Львів’янин Олександр Петрів – володар золотої медалі на Олімпіаді в Пекіні за стрільбу зі швидкострільного пістолета з відстані у 25 метрів
Коли готуюся до змагань, тренуюся 2–3 рази на день, по три години. До обіду випускаю в середньому до 200 патронів, після обіду – ще 150. В неділю – в мене вихідний. Коли змагань немає, то просто підтримую форму – тренування лише раз на день. Ну і, звичайно, бігаю, плаваю по півгодини щодня.
Львовом тільки на велосипеді їжджу. Перед Пекіном серйозно зайнявся фізичною підготовкою, контролював вагу: підтягувався, віджимався, прес качав.
Важлива психологічна підготовка – займався так званим ідеомоторним тренуванням, прокручував у голові всі деталі стрільби по півгодини на день. Готувався також і з наукового боку: мене запросили до магістратури Інституту фізкультури Львівського університету. Керівник-науковець, батько мого першого тренера, розробив комп’ютерну модель швидкої стрільби, щоби я міг вправлятися. В мене ще ніколи не було такої підготовки, тому й переміг.
Держава про своїх спортсменів згадує лише в рік Олімпіади. За два місяці перед початком змагань видають гроші та б’ють себе в груди, мовляв, дивіться, які ми хороші, все забезпечили. Проте за такий термін гроші погоди не зроблять. Це мало би бути серйозне фінансування за півтора-два роки до Олімпіади. Ось красномовний приклад щодо справжнього державного ставлення до нас. Українській збірній пошили нову спортивну форму, й у слові UKRAINE літеру «N» написали з рисочкою, перевернутою в інший бік, як українське «И». Й ми в такій формі мали ходити! З нас сміялися, пальцем показували. Я намагався вдягати її якомога рідше, тільки безпосередньо на змагання, бо там за відсутність форми національної збірної стягали штраф – €50 тис.
Якщо порівнювати нас із іноземними колегами, матеріальне забезпечення в них, звісно, краще. А от щодо зброї – не все так погано!
Мій пістолет – удосконалена модель радянського зразка – працює безвідмовно. Звісно, закордонні моделі красивіші, та вони регулярно «гальмують». Ось у гвинтівочників значно більші проблеми. Їм кожні два роки треба змінювати стрілецький костюм, коштує він приблизно €1000. За кордоном так і роблять, а наші носять його 5–7 років.
І з патронами в нас сутужно. Якщо ми ще більш-менш забезпечені, то це тільки завдяки головному тренерові. На армійському складі патрони ще 1973–1974 років випуску, вони зовсім не підходять для швидкої стрільби – постійні осічки, затримки. Тому до Олімпіади я перед змаганнями купив патрони за власні гроші – а що робити?!
Я завжди дуже любив пістолети. Одного разу навіть продав іграшкових солдатиків, аби купити пістолет, теж іграшковий, звісно.
А ще у нас неподалік від школи та дому був тир. Мені десь років 12 було, коли ми туди з друзями вперше пішли, з того часу почав займатись стрільбою. Вона була популярною в СРСР, під час холодної війни. Держава піклувалася про боєздатність населення. Було багато тирів, стрільцям надавали почесні звання, значки ГПО (готовий до праці та оборони) тощо. А зараз хіба що з футболом носяться.
Ні, по горобцях я ніколи не стріляв. Ані мисливством, ані рибальством не захоплююсь. Я вегетаріанець, і взагалі проти будь-якого вбивства, в тому числі риб і тварин: вони такі, як ми, просто не досить розумні, й ми від них нічим не кращі.
У мене ще багато непідкорених вершин. Адже я не вигравав ще ні Чемпіонату світу, ні Чемпіонату Європи, перемагали хіба командою. І, звичайно, варто подбати державі про мій вид спорту. Думаю, в мене все попереду, адже стріляють довго. Моєму суперникові, який взяв срібло, Ральфу Шуманну, 46 років, він тричі ставав володарем золотої медалі та двічі – срібної. Він уже заявив, що готуватиметься до наступної Олімпіади в Лондоні.
Дівчини в мене немає, я намагався всього себе й увесь свій час присвятити спорту. Мені завжди хотілося спершу досягти успіху, а вже потім заводити сім’ю. Тим більше, в мене досі не було окремої квартири, живу в двох кімнатах із мамою, сестрою та племінницею, батько помер два роки тому.
Мені пропонували квартиру в Києві, та я відмовився, бо хотів лишитись у Львові. Тепер у столиці люди вже заселились, а я ще мушу чекати. Львівська адміністрація виділила мені 100 тис. грн, а мер Львова Андрій Садовий обіцяв квартиру, та, наскільки я знаю, вона у будинку, який ще лишень зводиться на околиці міста, а хотілося б, аби вона була ближче до стрільбища.
Головне – це наполегливість. Я дуже люблю книгу Пауло Коельо «Алхімік», там основна думка: ніколи не звертати з дороги, адже ти можеш зійти з дистанції за крок до успіху, тож треба бути наполегливим до кінця.