміють, що цей чиряк на тілі планети зовсім не Ok, але й зробити йому delete не наважуються.
Тоді ж вільний світ реагував ще недолугіше. Намагання країн, які десятиліттями всіляко протистояли комуністичному режиму СРСР, стати його адвокатами й не допустити його розпаду видавалися справді дивними. А їхня віра, що цього монстра можна демократизувати, межувала зі сліпотою. Можна й не сумніватися, що британська прем’єрка Марґарет Тетчер, яку світ знає як Залізну леді, була щирою, коли під час візиту до ще радянського Києва в червні 1990-го продемонструвала своє несприйняття ідеї виходу України з СРСР. На запитання, чи зможе Велика Британія визнати Українську державу й відкрити в Києві британське посольство, Тетчер грубо відрізала: «Лондон не має дипломатичних відносин з Каліфорнією».
І це при тому, що завдяки своєму багаторічному раднику Стефану Терлецькому, етнічному українцю, члену британського парламенту, леді Тетчер була чудово проінформована з українського питання. І про факти репресивних дій радянської влади стосовно своїх громадян, зокрема українців, і про імперські амбіції росіян, які не зникли, попри лібералізацію суспільно-політичних процесів в СРСР, і про значення України для імперії зла, яка не змогла би без неї існувати, і, врешті, про те, що відвернення ядерної загрози через падіння комунізму не означає автоматичного зникнення загрози з боку Москви для світу.
Президент США Джордж Буш-старший поводився ще менш зрозуміло. На переговорах з тодішнім президентом СРСР Міхаїлом Горбачовим у Москві Буш заявляв, що не підтримує незалежності України, бо розпад Радянського Союзу не в інтересах Америки. А в Києві з трибуни Верховної Ради УРСР переконував українських депутатів не виходити зі складу СРСР і не відмовлятися від підписання нового союзного договору, покликаного врятувати імперію від краху. У своїй промові 1 серпня 1991 року, яку згодом зневажливо назвуть «котлетою по-київськи», Буш цілком серйозно застерігав українців від «суїцидального націоналізму, основаного на етнічній ненависті», й погрожував, що «американці не будуть підтримувати тих, хто шукає незалежності, щоб замінити віддалену тиранію на локальний деспотизм».
Західні політичні еліти до кінця не вірили в можливість розвалу Союзу та з підозрою ставилися до параду суверенітетів союзних республік. Їх цілком влаштовувала горбачовська лібералізація імперії, вони не хотіли надто заглиблюватись у внутрішні розбіжності й нюанси співіснування її народів.
Горбачов здавався притомним і договороздатним, а домовлятися з однією людиною завжди простіше, ніж із десятком. Але коли імперія все ж таки перестала існувати, вони реально не знали, що із цим усім робити.
Як пояснював в інтерв’ю перший міністр закордонних справ України Анатолій Зленко, західні лідери на той час іще не розуміли майбутнього Радянського Союзу. Вони уявляли, що відбудеться дезінтеграція зі збереженим адміністративним центром у Москві. «Звичайно, для них було краще мати великого партнера. Між великими своя, як кажуть, гра. Не тільки Марґарет Тетчер, а й увесь істеблішмент не сприймав усього того, що відбувалося на терені Радянського Союзу».
Якщо оглянутися сьогодні на більш як три десятиліття назад, стає зрозуміло, що не лише західні еліти, а й інші мимовільні чи безпосередні учасники цих процесів не знали, як діяти й куди рухатися. Вітчизняні політики, які добилися проголошення Україною незалежності й вели за собою мільйонні маси народу, раптом виявилися нездатними розробити проєкт нової країни. Уміли організовувати велелюдні віча, влаштовувати масові маніфестації, але банально не розуміли, як цю незалежність тепер реалізувати на практиці, що за чим робити, які будматеріали застосовувати та які конструкції ліпити. Засліпленість від перемоги над імперією та ейфорія від самого факту проголошення незалежності України були такі великі, що мало хто думав, що буде далі. Поодинокі голоси адекватів, які пропонували реальні тверезі ходи, як-от перезавантаження влади чи люстрація, просто губилися в морі популізму й мітинговості. Рухівці пояснювали своє небажання вимагати розпуску Верховної Ради тим, що комуністи, мовляв, уже не ті, це тепер українські комуністи, люструвати нікого не можна, бо це розколе країну…
Пояснити все це можна не тільки неготовністю до певних викликів чи нестачею потрібних знань. Хоча, безумовно, це ключові причини. Звідки всім цим вихідцям чи вихованцям великого союзного концтабору знати, як має функціонувати сильна незалежна держава. Та більшовицька модель, яка існувала в їхніх головах, автоматично відкидалася як щось огидне, тоталітарне й нежиттєздатне. Іншої ж не було. Запропонувати щось альтернативне вони не могли. Для цього треба було запозичувати чужий досвід, їхати дивитись, учитись, аналізувати й адаптувати до українських реалій. На це не було часу. Ухвалювати ж рішення треба було вже й негайно.
Врешті, політики — це лише екстракт народу. І не найкращий. А як свідчить статистика, попри те що 90,92 % українців відповіло «так» незалежності України на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року, у реальності з 1991-го й упродовж багатьох років тільки близько 40 % мешканців країни ідентифікували себе як громадяни України, а значна частина населення мала локальну ідентичність, як-от мешканець свого населеного пункту чи регіону (дані Інституту соціології НАН України). І лише після Помаранчевої революції рівень самоусвідомлення серед українців почав зростати й досяг на 2014 рік 60 %. Після 2022 року вже 80 % українців ідентифікують себе як громадяни України.
Утім, були й інші причини, про які не варто забувати.
Середовище «Народного руху» й інших національно-демократичних організацій було буквально нашпиговане кадебівською агентурою. Чимало з тих, хто займав високі пости в організаціях, був народним обранцем чи просто лідером думок, згодом виявилися патріотами з подвійним дном. Через них більшовицька мафія в агонії досить успішно впливала на процеси й домагалася свого.
Нині вже покійний Степан Хмара в одному з інтерв’ю Тижню розповідав, що ідею перезавантаження парламенту заблокували саме провідні діячі опозиційної «Народної ради», частина з яких давно співпрацювала з КДБ, а частина була просто корисними ідіотами, яких вороги використовували за спиною.
Чекати допомоги ззовні також виявилося марно. І в нашому українському випадку це теж неабиякий парадокс. На момент розвалу СРСР у країнах демократичного світу проживало щонайменше три мільйони українців. Багато з них не лише плекали віру, що одного дня Україна стане вільною, а й щиро та наполегливо наближали цей день. Мало який народ зможе похвалитися такою активною діаспорою, як український. Численні громадські й політичні структури, молодіжні організації, активні церковні громади, видавництва, школи, навіть університет… І все-таки до появи на мапі світу незалежної української держави українці з вільного світу виявилися неготові й не змогли адекватно відреагувати на цей факт, використати свої можливості й запропонувати Україні свої послуги.
Підтримка була, але синергії не відбулося. Із цілого світу в Україну надходила численна допомога, пересилали книжки й періодику, видані на Заході, відкривали видавництва в самій Україні, надходили фінансові ресурси, які спрямовували на діяльність патріотичних організацій та рухів. Сюди перенесли осідки дві провідні, щоправда, конкурентні націоналістичні структури ОУН(р) та ОУН(м), які активно включилися в роботу, намагаючись проникнути в державні коридори, щоб якісно впливати на політичні процеси. Заходили навіть певні інвестиції, але це мало на що вплинуло.
Україна насправді потребувала трохи іншого — живого досвіду, якого їй бракувало, концепцій, стратегічного й системного бачення. Банального плану чи принаймні ідей, які допомогли би скласти його в головах політичної еліти.
Адже більш ніж очевидно, що люди, які жили у вільному світі, мали кращі знання й компетенції в цьому сенсі. Їхній потенціал на той момент був явно не сумірним із тим, який мали українці в Україні.
Напевно, написати досконалий план розвитку держави, сидячи десь за кордоном, непросто, та й неможливо. Чийсь конкретний досвід може не спрацювати на іншому ґрунті, навіть перевірені рецепти потребують адаптації. Але є певні кроки, які потрібні для нормального функціонування вільного демократичного суспільства: створення нормального національного медіапростору, усунення колаборантів, люстрація, розбудова армії, формування цивілізованих правоохоронних органів, якісної судової системи, пошук певних економічних можливостей. І краще, коли тобі звернуть на них увагу ще до того, як ти зібрався щось будувати.
Можливо, існували якісь проєкти чи програми, можливо, були спроби, про які невідомо широкому загалу, але, на жаль, представники діаспори фактично не змогли вплинути на те, щоб українська держава розвивалася в притомному напрямі. Не змогли, та й не надто прагнули влитися в українське суспільство, органічно вписатися в політичний ландшафт, втрутитися в державне будівництво, пролізти в органи управління, стати частиною політичної еліти. За винятком деяких поодиноких діячів, які врешті теж не витримали конкуренції.
Факт залишається фактом: із трьох мільйонів українців допомагати розбудовувати вільну Україну приїхали на Батьківщину одиниці. Приїжджали як туристи, із цікавості, поклонитися могилам предків, побачитися з родичами, але тих, хто повернувся сюди жити, привіз свої досвід, знання, гроші, виявилося критично мало.
Загалом чомусь було обрано позицію невтручання. Хай, мовляв, ті українці, які живуть на Батьківщині, самі дають собі раду, бо вони нібито краще знають, що їм потрібно.
А вони якраз не знали… Уявлення не мали, як має правильно розвиватися й функціонувати держава, як працює ринкова економіка, що таке право й закон. Наголошу на цьому ще раз: звільнені з концтабору в’язні не могли всього цього вміти й знати. Саме такої синергії нам дуже забракло. І це яскраво видно на досвіді наших братніх балтійських народів: литовців, латвійців та естонців. У відновленні країн Балтії після розвалу совка їхня діаспора відіграла надважливу роль. На батьківщину повернулося чи переїхало багато фахівців, які привезли свої знання й досвід, змогли інтегруватися в суспільства й вагомо вплинути на їхній розвиток. Створювали провідні медіа, заходили в освітню й наукову сферу, консультували, реформували, обіймали державні посади й навіть обиралися президентами. В усіх трьох балтійських країнах у різний час на посаді глави держави успішно працювали представники діаспори, і це дало значний ефект для розвитку цих країн. Дуже важливо, що їх не сприймали як варягів. Вони зуміли влитись у політичний ландшафт своїх націй, сприймалися й почувалися в нім органічно.
Колишнього громадянина США Валдаса Адамкуса вперше обрали президентом Литовської Республіки в 1998 році. У той час країна дуже потребувала свіжих підходів до управління та якісної зміни внутрішньої і зовнішньої політик. Поставивши на діаспорянина Адамкуса, країна не прогадала. Не прогадала вона й тоді, коли обрала його президентом удруге у 2004-му. Період його правління сьогодні згадують як час позитивних змін у всіх сферах. Він дав свіже дихання та свіжий погляд на життя держави.
Двічі обирали президенткою Латвії і колишню громадянку Канади Вайру Віке-Фрейберґу. Уперше — у 1999 році, а 2003-го — вдруге як єдину й безальтернативну кандидатку. За час її президентства у 2004 році Латвія вступила до ЄС і НАТО. А сама Вайра Віке-Фрейберґа за свою значну зовнішньополітичну активність двічі, у 2005 й 2006 роках, потрапляла до рейтингу ста найбільш впливових жінок світу. Етнополітику Латвії вона резюмувала так: «Їм треба прийняти, що це незалежна країна, і стати латвійцями — російського походження, але латвійцями».
Якщо Валдас Адамкус і Вайра Віке-Фрейберґа народилися в себе на батьківщині до окупації СРСР Литви й Латвії, то президент Естонії Тоомас Гендрік Ільвес потрапив на батьківщину предків лише після набуття нею незалежності. Він народився у Швеції, жив і вчився в США, працював у Європі, проте це не завадило йому в 1991 році переїхати в Естонію та влитися в громадсько-політичне життя країни. У 1993 році став надзвичайним і повноважним послом Естонії в США, Канаді та Мексиці. Двічі очолював міністерство закордонних справ. 2006 року обраний президентом Естонії. 2011-го переобраний на другий президентський термін. Вважав своїми основними завданнями возз’єднання суспільства й захист державних цінностей. Підтримував проєвропейський курс розвитку України, блокував проєкт побудови газогону Nord Stream.
Чому відносини численної української діаспори й українського суспільства не склались аналогічно, як у народів Балтії, важко сказати. Різні стартові позиції, різний рівень свідомості суспільств, різні масштаби, пережиті історичні травми, неперервність державницьких традицій — хтозна. Врешті, є цілком природні процеси й закономірності, на які людина неспроможна вплинути. Хтось старіє і вже не відчуває сили змінювати світ, хтось не хоче відмовлятися від певного рівня комфорту, який нажив, хтось узагалі народився в іншому середовищі, і його не тягне у світ вишневих садочків та хаток під стріхою. По-різному. У кожному випадку це радше особистий вибір, адже йдеться про дуже непрості кардинальні зміни.
Врешті, численні українські інституції, що створені в діаспорі, передусім були спрямовані на виживання в умовах чужого середовища, а не на підготовку до розбудови власної держави, якщо раптом вона виникне. Це все здавалося дуже далекою перспективою. А серед нагальних потреб було зберегти корені, мову, віру, не розчинитися в глибокому морі чужини.
Навіть політичні чи комбатантські структури, такі як ОУН, які після Другої світової війни активно протистояли більшовизму, були голосом підневільної України у вільному світі, на момент здобуття Україною незалежності вже себе поважно вичерпали, а десь знову-таки перемкнулися на режим самозбереження.
На жаль, єдині, хто найшвидше зорієнтувався в цьому керованому хаосі перших днів, місяців і років незалежності (а може, і до того) й хапнув собі чи не найбільших дивідендів, — це представники старої системи — комуністична партноменклатура. Вони залишалися на своїх постах, добре розумілися на процесах, знали, що, де, як і за скільки, тож, коли настав відповідний час, змогли скористатися своїми можливостями. Десь перевзувшись і перевдягнувшись у вишиванку, десь ідучи на компроміси, десь виявляючи дипломатичну віртуозність, а десь просто купуючи та грабуючи.
Тепер грабувати країну було цілком безпечно. Оглядатися на Москву вже не було потреби. Звідти вже ніхто не міг дати по голові. В Україні також, адже влада була в їхніх руках. Гроші партії перетворилися на бізнес, директори державних підприємств непомітно ставали власниками, колись державна нерухомість перекочовувала до кишень різного штибу чиновників та їхніх союзників-рекетирів, з молотка пішов найбільший у світі торговий флот, який дістався Україні в спадок.
Жодного притомного плану розвитку країни в них, звісно, не було, хоча для проформи всілякі програми вони створювали із задоволенням. В українську державу вони не вірили, у її довге існування тим паче, тому план був лише один — брати все що можливо і якнайбільше, бо що буде завтра, незрозуміло, та й чи буде це завтра, невідомо.
Загалом кажучи, комуністи привласнили собі державу. Під тризубом, синьо-жовтим прапором, з гімном «Ще не вмерла Україна», але з антиукраїнським душком. Від України в цьому неорадянському проєкті залишалися хіба нечітка тінь і контури на мапі. Ну й народ, який «обвели як кошенят». І який переважно виявився неготовим до викрутасів історії та погодився жити за формулою «маємо те, що маємо». Усе це ми відхаркуємо сьогодні кров’ю і відхаркуватимемо ще довго, доки не відповімо самі собі на запитання, за яку Україну ми зараз б’ємось і в якій Україні хочемо жити.