Маестро photo sur

Ришарду Горовицю 71 рік, він має широку американську усмішку й сумні очі, які ховає за темними окулярами. Він невтомно клацає маленькою цифровою камерою, і її об’єктив слухняно ловить золоті бані Софії, жебраків під Михайлівським собором, закоханих молодят, які потопають у кучугурах тополиного пуху, й зграї сріблястих голубів у височині. Може, колись ми впізнаємо ці образи у його нових композиціях-видіннях. Зазвичай у них через край пульсуючого світла й блакиті, дитячого сміху й буяння весни, а ще пташиних крил і передчуття польоту. Мабуть, тому, що він був наймолодшим в’язнем Освенціму, котрому поталанило залишитися живим. У мистецтві світлин він уже понад 50 років і у своїх новаціях передбачив майже все, чим живиться сучасна фотографія.

У. Т.: Енді Ворхол якось сказав, що фотографія стала його дружиною. А що для вас фотографія?

– О, я дуже добре його знав. Його і його «Фабрику». Енді завжди ходив із фотоапаратом і безперервно знімав. А коли я його фотографував, він фотографував мене… Що стосується фотографії, то вона для мене в жодному разі не робота, не бізнес. Це те, без чого я не можу жити. Просто любов.

У. Т.: Фотограф може документувати життя, підкреслювати достоїнства, чесноти і, навпаки, викривати вади, але може й творити власний світ. А що вибрали ви?

– Від самого початку я займався різною фотографією. Був і фоторепортером, знімав портрети, натюрморти, природу – робив усе. Але в якийсь момент зрозумів, що хочу відтворити на фотопапері такі ефемерні речі, як свої почуття, рефлексії, фантазії, враження, тобто дати реальний образ світу, який живе в мені. До речі, коли люди дивляться на документальні фотографії, їм здається, що це і є правдиве відображення світу, що така фотографія не може обманути. Але вже з перших кроків, задовго до комп’ютерів, у фотографії застосовували і фотомонтаж, і постановку кадру, і багато інших хитрощів. А люди вірили цій ілюзії. Наприклад, є чудовий портрет Авраама Лінкольна роботи знаменитого фотографа Метью Бреді. Так ось, на ньому голова Лінкольна приставлена до солідного тулуба його міністра, бо насправді президент був досить худорлявим. А під час громадянської війни Півночі та Півдня Бреді, знімаючи поля битв, сам ефектно розкладав тіла загиблих солдатів. І відомий знімок «Прапор Перемоги над Рейхстагом» радянського фронтового фотокореспондента Євгена Халдея, який, до речі, родом з України, теж постановочний. Цікаво, що цей знімок ледве не погубили кілька трофейних годинників на руці солдата. Редактор вчасно помітив факт мародерства, й Халдей зіскріб доказ із плівки. І, звісно, ретуш, яку застосовували в портретах всіх вождів і красунь. Як бачите, з погляду здорового глузду фотографія – завжди обман, ілюзіон. Утім, я не вважаю себе шахраєм, те, що я роблю, – це не шахрайство, а фокус. Хоча треба визнати: коли я став займатися спецефектами у фотографії, мистецтвознавці й критики не розуміли і не визнавали моїх технологій. Вони їх дуже злили. Мені казали, що я руйную закони і традиції у нашій професії.

У. Т.: У чому особливість вашого стилю? Як би ви його назвали?

– Один швейцарський критик назвав його галицьким сюрреалізмом. Оскільки Краків – Західна Галичина, а Львів – Східна, вважатимемо, що мій сюр трохи український. А якщо говорити серйозно, я змішував різні напрями: і сюрреалізм, і фентезі, й абстракцію. Але, мабуть, все-таки більше брав від сюру. Все, що нам незрозуміло у світі, люди зазвичай називають сюрреалізмом. Я не дуже люблю цей сюрреалізм у житті, але він є, від нього нікуди не подінешся.

У. Т.: До Сальвадора Далі його сюрреалістичні композиції приходили уві сні, а як вони виникають у вас?

– Ні, в мене це не сни. Це завжди несподівано, якесь осяяння, удар. На вулиці, на концерті, в кіно – зненацька. І поштовхом до цього «зненацька» може бути що завгодно. Але навіяні всі мої композиції великими витворами образотворчого мистецтва, перед якими я схиляюся. Адже я навчався у Краківській академії мистецтв. Мова не йде про копіювання, просто я працюю ніби крізь призму тих старих шедеврів.

У. Т.: Чи є різниця в роботі, коли ви виконуєте замовлення чи знімаєте для себе?

– Для мене в цьому немає майже жодної різниці. Я ніколи не був типовим рекламним фотографом. Коли до мене зверталися замовники, вони радше говорили про атмосферу, яку має створювати ця реклама. І я створював те, що підказували мої почуття про конкретний, іноді навіть прозаїчний, товар. Ніколи не соромився того, що роблю рекламні фотографії на замовлення. Адже мої кумири – великі майстри живопису, абсолютно всі вони працювали на замовлення і продавали свої твори. Хоча деякі мої колеги вважають: якщо тобі платять, то ні про яке мистецтво не може бути й мови. Це безглуздо.

У. Т.: Ваше ставлення до чорно-білої техніки і кольору, що вам ближче?

– Усе одно. Це диктує сама робота. Коли я почав учитися малювати на комп’ютері (у 1980-х), став змішувати чорно-білу техніку і техніку кольору. О, ці перші комп’ютери розміром із кімнату! Тоді ще не було ніякого програмного забезпечення, але я чомусь одразу зрозумів, що за ними майбутнє. Й одним із перших застосував комп’ютери до фотографії. Знайшов людей, які розбиралися в цих громіздких машинах, і став тиснути на них, щоб вони мене навчили. Мені тоді вдалося зробити кілька композицій, які справили враження. Вони й підштовхнули до розробки програм для роботи з фотографіями. Коштувало таке програмне забезпечення кількасот тисяч доларів і було вкрай незручним, працювати з ним було важко. Одна трансформація могла забирати кілька годин, зараз це робиться в режимі он-лайн. 

У. Т.: Які події чи люди найбільше вплинули на вас?

– У Краківській академії був Адам Хофман – фантастичний професор, який викладав живопис. У Нью-Йорку моїм учителем став великий фотограф, російський емігрант Алєксей Бродовіч. Він не тільки дав мені ремесло, а й змусив повірити у свої сили. Познайомив мене з ним його студент Річард Аведон, пізніше майстер дивовижних портретів. До речі, в Річарда я навчився, що дуже важливо, знаходити спільну мову з моделлю.

У. Т.: А чи маєте ви учнів?

– Так, час від часу я навчаю.

– Ні, ні, я дуже щедрий. Не люблю людей, які не діляться своїм досвідом, своїми знахідками з тими, хто про це просить. Щоправда, тут є одна заковика: техніки, якихось прийомів навчити можна, а ось навчити того, чим живе твоя душа, – ні. Та й не треба. Це в кожного своє… А знаєте, нещодавно в моїй сім’ї несподівано для мене самого з’явилося ще троє фотографів. Це двоє моїх синів, які досить довго шукали свій шлях у житті, але все-таки прийшли до фотографії. І моя дружина Аня Богуш. Вона за освітою архітектор. До речі, її батьки зі Львова, після війни емігрували до Венесуели. Ми зустрілися з Анею, коли вона летіла до Парижа, щоб продовжити там свою освіту: в Нью-Йорку в неї була пересадка. Зустрілися, і я її вже не відпустив. Торік вона пробула п’ять місяців в Індії і зробила чудові фотографії. Виставка її робіт зараз відкривається у Польщі.

У. Т.: Широко відомі слова філософа Теодора Адорно про те, що писати вірші після Освенціму – це варварство, бо «чим кращі ми, ті, хто залишився в живих, ніж ті, хто опинився в цьому пеклі…».

– Усе, що я роблю у фотографії, не пов’язано з досвідом мого дитинства. Однак багато критиків знаходять у моїх роботах образи, пов’язані з жахами тих років. 

У. Т.: А ось ця ваша композиція: двоє палаючих очей, а в чорних зіницях – маленький в’язень концтабору…

– Майже ні, в нашому домі про це не заведено говорити.

– Спочатку нас врятував Оскар Шиндлер – тато й мама працювали на його фабриці, й усі ми були в так званому Списку Шиндлера. Але 1944 року фабрику закрили. Маму відправили до концтабору Біркенау, а тата і нас із сестрою – до Освенціму. Відтоді й до кінця війни ми нічого не знали про долю одне одного. За два місяці до звільнення всіх чоловіків табору, зокрема й батька, погнали пішки до табору Маутхаузен в Австрії. Потім це назвали маршем смерті. Загинуло дуже багато людей, але батько вижив. 27 січня 1945 року всіх дітей Освенціму вишикували в шеренги, і ми зрозуміли, що нас розстріляють. Але приїхав офіцер і наказав солдатам негайно покинути табір. А за кілька годин прийшла Радянська армія. Нас знову вишикували, і якийсь кінооператор зняв на плівку. Потім усіх відправили до дитячого будинку. Там нас із сестрою знайшла і забрала до себе друг нашої сім’ї – тітка Романа Поланського. Відтоді ми з Романом друзі. А тим часом маму звільнили з концтабору. Якось у кінотеатрі вона побачила хроніку, яку зняли росіяни, і впізнала мене. Наступного дня ми були разом. А коли батько повернувся до Кракова, то випадково зустрівся з мамою на вулиці. Ось такий ланцюжок щасливих і дивовижних випадковостей. Мабуть, це єдиний випадок у Краківському гетто, коли вижила майже вся родина: мої батьки, я, сестра і батьки батька. Батьків мами німці розстріляли…

– Його батько вижив, він разом із моїм татом пройшов той «марш смерті», а мати загинула в Освенцімі. Роман не був у концтаборі, бо, коли ми ще жили в гетто, його батько зробив підкоп під дротом і виштовхнув його за межі гетто. Романа врятували зовсім незнайомі люди – поляки, він жив у них до кінця війни… Нещодавно ми розмовляли з ним по телефону. Він дуже боїться екстрадиції. Не може працювати, у нього почалася депресія… Склалася дуже непроста ситуація, і не зрозуміло, як із неї вийти…

Jam session завдовжки з життя

– Так, трохи. Ще в Польщі я грав на кларнеті в джаз-клубі. Але, мабуть, уже тоді мені більше подобалося фотографувати. Обстановка джаз-клубів дуже сприяла цьому: сигаретний дим, що так дивно переломлював світло, завсідники, які збиралися там щовечора, музиканти і, звісно, джазова музика. Моїм кумиром був Дейв Брубек. І раптом 1958 року він зі своїм квартетом приїхав до Кракова. Я зробив тоді кілька знімків і був абсолютно щасливий. А коли вже навчався в США, мені вдалося познімати на Ньюпортському джазовому фестивалі. Це був уже 1962 рік. Ось так почала складатися моя серія чорно-білих портретів великих американських джазменів: Дейв Брубек, Дюк Еллінгтон, Луї Армстронг, Пол Десмонд, Арета Френклін, Каунті Бейсі, Колман Хокінс та багато інших.

– Точніше, я його вірний прихильник. Якось надіслав йому ті краківські фотографії 1958 року, і він запросив мене до свого маєтку в штаті Коннектикут. Пізніше зустрілися в Центрі Лінкольна в Нью-Йорку: він погодився відкрити мою виставку джазових знімків.

– Так, ось уже 51 рік я живу й працюю в США. Спочатку дуже сумував, мене все дратувало, думав, коли закінчу навчання в Інституті Пратта, повернуся до Кракова. Та наприкінці навчання мені запропонували роботу в рекламному бюро. Це був шанс. Мені іноді здається, що моє життя схоже на джазову композицію. В ній багато, іноді надто багато, неочікуваних імпровізацій.

– О ні. На кларнеті я більше не граю. Поміж моїх приятелів та друзів так багато чудових джазменів-професіоналів і я так люблю джазову музику, що було б надто самовпевнено грати з моїми здібностями. Вибір я зробив у юності.

– Я водночас дуже великий оптиміст і фаталіст. Вірю в призначення людини. Хоча й розумію, що все в житті – випадок. Не знаю, чому я пережив війну, чому залишився живий, чому загинули всі, хто загинув. Але це трапилося. Все життя таке – невідомо, що буде за мить. Вважаю за краще не думати про це.

Тиждень висловлює подяку Наталії Заболотній та Артурові Рудзицькому за допомогу в організації інтерв’ю

[1874][1875]