Маестро сильної епохи

Литовський громадсько-по­­літичний рух «Саюдіс» (спершу називався «Литовський рух за перебудову»), що впевнено вів країну до суверенітету в найкритичніших 1988–1990 роках, згуртував дуже різних людей: за фахом, долею, навіть баченням нової Литви. Що допомогло такій строкатій організації об’єд­­нати різні погляди й прагнення, ухвалювати чіткі рішення й діяти? «Відчуття й розуміння головної мети. Можливо, й те, що у програмі «Саюдісу» домінували принципові питан­­ня, – пояснює Вітаутас Ландсберґіс. – Детально-тех­­ніч­­ні залишили на потім, щоб вирішити їх в умовах демократії законодавчо». Скрізь і всюди люди, підтримуючи переміни, часто хочуть здобути «все й одразу». Не оминуло це й земляків нашого співрозмовника. «Литов­­ці відчували розчарування не стільки темпом реформ, хоча багатьом було важко до них пристосуватися, скільки стилем дій старої кланово-блатної системи, яка самозберігалася. Він полягав у безсоромному розкраданні суспільного май­­на, – пригадує Вітаутас Ландсберґіс. – Це розчарування обернулося проти себе, коли обрали «колишніх». Ті немовби отримали мандат діяти нахабно».

 

У Литві титульна нація становить більшість – понад 83%, на відміну, приміром, від тих-таки Латвії та Естонії. Зрозуміло, однак, що десятиліття життя в Радянському Союзі не могли не позначитися на способі мислення, запитах, стереотипах поведінки людей, тобто на всьому, що називають «політичною культурою». І все ж таки литовці спромоглися досягти всередині свого суспільства консенсусу щодо питань, які в багатьох пострадянських країнах стали каменем спотикання, як-от вступ до НАТО та проведення рішучих, болісних економічних реформ для інтеграції в Євросоюз. «Попри зіткнення групових інтересів, погодилися: такі переміни й вступ до цих організацій потрібні. Потяг до повернення в минуле й на Схід не переважив», – констатує екс-спікер Верховної ра­­ди та Сейму Литви.

 

Минуло майже сім років відтоді, як країна вступила до ЄС та НАТО, і скептики, особливо по російський бік кордону, знову пожвавились. Економічна криза завдала серйозного удару по країнах Балтії. Опоненти заговорили про «поспішну євроінтеграцію», яка буцімто завдала простим литовцям (естонцям, полякам, словакам тощо) більше шкоди, ніж мала користі. Тиждень запитав у Вітаутаса Ландсберґіса, як почувається литовське суспільство сьогодні, через сім років після вступу до Євросоюзу, яка позиція домінує в ньому – євроінтеграція як перемога (завершено «повернення додому») чи радянське минуле все ж таки варте ностальгії? «Останнє – це не погляд, а пропаганда всім відомої «контори», – відкидає перестороги політкоректності легендарний політик. – Вони тішать себе ілюзіями, що їхніх слухачів більшає, паралельно зі зростанням інвестицій у спецпропаганду. Та в людей домінує відчуття того, що шлях до Європи був правильний».

Зірковий час Ландсберґіса, кінець 1980-х – початок 1990-х, був у політиці континенту добою сильних особистостей, титанів, які не боялися брати на себе відповідальність, ухвалювати і втілювати часто безкомпромісні рішення. Сьогодні перед Старим світом стоять виклики, ймовірно, навіть серйозніші. Утім, багато хто визнає, що епоха «велетнів» минула безповоротно, що нині мало хто з європейських політиків за масштабом своєї особистості може претендувати на таке звання й нести тягар такої відповідальності. То чи зможуть усе ж таки громадські діячі Об’єднаної Європи дізнатися правильні відповіді на сьогоденні ризики й загрози?

 

«Річ не в знаннях, а в здатності продукувати й від­­стоювати ідеї, до яких дослухаються. Нинішні політики слухають лише се­­бе або ж озираються на грубіянів іззовні», – доволі песимістично розмірковує Вітаутас Ландсберґіс про реалії сучасної політики.

 

У такому баченні країни Бал­­тії, як і Україна, – це своєрідний форпост Європи, її культури поруч із «Русскім міром», як модно казати в Росії. У цих державах прикордоння виявляє себе в різний спосіб: від культурних впливів до прагнення кремлівської сторони взяти під контроль стратегічні промислові, енергетичні, транспортні об’єкти. «Русскій мір» – це черговий міф відчуженості (від неспроможності) та протистояння, аж до нової експансії, – переконаний Вітаутас Ландсберґіс. – У прикордонних країнах залишається вибір: або зануритися в «Русскій мір», або залишитися на своєму березі, чіпляючись за демократію». Тиждень уточнив у співрозмовника, наскільки проблематичні сьогодні для Вільнюса ці впливи у політиці, суспільстві. Адже багато що залежить від того, чи готові російські бізнесмени грати на чужій території за європейськими правилами, чи вони прагнуть принести туди свої національні звички. «Думаю, вони працюють за другим сценарієм. Про те, що європейські правила не для росіян, обмовився навіть Дмітрій Мєдвєдєв», – констатує Ландсберґіс. 

 

2009 року екс-спікера литовського Сейму вдруге обрали до Європейського парламенту. От­­же, сьомий рік поспіль він зблизька бачить, як твориться політика ЄС, простежує наочно, до яких цінностей, деталей і яким чином слід звертатися такій державі, як Україна, щоб бути почутою в Брюсселі, Берліні, Парижі та інших столицях. «Щодо цінностей, то апелювати варто до того, у що вірить, до чого прагне сама Україна. Що ж до деталей і способів – це вже другорядне. Україна їх знайде або ні. Головне – осмислити свої цінності, але не шлункові», – радить Ландсберґіс.

Одним із найважливіших елементів подолання глобальної кризи є розгортання й поглиблення регіональної спів­­праці. Уже багато років триває формування проектів взаємодії у Балто-Чорноморському регіоні: енергетичного, транспортного, екологічного – практично в будь-якій царині можна знайти природний спільний інтерес. Та все ще складається враження, що й Україні, й решті держав бракує якогось поштов­­ху для переходу від моделювання до втілення задумів. «Справді, час перейти від імітаційного моделювання на папері до дій. Україна – велика держава. Якби вона зрушила з місця, то й справа зрушилася б», – підсумовує Вітаутас Ландсберґіс.