М’янмарська хунта у вихорі проблем

Світ
14 Вересня 2022, 16:33

1 лютого 2021 року міжнародно визнаний уряд М’янми на чолі з Аун Сан Су Чжі було скинуто в результаті військового перевороту. Сан Су Чжі потрапила до в’язниці, її кабінет продовжує діяти в екзилі, а країну очолює військова хунта. Міжнародна ізоляція, в які зараз перебуває країна, а також деякі складні моменти в історії М’янми, створюють для нових керманичів держави неабиякі труднощі. Основною із них є проблема рогінджа – мусульман, котрі проживали на території Мʼянми, але були змушені звідти тікати внаслідок етнічних зіткнень. На це накладаються проблеми з легітимністю нової влади, постійна громадянська війна, а також все більш хистке становище одного з найважливіших партнерів хунти – Кремля.

 

Звідки взялась проблема рогінджа 

М’янма – майже цілком буддистська держава, послідовники цієї релігії складають близько 90% її населення. Але станом на 2010 рік в країні мешкало близько 1,5 млн мусульман, в основному зосереджених на заході країни, біля кордону з Бангладеш. Окрім нечисленної етнічної групи камейн, яку уряд М’янми визнає корінним народом, до числа мусульман входило 1,4 млн рогінджа. І тут усе складно. З точки зору місцевого уряду та більшої частини населення, рогінджа не є окремим етносом, це бенгальці, що потрапили до країни в період колоніального поневолення. За часів, коли Південну Азію контролювали британці, і М’янма, і Бангладеш, входили до складу єдиного утворення – Британської Індії. Тоді, мовляв, вони й опинились у одній державі. І рогінджа дійсно говорять мовою, сильно спорідненою із тими, якими послуговуються в Бангладеш та мають багато спільного в культурі. Враховуючи, наскільки політизованим є питання, чи можна вважати цей етнос окремішним та корінним народом М’янми, дослідники доходять діаметрально протилежних висновків.

 

Читайте також: Кремлівське насіння у постколоніальних ґрунтах

 

Довгий час рогінджа були уражені у правах. Враховуючи законодавство М’янми, яке ділить жителів країни на категорії з різними правами за принципом «місцевий – не місцевий», рогінджа не мали доступу до цілого спектру державних благ, були позбавлені політичних та частини економічних прав. Через це й без того найбідніша частка населення Мʼянми маргіналізувалась ще сильніше. Упродовж років взаємна ненависть посилювалась, етнічні сутички між буддистами та мусульманами лише наростали. Етнорелігійна ворожнеча накладалась на класову, і все це загострювалось колоніальною травмою бірманців, для яких рогінджа слугували живим нагадуванням про роки поневолення.

Так продовжувалось до 2016 року, коли почались напади збройних загонів повстанців, що складались, імовірно, із представників цієї групи, на поліцейські відділки, військові гарнізони та цивільних осіб-буддистів. Після цього західним штатом Рокхайн прокотилась хвиля погромів, організованих збройними силами країни за підтримки значної частки населення. Декілька тисяч рогінджа убили, а більша частина етносу розсіялась по світу. Із них майже мільйон втік до Бангладеш. Уряд М’янми розглядає це як акт встановлення історичної справедливості, але, очевидно, проблему втеча рогінджа не вирішила.

 

Міжнародний вимір

Погроми та втеча рогінджа перетворили проблему із внутрішньої на зовнішню. Міжнародний імідж М’янми зазнав потужного удару, країну засуджують на міжнародній арені, а мусульманські держави перестали з нею співпрацювати. Але найбільшу шкоду було нанесено відносинам з сусіднім Бангладеш. Це – бідна, перенаселена держава, для якої додатковий мільйонів біженців – величезна проблема. Через це рогінджа після приїзду до «родичів» не отримали ані громадянства, ані покращення умов життя. У Бангладеш вони живуть в жахливих таборах для біженців, де багато хто сумує за неспокійними, але ситнішими часами життя у М’янмі. Уряд Бангладеш підтримує їхнє прагнення, здійснюючи тиск на Найп’їдо, з яким майже цілком розірвав усі відносини. 4 вересня прем’єр-міністерка Бангладеш Шейх Хасіна Вазед знов згадувала про проблему, яка стала центральною для її країни. Стрімка маргіналізація рогінджа спричиняє до цілого спектру проблем, зокрема наркотрафіку і торгівлі людьми.

 

Читайте також: Кров економіки. Що зараз відбувається на нафтовому ринку

 

Для регіону розв’язання кризи стало чимось на кшталт міжнародних спроб вирішити арабо-ізраїльський конфлікт. За медіацію готові братись Індія та АСЕАН, котрим вирішення проблеми рогінджа принесе значний політичний капітал та престиж. Справа лише в тому, наскільки М’янма готова йти на переговори щодо репатріації тих, кого вона не вважає громадянами та чиєї втечі неприховано бажала. Інше питанням, наскільки хунта взагалі спроможна повернути рогінджа, навіть якщо раптом захоче зробити крок назустріч примиренню зі світом. Хунта настільки непопулярна в країні, що масове повернення рогінджа може остаточно похитнути її позиції.

 

Держава, яка не відбулась, та союзник, який не може допомогти

І до військового перевороту центральний уряд не контролював усієї території М’янми, в якій процвітає етнічний сепаратизм. Самопроголошені держави подекуди озброюють свої армії ліпше, аніж це може зробити центральна влада. Але після того, як цивільний уряд, який так чи інакше мав певну легітимність, було повалено, ситуація стає дедалі гіршою. Населення не довіряє військовим та відчуває до них ворожість. Санкції, накладені на М’янму, б’ють по рівню життя, у країні розгорнулись репресії, введено жорстку цензуру. Це призводить до того, що навіть бірманці, етнічне ядро держави, беруть до рук зброю та відправляються партизанити. Наприкінці серпня цього року The Economist писав, що хунта де-факто керує лише половиною М’янми. Усі інші території або управляються самопроголошеними державами, або взагалі перебувають у стані анархії. На Заході все гучнішими стають голоси тих, хто закликає підтримати повстанців та допомогти їм повалити хунту. Про це говорить, до прикладу, колишній посол США в країні Скот Марсіел. Усе це робить перспективу існування режиму вкрай туманною. У нього є можливість хіба що триматись на штиках. Але ці штики ще треба десь знайти.

Згідно з доповіддю ООН, станом на лютий 2022 року, основними постачальниками зброї до М’янми були Росія, КНР та Сербія. Те, скільки зброї зараз потребує сама РФ, а також удар, якого зазнав російський ВПК внаслідок санкцій, ставить під питання саму здатність Москви постачання зброї до М’янми. Через це лідер хунти, генерал Мін Аун Хлайн, у липні літав до Москви, де вів переговори з Шойгу. Чим завершився візит, достеменно не відомо, але в серпні з’явилось повідомлення, що М’янма купуватиме російську нафту. Можна припустити, що купівля російських енергоносіїв була умовою продовження співпраці. Враховуючи гостру потребу хунти в зброї, вона могла піти й на невигідну для себе угоду. З іншого боку, імпорт нафти з РФ може полегшити страшну паливну кризу, яку М’янма переживає з часів перевороту. Так чи інакше, очевидно, що обидві держави намагаються підтримувати стосунки у складний для обох час. Враховуючи любов Кремля до найогидніших режимів на планеті, не дивно, що ці «дві самотності» зустрілись.

103