Уявіть собі сцену спантеличення в Кремлі. Владімір Путін скликає наближених.
— Народ, нам кришка, — каже, побліднувши, російський лідер.
— Що сталося, босе? — питає як завжди похмурий Ніколай Патрушев, нахиляючи голову й зазираючи в папери, що їх тремтячими руками тримає лідер Росії.
— Слова, — відповідає Путін. — Ви тільки погляньте! Нам кінець.
У засекреченому документі, що його роздобув російський шпигун у самому серці НАТО, підкреслено ключові слова: «терміново», «невідступно», «обов’язково» і «рішуче».
Кремлівський конклав вивчає папери. Усі понуро кивають на знак згоди.
Після тривалої паузи російський лідер звертається до своїх радників.
— Кажуть, у Таджикистані є непогані місця. Та й завжди є Куба накрайняк.
Фантазія? Ще б пак!
Та саме зараз провідні дипломати Західного альянсу ламають голову, добираючи слова напередодні саміту НАТО в Мадриді. Що буде в Стратегічній концепції, яка окреслює натівське бачення світу? Яким буде комюніке саміту?
Меседжі — це важливо. Але російським режим не стримати комами й відбірною лексикою. Стримає його тільки розуміння, що російська агресія потягне за собою катастрофу. Насправді головне завдання альянсу (не тільки в Мадриді, а й надалі протягом року) — укорінити це розуміння в основу прийняття рішень наших супротивників.
На цьому фронті ще належить зробити, м’яко кажучи, багато. Протягом багатьох років НАТО навіть не вважало Росію загрозою. Неохоче приймало нових членів і давало їм «лайтове» членство: жодних планів дій, навчань, зовнішніх сил на їхніх територіях, жодних резервних запасів або інфраструктури. По суті їхня оборона була блефом.
Дещо змінилося, та недостатньо. Наразі в НАТО точаться суперечки про те, наскільки великою має бути військова присутність у країнах Балтії і Польщі та з яким плануванням і підтримкою. В ідеалі це мало б перетворити нинішні стримувальні заходи на суттєву й вірогідну оборону. Побачивши, що російські окупанти коїли в Україні, прифронтові держави НАТО як ніколи рішуче налаштовані обороняти кожний сантиметр своєї території і кожного громадянина.
Напевно, найголовнішим пріоритетом зараз є система ППО. Для країн Балтії, які найбільше її потребують, вона занадто дорога. Тож оплатити її мають інші країни-члени НАТО. Зате ППО можна швидко розташувати. Складніше питання — налагодження військової інфраструктури. Для зберігання амуніції потрібні надійні, укріплені бункери. Необхідні також більші й кращі бараки та просторіші зони для проведення навчань. Щойно вирішиться з цими проблемами, у таких країнах буде більше збройних сил з різних країн, що будуть краще оснащені й готові розташовуватися на триваліший час і робити більше.
Та найдієвіше стримування полягає не в тому, щоб показати Росії, що ми будемо запекло захищати країни Балтії і Польщу. Воно полягає в тому, щоб переконати Росію, що у відповідь на атаку на будь-яку територію НАТО на росіян чекають руйнівні контрудари. Альянсу належить донести цю думку до Росії, позаяк забагато країн-членів (навіть зараз) настільки бояться конфлікту з нею, що й в гадці не мають воювати.
Добирати слова напередодні саміту — справа не марна: слова забезпечують політичні рамки для дій. Але не заміняють їх. Росія отримує хибний меседж. Її увагу не оминуло те, що чимало країн Заходу «втомлюються від України». Для багатьох можновладців зараз у пріоритеті запобігання світовому голоду й зимова енергетична криза. Вони не усвідомлюють, що ці проблеми — лише симптоми готовності Кремля нівечити життя й убивати людей заради геополітичних цілей.
Повернімося до Москви (цього разу ситуація не уявна). Путін знуджено проглядає таємні документи НАТО.
— Нічого не змінилося, народ — усе як завжди добре, — каже він, жбурляючи папери в смітник.