Ігор Сід мандрівник

Мадагаскар – моя утопія

ut.net.ua
25 Квітня 2008, 00:00

 Антананаріву. Колоніальна архітектура. ФОТО: Reuters

Важко передати радість, із якою почалися мої треті, після довгої перерви, відвідини Великого острова. Цього разу я не наближався до таємничого побережжя поступово на науковому судні, а знизився аеробусом «Ер Франс» в туман столичного аеропорту Івату – в самісіньке серце Острова, яке б’ється неквапом. 
[516]
 
У Антананаріву я опинився вперше. Вітальні білборди французькою, рожево-жовті жилети охоронців аеропорту, агави та пальми на газонах, загальне враження отриманої перепустки в рай… Різниця для мене була не тільки в способі доставки тлінного тіла в Едем. Тепер візит на Мадагаскар був усвідомленим – можна навіть сказати, остаточним вибором. За десяток з гаком минулих років я визначився з географічними, кліматичними, культурними перевагами, затіяв Клуб друзів Мадагаскару, багато всього прочитав про Острів і дещо про нього написав.
 
Стигмати розколу
 
Спочатку трохи про сумне… Протягом всієї поїздки (першої від часів попередніх президентських виборів на острові) нам доводилося зустрічати – як правило, на межах між провінціями – підірвані бетонні мости. Річ у тому, що незвично гостре для цього миролюбного народу протистояння двох основних претендентів (колишнього президента, великого друга СРСР Дідьє Рациракі, та мера Антананаріву, а ще донедавна «молочного короля» країни, Марка Равалуманані) трохи не стало причиною розділення країни на дві – за ознакою політичних переваг. Економіку острова було сильно підірвано, й на ремонт основних магістралей багато років просто не вистачало грошей. Історія дуже проста, та в той самий час дуже повчальна – надто для країн, у яких політики намагаються розколоти суспільство задля тимчасового виграшу на виборах…
 
Особливо розчулили нас акуратні бетонні загородки на краях дорожнього полотна по обидві сторони провалля – щоб машини, котрі випадково таки в’їхали на міст, не зірвалися в безодню… Наставити цих бордюрів, звичайно, набагато економічніше, ніж відремонтувати міст цілком.
 
Штурман джипа – crazy driver
 
Нам пощастило з водієм джипу. Сулуфу, молодик тридцяти років з цікавістю до мов і виразними культурними амбіціями, патріот своєї республіки, жадібно хапав знання про решту світу – розпитуючи нас про наші країни й про країни попередніх поїздок. У вільний від роботи час він був членом Англійського клубу Антананаріву, невпинно удосконалював свій інгліш, накопичував гроші, економлячи на найнеобхіднішому. Він не збирався дуже довго кружляти по зарослих джунглями путівцях і гірських серпантинах, немов створених спеціально для обкатки позашляховиків. Сулуфу згадував про сестру, яка володіла вже декількома власними джипами та мікроавтобусами, здаючи їх в оренду вазахам (так тут називають білих іноземців) і планувала розширювати бізнес. Він хотів наслідувати її приклад
 
Мої компаньйони – молодята родом із Середньої Азії, завзяті мандрівники – весь час порівнювали його з якимсь індійським crazy driver, одчайдухом і, як з’ясувалося, любителем гашишу, що примусив їх тріпотіти від жаху в Гімалаях. Сулуфу ж не визнавав жодних наркотиків, окрім – зрідка, на відпочинку, в невеликій кількості – дорогого алкоголю. «Крейзі» його можна було б назвати не так за стиль водіння, як за виразно містичну спрямованість мислення й довіру місцевим легендам.
 
Горбаті бики зебу
Фото: Ігор Сід
 
Діалог із духами та гобіти-чаклуни
 
Якось увечері, в портовому місті Туліарі, за південноафриканським вином він розповів нам про стародавній звичай, пов’язаний з питтям. Починаючи нову судину з напоєм, тут прийнято відливати трохи – буквально ковток – своїм предкам, у північно-східний кут кімнати. Саме звідти, з північного сходу, з Індонезії чи з Калімантану, прибули сюди перші темношкірі колоністи. І кожен простий малагасієць (так називають мешканців Мадагаскару), згідно з повсюди поширеним культом предків, завжди пам’ятає не тільки про тих, хто народив його самого, але і про всіх, чиї душі чи духи перекликаються ночами на гілках первісного лісу навколо його села.
 
Стародавні повір’я органічно поєднуються тут із догматизмом і етикою християнства: духи предків – це твої природні посередники в спілкуванні з Богом.
 
Дуалізм свідомості Сулуфу розкрився в іншій бесіді, біля нічного багаття, на дні ущелини в заповіднику Ісалу. Над чагарниками підносилися вивітрені скелі, що дивно нагадували середньовічні замки, з кущів чувся писк чи то нічних птахів, чи то тенреків (місцевий дружній шарж на їжаків), а наш шоферюга з вишуканими англійськими манерами збуджено розповідав про комплекс національної провини, який він відчуває перед винищеним або асимільованими карликами – «вазімба», яких застали тут його предки, прибульці з північного сходу. «Вазімба» були чаклунами й уміли паралізувати ворога заклинаннями, однак завойовники із-за океану пересилили їх чисельністю та хитрістю.
 
Лемурів на сотрові вважають духами предків 
Фото: Ігор Сід
 
Другі після Магеллана
 
Офіційна наука й досі має сумніви щодо наявність на острові автохтонного населення. Ніяких матеріальних слідів перебування їх до цих пір не знайдено. Перші археологічні об’єкти тут датуються приблизно епохою, описаною в Новому Заповіті. Уявімо собі гігантський – четвертий у світі за площею, більший ніж Франція – острів поряд із Африкою, але чомусь безлюдний протягом переважної частини історії людства…
 
Така пізня інтервенція людини в первозданний світ Малого Континенту, як називають Мадагаскар географи, дозволила зберегтися багатьом унікальним представникам фауни та флори.
 
Деякі з них все ж таки встигли зникнути із-за експансії рисового землеробства, причому не так давно. Наприклад, гігантські лемури мегаладапіси, чи, чк їх ще називають, третретретре, що вимерли менше півтисячі років тому, є героями народних казок. Але й лемури, що збереглися сьогодні, теж найбільші – хай не з теля завбільшки, як третретретре, але з шимпанзе точно. А триметровий страус епіорніс, що який став Птахом Рухх в арабському епосі, згадується навіть в розповідях Марка Твена…
 
Але якщо говорити про гігантизм мадагаскарських тварин, то особливо я б відзначив так званих гігантських карликів. Тутешні богомоли, жуки-носороги, павуки – одні з найбільших у світі. Мадагаскар – батьківщина й найбільшого, серед існуючих, метелика – комети, та найкрасивішого – уранії.
 
До речі, малагасійці після колонізації свого острова продовжили плавання й далі. У Магеллана був слуга родом з Мадагаскару – він вважається другою після легендарного мандрівника людиною, яка здійснила першу довколасвітню подорож.
 
Баобаб "Гранд мер" в заповіднику "Ціпанампецуца"
Фото: Ігор Сід
 
Слов’янське змагання «за Мадагаскар»
 
Окрема пісня – ботанічні унікуми Великого острова, що стали поширеними декоративними рослинами. Один з найзнаменитіших мадагаскарських екзотів – каланхое Дегремона – став відомий як «крокодил», або «живородка», завдяки рідкісному способові розмноження. Між зубцями листя каланхое ростуть так звані «виводкові» бруньки, в яких визрівають нові – мініатюрні, але повноцінні – деревцята, котрим залишається тільки впасти на грунт. Тим часом, цілющість його соку широко відома – за дві хвилини кілька крапель знеболюють не згірш новокаїну. Іоганн Вольфганг Гете назвав цю рослину «квіткою життя».
 
Запаморочливе різноманіття природи, географічне розташування й аномальна довга назва країни та її столиці Антананаріву зробили свою справу: Мадагаскар став символом утопічного прагнення трапити за обрій вже пізнаного, тяжіння до екзотики й таємниці. Коли я згадував, скажімо, «російсько-українське змагання в любові до Мадагаскару», то мав на увазі перш за все численні швидкоплинні згадки острова, нічим, здавалося б, не обґрунтовані, в художній літературі…
 
Що найцікавіше, існує якась сакральна, центральна точка цього «культурного протистояння». Не називатиму відомий твір і його автора, та один із ключових моментів цієї книги в тому, що якийсь культовий український поет, який навчається в пізньорадянські часи на літературних курсах в Москві, здійснює ненавмисний акт любові з якоюсь темношкірою дівчиною – очевидно, товаришкою по навчанню. А в кінці книги кагебешник, котрий стежить за ним, повідомляє: ця поетеса – громадянка Мадагаскару.
 
Каріфена (золота макрель)
Фото: Ігор Сід

[500][501][502][503][504]

 
ЯК ДІСТАТИСЯ

 Летіти – через Париж 

Літаком «Ер Франс» з пересадкою в Парижі – має один недолік: часто губиться багаж. Тому порада проста: мати із собою другий, менший рюкзачок зі всім необхідним, і його в багаж не здавати, а брати в салон. Переліт Київ-Париж-Антананаріву-Париж-Київ коштує $ 6511 плюс $ 331 аеропортових зборів. Проте. якщо замовляти квиток заздалегідь (за рік, наприклад) на ціні квитка можна заощадити.
 
ГУРМАНАМ

 Колоніальна свинина + місцева риба 

Європейці вважають, що на Мадагаскарі позначилася французька школа кулінарії, засвоєна в колоніальний період. Я ж переконаний, що французи тільки розширили своїми стравами місцеве меню. Майстерність тутешніх шеф-кухарів пояснюється синтезом кращих традицій тропічних – африканською, малайською, індійською, китайською, арабською – і різних європейських кухонь. Серед різноманіття місцевих наїдків порадив би спробувати равітуту – м’ясна страва, що подається з пюре приготованого із сушеного листя маніоки. Обов’язково скоштуйте не менш екзотине хенакісуа сі амалуна – свинину, яку тушать із вугром, помідорами та цибулею. Поєднання м’яса та риби – рецепт суто африканський, але тут він доведений до досконалості. Що ж стосується горбатих биків зебу, то вони у всіх можливих варіантах приготування набагато смачніші за корів.
 
НОТАТНИК ТУРИСТА

М’який екстрім – лихоманки немає, джин є 

Щодо можливого екстріму, то в цьому плані в Мадагаскару є ряд недоліків. Страшна фосса, здатна напасти навіть на лева, знайома нам із голлівудського мультика «Мадагаскар» – насправді небезпечна лише для пташок, змій та гризунів. Отруйних змій на Великому острові немає і ніколи не було. Крокодили майже повсюдно з’їдені – окрім небагатьох священних озер, де їх урочисто годують м’ясом зебу. Тут немає небезпечних захворювань, типу жовтої лихоманки чи прокази. Втім, туристи прагнуть регулярно приймати джин-тонік, який, за легендою, містить хінін і, мабуть, надає приємну профілактичну дію.
 
МОВА & ГРОШІ

 Французька й аріари

Найрозповсюдженіша з популярних мов тут – французька. Трохи розуміють англійську.
 
У грошовій системі – плутанина: в обігу перебувають купюри різних типів і випусків. У 2005 році Мадагаскар емітував нову грошову одиницю – аріар (Ar). Середній курс – $1 = 2000 Ar. Раніше чинний місцевий франк (MGF) теж в обігу.
 
На даний час 1Ar = 5MFG, і при транзакціях важливо уточнювати, в чому вказана ціна – в аріарах або мадагаскарських франках.
 
Різниця в цінах – досить суттєва. Можна купити солодощів на кілька аріарів, зате поїсти в ресторані з вином – близько $15 на людину. Оренда джипу для поїздки в джунглі – приблизно $ 30-50 на добу.
 
ЩО ПОБАЧИТИ

 Баобаб-авеню 

Алея баобабів – шосе, що йде на північ від міста Мурундава. Вздовж дороги висаджені рідкісні гігантські дерева-довгожителі.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Фіанаранцуа
 
«Брама півдня». Місто було адміністративним центром колоніального Мадагаскару. Славиться католицькими церквами, старими звивистими вулицями, руїнами королівського палацу Рува.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Заповідник Ісалу
 
Тут скелі Юрського періоду створили незвичайний ландшафт у вигляді фортець, де ховалися пірати. В заповіднику водяться гігантські лемури.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Острів Нусі-Бе
 
Курорт, один із центрів міжнародного туризму, край золотих пляжів, кокосових пальм, фешенебельних готелів і нічних клубів.
 
ГЕОГРАФІЯ


Графіка: Павло Ніц

Автор:
Ігор Сід