Аж раптом тебе запитують про таке. Ну, наприклад, чи змінилося воно в контексті розвитку української мови? А справді, змінилося? Безперечно, так. Незмінні тут викиди із заводів, страшна статистика зростання онкологічних захворювань, металева стружка в повітрі, довбаний дим, за яким не видно іноді неба. Я до скрипучої хрипоти в горлянці готовий дискутувати, доводячи, за що люблю індустріальне місто, яке стало мені рідним. Із сумом в очах готовий вислуховувати від рідних і друзів очевидні речі: те, за що місто заводів можна ненавидіти. Батьківщину не вибирають. І який стосунок це має до української мови? Та все просто.
Я досі твердо переконаний, що без смачного й трішки прибабахнутого суржику неможливо було б плекати й розвивати літературну та «породисту» чисту українську мову. Живучи в Запоріжжі, де абсолютна меншість людей спілкується українською, я не просто можу це стверджувати, а й маю свої суб’єктивні погляди та докази. Певно, треба почати по порядку. Із наведених нижче live story жодна не вигадана, ба більше.
2001 рік. У міській, чи то пак городській (так правильніше буде), школі дитині непросто йти відразу в 9-й клас, коли попередні вісім вона закінчила в селищі десь в області. Моя сім’я україномовна настільки, наскільки це можливо, коли все життя спілкуєшся суржиком і паришся в магазинах, звертаючись до касирів російською. Але моя родина — педагоги. І то не в першому поколінні. Ти сідаєш за одну парту з Андрієм. Про нього знаєш небагато, але ще першого дня помічаєш, що частина вже йому знайомих учителів спілкується з ним суржиком (те спілкування назвати літературно-українським дуже важко). І це сигнал.
Андрій із приміського селища. Воно просто під Запоріжжям, але це не Запоріжжя. Так я знайшов свого найкращого шкільного друга й за кілька місяців повністю перестав паритися. Учителі вже зі мною говорили таким самим суржиком, а іноді й літературною мовою (як правило, жителі міста, котрі мову вчили вже тут). Зараз у школі української побільшало. Передусім від педагогів. До того ж навіть у побуті діти зробили те, що я зміг нескоро, — перестали боятися. Мені ж знадобився рік.
2004 рік. Мені подобалася ця гра — у колгоспника, який уміє тролити. Це як дриблінг на футбольному полі, але разом з тим, що ти володієш технікою, ти вже закінчив школу, з першого ж курсу універу звалив на заочне відділення і влаштувався працювати в топову газету області. Тоді це було нереально круто. У редакції був україномовний у побуті журналіст. Із Володимиром ми могли в курилці спілкуватися про все на світі українською, але я не соромився вже так говорити і в побуті. Газета російськомовна, обласна. І тут тобі дають робити молодіжну сторінку. Українською мовою. Це був серйозний виклик насправді. Щоб максимально підкреслити сленг, формат і популярність (а тоді українська стала модною, ми це всі пам’ятаємо), сторінка в газеті друкується догори дриґом. І вона реально стає широковідомою в університетах та серед молоді. Уже за два роки (у 2006-му) величезну справу зробив фестиваль «День Незалежності з Махном», коли маленьке Гуляйполе перетворилося на осередок українського андерграунду. Тоді українською музикою й літературою захопилося багато моїх знайомих. Саме після того фестивалю я помітив, що в маршрутках люди читають Жадана й Карпу. Це були «маячки».
Читайте також: За порадою Ґанді
2009 рік. Із музичним гуртом «Крапка» ми об’їздили всю Україну й не тільки. Український етно-хоп. У побуті не виникало жодних запитань щодо того, якою мовою я спілкуюся. І — о диво! — водії майже не звертають уваги, коли ти просиш не «астанавітса на астановкє», а «зупинитися на зупинці». Напевно, то було для мене найбільшим здивуванням. А одного дня водій запитав, де в Запоріжжі можна купити таку саму вишиванку, яку я тягав разом із подертими джинсами та старою бейсболкою.
2017 рік. Коли іноді читаєш лекції студентам або даєш інтерв’ю, ніхто не запитує, як ти перейшов на українську. Це просто стало неважливим, здається. Цікавилися хіба що в коментарях до моїх стримів із запорізького Євромайдану. Ватніки аналізували, з якого краю приїхав той бандерівець, й іноді це перетворювалося на великий веселий срач. Аргумент «це Білка, і він з Оріхова» не був стьобом.
Що я бачу? Я бачу свої «маячки» родом із далекого 2001 року. Їх стало більше, і мене це тішить. Ті «маячки» скрізь: у маршрутках, на концертах, вони розмовляють зі мною українською, чуючи, що і я так говорю. Безперечно, більшість тут російськомовна, мало хто вагається, але якщо ти шукаєш свій «маячок» у цьому морі смогу й заводів, на задимлених вулицях і прекрасній Хортиці, то він сам тебе знаходить.