Володимир Сіренко належить до нечисленної когорти особистостей, яка ділом визначає обличчя української академічної музики і стверджує її право на існування. Попри те, що робити це доводиться, м’яко кажучи, у не зовсім зручний для музичних одкровень історичний момент.
ПОП-КЛАСИКА ТА «ЛАВА ЗАПАСНИХ»
У.Т.: Ваш оркестр щойно повернувся з гастролей. Яку публіку ви радували цього разу?
– У Західній Європі кожен пристойний курорт або провінційне місто вважає за обов’язок влаштовувати фестивалі, деякі з яких напрочуд популярні. Наші нинішні гастролі почалися з Ешторіла – курортного містечка під Лісабоном. Далі був чудовий фестиваль в іспанському Сантандере, де ми представили три програми. Потім попрямували на південь Франції, тоді – знову до Іспанії, ближче до Барселони. Там до нас приєднався гостьовий диригент – Томас Зандерлінг, син знаменитого Курта Зандерлінга. Останній, між іншим, диригував нашим оркестром, чим ми дуже пишаємося.
У.Т.: Яку музику тепер найбільше шанують у Старому Світі?
– Як завжди – розкручену класику. Ми виконували Четверту і П’яту симфонії Чайковского, Дев’я ту – Бетховена, Другу – Рахманінова, Месу і симфонічні мініатюри Пуччіні, вокальний італійсько-французький репертуар із запрошеними солістами. Була й камерна програма – невеликим складом зіграли «Серенаду для струнного оркестру Чайковского і ре-мінорний концерт Мендельсона зі скрипалькою Ліаною Ісакадзе.
У.Т.: Тобто Малер із Брукнером наразі перебувають на «лаві запасних»?
– На жаль. Вони й на Заході звучать переважно лише в межах іменних програм оркестрів світового рівня – Берлінського філармонічного, Чиказького, Нью-Йоркського, Лондонського симфонічного оркестрів. Інакше кажучи, там, де публіка спеціально йде послухати оркестр. Особисто я, коли їжджу на гастролі, цікавлюся, як саме арт-директор добирає репертуар для того чи іншого колективу. Виявилося, вони це роблять хитро: щоб і слухачів привернути, і музику грати не лише цікаву масам. Тільки за такого «політкоректного» балансування там можна почути симфонії тих же Малера, Брукнера, невеликі твори авангардистів або навіть окремі авторські проекти. Та здебільшого люди йдуть на хрестоматійну, легко впізнавану класику. Попит на такий репертуар дуже високий – у тих самих французьких та італійських колективів пропозицій у кілька разів більше, ніж вони спроможні задовольнити. Тому й стають можливими європейські гастролі нашого оркестру.
ПРОВІНЦІЯ – НЕ ТІЛЬКИ ГЕОГРАФІЧНА
У.Т.: Цьогоріч Національний симфонічний оркестр відзначає 90річчя. Як на вашу думку, новий підхід дирекції колективу до іміджевої та рекламної галузей ефективний?
– Важливо те, що з’явилася можливість запрошувати майстрів, здатних довести нашій публіці, що є ще на світі видатні музиканти, окрім київських. У будь-якому разі, поява за диригентським пультом Саулюса Сондецкіса, Фьодора Глущенка – це значні події. До ювілею ми почуємо всіх колишніх головних диригентів нашого оркестру. В січні відбувся блискучий концерт Володимира Кожухаря. 20 вересня Ігор Блажков виконає П’яту симфонію Малера, на початку жовтня Теодор Кучар – Одинадцяту симфонію Шостаковіча. 25 листопада прозвучить Друга симфонія Малера. Взимку плануємо зіграти цикл із чотирьох Бахівських «Страстей». Потім, якщо Бог дасть, на початку березня і Ґєннадій Рождєствєнскій до нас завітає з ораторією «Засудження Фауста» Берліоза.
У.Т.: Як щодо гастролей Україною?
– Нам би дуже цього хотілося. Пропозицій стільки, що ми могли би заповнити наш концертний графік одними лишень гастролями в регіонах. Все, як завжди, залежить від коштів. От вам різниця у ставленні до провінції в Європі й у нас. Зараз новий міністр культури порушує питання про те, щоб гастролі проводилися хоча б на паритетних засадах: регіони надавали готелі, забезпечували харчуванням, а міністерство оплачувало транспорт і добові.
У.Т.: Як ви оцінюєте нинішній рівень оркестру?
Вам видніше… Не можу сказати, що він нижчий, ніж 15-20 років тому. Проблеми, звісно, є. Якось в одному інтерв’ю я скаржився на низькі зарплати. В Інтернеті одразу з’явилися коментарі: мовляв, нехай краще «дерево» у себе замінить. Я сам прекрасно знаю що потрібно замінити і кого. Інша річ, як цього досягнути безболісно для людей та ефективно для справи. Проблеми одні й ті самі, як десять років тому, так і нині: бракує інструментів, відсутні приміщення. На спільне використання Колонної зали імені Лисенка Національна філармонія не погоджується.
.jpg)
І ЩЕ РАЗ ТЕРПІННЯ
У.Т.: Що, на ваш погляд, важливо для професії диригента?
– Звісна річ, людина має володіти музичними здібностями. Але найголовніше – це воля, бажання щось зробити своєю головою і руками. Немає нічого прикрішого за безхребетну істоту за пультом, котра не знає, чого хоче… Знову ж таки, воля не має мислитись як абсолютний диктат. Якщо ж, витріщивши очі, тримати пальці на чиємусь горлі й душити – кому це потрібно?
У.Т.: У чому секрет тривалих творчих відносин?
– Щодо диригента – секрет у терпінні. Щодо оркестрантів – не знаю. Я просто не розгойдую човен, от і все. Одна річ – новостворений оркестр, у складі якого колишні студенти, зовсім інша – старий, де люди працюють по 50 років. Свого часу мене навчив Олег Которович: «Перед тим, як вилаятися на репетиції, стисни зуби і порахуй бодай до десяти». Я в жодному разі не виправдовую диригентів, але іноді буває боляче за цех. Хоч сьогодні часто відбуваються підміни: багато вирішують гроші, і в професію пнуться непрофесіонали. Запропонуйте будь-якому колективу на роль головного керманича ділка, котрий назавтра пообіцяє обсипати всіх золотом і гастролі по всьому світу, і простого скромного трудівника, у якого все не так гладенько. Як гадаєте, кого обере оркестр?
У.Т.: А як щодо давно обіцяного переходу на контрактну систему? Пригадується, ви запевняли, що саме вона головний чинник прогресу.
– Так, з одночасним ухваленням закону про національні колективи, який би гарантував пенсії у розмірі 80% суми окладу. Але поки закону немає – це дуже болюча тема. Музиканти погано реагують, коли я піднімаю її. Вони люблять перебувати в штаті, декогось звільнити практично неможливо. Найчастіше, коли виникають конфлікти, міністрові легше замінити диригента, ніж навести лад у тому чи іншому оркестрі.
У.Т.: Як ви оцінюєте сили нинішньої музичної молоді?
– Їй з тих самих причин немає куди приходити на роботу. Ротації в колективах майже відсутні. Та якщо вести мову про загальний рівень підготовки випускників музичних вишів, він досить високий. Якби вони ще не виїжджали за кордон, їх цілком би вистачило, щоби додатково сформувати кілька гарних оркестрів. У будь-якому разі, слід зміцнити ті колективи, які у нас ще тримаються на плаву. Як це зробити – знову риторичне запитання. Наприклад, яку зарплату потрібно запропонувати скрипалям рівня Богдани Півненко або Олеся Семчука, щоб посадити їх в оркестр? Між іншим, за кордоном з нами регулярно виступає Михайло Овруцький – лауреат міжнародних конкурсів, концертмейстер Боннського симфонічного оркестру. І ця посада не заважає йому займатися сольним виконанням.
У ДЕПУТАТИ Я Б ПІШОВ…
У.Т.: Ви досі є членом Ради з питань культури і духовності при президентові України. Можливо, цей орган допоміг би щось вирішити?
– Рада, заснована на громадських засадах, може тільки радити. Ви чекаєте, що вона підмінить Мінкульт, Кабмін, Верховну Раду? Звичайно, багато що там робиться не дарма. Мої колеги розробили хорошу концепцію розвитку культури, котра на тривалий час допомагатиме визначати, чим ми маємо займатися і в якому напрямку нам рухатися. Але потрібні ще й укази президента, які в нашій країні виконуватимуть, і закони, які прийматиме Верховна Рада. Щоправда, в нинішній політиці Міністерства культури я бачу акценти, які розставляються досить активно і правильно. Наш колектив безпосередньо пов’язаний з проектом з увічнення пам’яті про Голодомор 1932– 1933 років. А «важняки» – ті самі зарплати, освіта, інструменти, зали… Гадаю, жоден міністр самотужки ці проблеми не вирішить, скільки б нас не привчали до ролі особистості в історії. Певна річ, хочеться, аби все робилося швидко і в повному обсязі. Але дивишся: особистості змінюють одна одну, а проблеми залишаються. Так чи інакше, я з цього приводу заспокоївся – все-таки чотири роки після Майдану минуло.
У.Т.: Стали мудрішим або цинічнішим?
– Підтвердив для себе правило, що не варто спокушатися, аби потім не розкаюватися. Одна річ – втрачати голову у 18 років, інша – в мої 47 або, як мої батьки, у 78. Їм найболючіше. Якщо говорити про нинішнього міністра культури (з Василем Вовкуном ми знайомі дуже давно), то я поділяю чимало його поглядів як художника і громадянина. Чи вдасться йому щось зробити на державному рівні – подивимося. Треба змінювати систему. Як? Не знаю. Якби знав, пішов би в народні депутати від рідної Полтавщини.
[824]
ДОСЬЄ ТИЖНЯ
Володимир Федорович Сіренко
Народився 1 листопада 1960 року на Полтавщині. Закінчив Київську консерваторію по класу оперно-симфонічного диригування у професора Власенка (1989). У 1990 році став фіналістом Міжнародного конкурсу диригентів у Празі. Протягом 1991–1999 років – головний диригент Симфонічного оркестру Українсько – го радіо, з 1999-го – головний диригент і художній керівник Національного симфонічного оркестру України. Неодноразово гастролював у Росії, США, Південній Кореї, Франції, Італії, Німеччині, Іспанії, Нідерландах, Польщі, Словаччині, Болгарії, Бельгії, Великій Британії тощо. Як гостьовий диригент працював, зокрема, з симфонічними оркестрами Петербурзької та Московської філармоній, Sinfonia Varsovia, Державним симфонічним оркестром Росії, Симфонічним оркестром Братиславського радіо, Королівським філармонічним оркестром (Велика Британія). Диригував на таких відомих сценах, як Велика зала Московської консерваторії, Велика зала Петербурзької консерваторії, Театр на Єлисейських Полях та Опера Комік у Парижі, Концертґебау (Амстердам), Центр Мануеля де Фалья (Гранада), Зала Народової філармонії (Варшава), Барбікан (Лондон). Заслужений діяч мистецтв України (1997) та Російської Федерації (2003), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка (2001).