Останніми роками «Оскар» перестав бути постачальником інтриги. Якщо навіть статуетки розподілять не так, як очікуватиме більшість, це буде вже постфактум. Єдиною інтригою за останні кілька років стало чекання минулорічного «Оскара» для Леонардо Дікапріо: чи дадуть уже нарешті його вічному номінантові за «Легенду Г’ю Ґласса»? Дали. Ну й добре.
Номінації цьогоріч здивували хіба що масованою присутністю в них афроамериканців. У головній було представлено аж три фільми, зняті темношкірими кінематографістами за участю темношкірих-таки акторів: «Паркани» Дензела Вашинґтона, «Місячне сяйво» Баррі Дженкінса і «Приховані фігури» Теодора Мелфі. У результаті головним оскароносцем виявилося «Місячне сяйво», і це для більшості стало несподіванкою, адже фаворитом вважали «Ла-Ла-Ленд» Деміена Шазелла. Звичайно, тут-таки пролунали відчайдушні закиди, мовляв, ну звісно, коли головний герой — темношкірий гей, то політкоректність вимагає конче присудити цій стрічці перемогу. Однак, щоб таке стверджувати, треба або не бачити кінокартини, або бачити, але не зрозуміти, або бути впевненим, що життя — це тут, а кінематограф — десь там. Сказати, що «Місячне сяйво» — кіно про чорношкірого гея, — все одно, що назвати «Війну і мир» книжкою про любовний трикутник.
Читайте також: Свято, яке вже не те
Немає жодних сумнівів, що певна частина академіків голосувала за «Місячне сяйво», тримаючи в голові минулорічний демарш, коли вже після церемонії нагородження група кінематографістів-афроамериканців виступила з протестом: у номінаціях «Оскара»-2016 не виявилося жодного темношкірого. Та що вдієш: політкоректність у американців, здається, вже в крові, і вбачати в цьому передвістя Апокаліпсису не варто.
Узагалі афроамериканським кінематографістам ліпше було не торік ображатись, а нині, коли після їхнього минулорічного тролінгу академіки влаштували їм щось на зразок резервації. Адже це образа під маскою поваги, гра в піддавки, в якій, здавалося б, давно ніхто не має потреби. От зняв Тед Мелфі слабенький фільм «Приховані фігури» про чорношкірих жінок-учених, які здійснили прорив у космічних дослідженнях початку 1960-х. У XXI столітті фільмувати на тему «чорношкіра людина — теж людина»?! Що може бути образливіше, ніж номінувати цей кінотвір на «Оскара» тільки за нафталінну тему, яка давно втратила актуальність? Однак Америка, мабуть, іще не готова відсторонитися від власної історії, тема колишніх гріхів повністю не відрефлектована, тому так легко вона ведеться на провокації. Як наслідок — і прикре змішання критеріїв, і недовіра до чистоти «експерименту», і явне заперечення мистецької цінності «Місячного сяйва», й повільна втрата поваги до самої премії.
Тим, хто сварить політкоректність кіноакадеміків, можна запропонувати поглянути на ситуацію і з іншого боку: «Місячне сяйво» — авторське кіно, те, що часто називають артхаусом. Нагороджувати власне його — це зовсім не в традиції «Оскара». Не тому що такий регламент чи навіть неписане правило, просто «Оскар» від початку націлений на комерційне кіно. Головна світова кінопремія не дозволить собі догоджати кіноманам, та й шанувальників авторського кіно в американській академії, як і в усьому світі, малий відсоток. Тим ціннішою є нагорода «Місячному сяйву» — фільму про дорослішання, зробленому дуже просто, виразно й водночас без банальних схлипувань, що властиві кінокартинам на цю тему. Камерний фільм, тихий, із рівною акторською грою, але і з великою внутрішньою експресією. Такі зазвичай не отримують «Оскара».
Те, що перемогла некомерційна стрічка, не масова, а розрахована на поціновувача кіно як мистецтва, — усе-таки добрий знак, хоч би як дорікали в цьому випадку академікам схилянням перед ідолом політкоректності. І навіть якби тільки політкоректністю була вимощена дорога до головного «Оскара», все одно було б добре. Статуетка — потужний піар для фільму, і хтозна, може, бодай хтось із людей, які до цього моменту були переконані в непотрібності й нудоті авторського кіно, змінить свою думку. Або принаймні замислиться: а раптом не все так погано в цьому вашому артхаусі?
Нинішній «Оскар», звичайно, запам’ятається ще й скандалом, що стався в останні хвилини церемонії. Фей Данавей і Воррен Бітті, ці знамениті Бонні та Клайд, усе-таки примудрилися зробити ще один постріл. Досі до пуття не зрозуміло, як вдалося Данавей переплутати назву фільму-переможця й викликати на сцену знімальну групу «Ла-Ла-Ленду», оголосивши її головними переможцями, але дивитися заключну частину церемонії було нестерпно. Не тільки в шанувальників та вболівальників фільму Шазелла серце готове було луснути від співчуття. Уявити себе на місці знімальної групи, яка вийшла на сцену по головного «Оскара» через чиюсь помилку, а потім пішла назад, поступившись місцем справжньому переможцеві, — ворогові такого не побажаєш.
Читайте також: Шрами Роттердама
Але задля справедливості: шість «Оскарів» «Ла-Ла-Лендові», зокрема й найбільш значущі — за режисуру та за найкращу акторську роботу (Емма Стоун) — це дуже навіть непогано. Звісно, Шазелла середньостатистичний телеглядач, який забув про «Ла-Ла-Ленд» згадуватиме як «того бідолашного чувака, в якого просто на сцені статуетку відібрали, ну ти пам’ятаєш?» А коли він зніме свій наступний фільм, йому обов’язково дадуть головного «Оскара», тому що ну дуже шкода хлопця. А хлопець, до речі, став майже рекордсменом, виявившись наймолодшим, хто отримав цю відзнаку за режисуру. Шазеллові, нагадаємо, лише 32. Був, щоправда, ще Норман Тауроґ, котрий теж у 32 роки став переможцем у тій самій номінації. Він отримав статуетку 1931 року за фільм «Скіппі», але то було так давно, що ніхто вже й не пам’ятає ані постановника цього коміксу, ані самого коміксу.
А ось де всерйоз потопталася навіть не політкоректність, а чистої води політика, то це в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». Можна сказати, що Трамп особисто вручив Асґарові Фаргаді «Оскара» за стрічку «Комівояжер». Коли той заявив, що не має наміру їхати на церемонію, бо протестує проти міграційної політики Трампа, всі зрозуміли: статуетка в номінаці «Найкращий фільм іноземною мовою» помандрує в Іран. І не помилилися. «Комівояжер», звичайно, кінокартина з тих, що їх називають «міцними», але конкуренти були таки цікавіші. Скажімо, німецький «Тоні Ердманн» Марен Аде, відзначений на Каннському фестивалі тільки призом FIPRESCI, фільм справді бездоганний, до того ж із видатною роботою акторів, був головним претендентом на «Оскара» в цій номінації, доки Фаргаді не заявив про бойкот. Данська «Моя земля» Мартіна Зандвлієта — стрічка про останні дні Другої світової війни та опір розлюдненню — при мінімумі художніх шукань відгукнулася найгострішим болем за царство несправедливості на планеті. Але академіки вирішили обійти решту резонів і ось таким чином висловили новому президентові своє «фе». Сім років тому Фаргаді вже отримав «Оскара» за «Розлучення Надера і Сімін», і тепер він увійде в історію кіно як двічі оскароносець в «іноземній» номінації поряд із Федеріко Фелліні, Акірою Куросавою, Вітторіо де Сікою та Клодом Лелушем.
Багато хто зазнав розчарування, коли дійшла черга до акторських «Оскарів». Здавалося, що Ізабель Юппер, уже відзначена за головну роль у картині Пола Верговена «Вона» й «Сезаром», і «Золотим глобусом», і загальним захватом, повезе до Парижа й цю нагороду. Але перемогла молодість. І справедливість. Емма Стоун усе-таки анітрохи не гірша. Її вміння складно зіграти просту роль, надати не найбільш рельєфному характеру безліч горбиків та ям, витворити образ там, де не вдалося навіть авторові сценарію, — усе це ознаки дуже великої акторки. А хто сказав, що вшановувати слід лише наприкінці кар’єри? Три роки тому Стоун, до речі, зіграла у фільмі Вуді Аллена «Магія місячного сяйва». Це її перша роль у серйозному кіно: доти були всілякі «Суперперці», «Робоципи» й «Секс по дружбі». Тепер за іронією долі магія «Місячного сяйва» прирекла фільм, де вона зіграла головну роль, на неуспіх. Такі-от химерні ігри слів та смислів.
Читайте також: Добрі наміри, «Гіркі жнива»: Захід обурений першим фільмом про Голодомор
Ну а щодо Кейсі Аффлека, який переміг у «чоловічій» номінації завдяки ролі в «Манчестері біля моря» Кеннета Лонерґана, то тут, здається, не було ані сумнівів до церемонії, ані досади після неї. Може, й не епохально прекрасна, але дуже майстерно зроблена солідна мелодрама про осмислення минулого та шляхи, які воно креслить у майбутнє, «Манчестер…» багато в чому вдався саме завдяки Аффлекові — актору дуже великого потенціалу й не меншої чарівності. Кейсі іще після кінокартини «Як боязкий Роберт Форд убив Джессі Джеймса» перестав бути молодшим братом Бена Аффлека, заявивши про себе як про самостійного талановитого актора. Його заявка прийнята і схвалена, і хто відтепер у чиїй тіні — ще питання.
«Оскара» прийнято ганити. Адже всі знають, кому його давати, а кому — ні. І хором щороку співають мантру про дискредитацію премії. Кінематографісти люблять поговорити про те, що їм жодної статуетки не треба й важлива тільки думка глядача, і, попри те, страшно засмучуються, коли самі виявляються не потрібні «Оскарові». Одні докоряють кіноакадемікам консерватизмом і закостенілістю, другі — надмірною злободенщиною. Мовби не розуміють, що жодна премія чи кіноакадемія не здатна піднестися над реальним життям. Кіно більше, ніж решта видів мистецтва пов’язане з політикою та економікою, бодай тому, что це величезна індустрія, в котрій обертаються дуже серйозні гроші. Воно не може не реагувати на гострі питання, інакше просто перестане існувати як вид мистецтва і як індустрія.
Читайте також: Бен Шеррок: «Європейське кіно нашої доби є потужним явищем»
А знаєте, хто став насправді героєм останньої оскарівської церемонії? Один із продюсерів «Ла-Ла-Ленду» — Фред Берджер. Коли через помилку знімальна група фільму піднялася на сцену театру «Долбі», спершу «оскарівську» промову виголосив продюсер «Ла-Ла-Ленду» Джордан Горовіц. Потім до мікрофона підійшов інший продюсер — Марк Платт. Він іще не знав, що всі вони тут помилково, а тим часом за його плечима вже відбувалася метушня: промах помітили. Емма Стоун, побліднувши, вже сказала: «Oh my God!» І тут до мікрофона наблизився третій продюсер — Фред Берджер. Він уже знав, що його місце — на жаль! — у залі, та все одно видав короткий «оскарівський» спіч, у якому подякував мамі. А наприкінці додав: «До речі, ми програли». Це був найліпший момент нинішнього «Оскара» — неймовірно зворушливий, що показав ціну всім умовностям. Фред Берджер, знаючи, що зазнав поразки, все-таки вирішив пережити момент перемоги. Він відмінно показав, що всі ці премії — лише гра і що всякий виграш — річ дуже умовна. Ла-Ла-Ленд.