«М’який авторитаризм». Режим Януковича обрав тактику повзучої узурпації влади

Режим Януковича робить ставку на м’який авторитаризм: про це красномовно свідчать останні події в політикумі й навколо нього. Обрав­­ши цю тактику, він розраховує продовжувати контакти із Заходом і переконувати його, що здатен іти на поступки у випадках, якщо той і далі закриватиме очі на розбудову в Україні сімейної моделі держави. Окрім того, м’який авторитаризм дає змогу застосовувати технологію «варін­­ня жаби» щодо української опозиції та суспільства. Якщо ту кинути в окріп, вона звідти швидко вискочить, а от коли покласти в холодну воду й поступово підігрівати, то рано чи пізно звариться.

«Його милість» і переворот

7 квітня Віктор Янукович видав указ по помилування жертв вибіркового правосуддя – Юрія Луценка та Георгія Філіпчука, чого давно вимагав Захід (див. стор. 4). Наступного дня МЗС прозвітувало про виконання вже дев’яти умов, від яких залежить підписання Угоди про асоціацію з Євросоюзом. З одного боку, звільнення колишнього міністра внутрішніх справ очікували ще від лютневого саміту Україна – ЄС, на якому Віктор Федорович нібито пообіцяв це європейцям. Із іншого – після того як суд відхилив Луценкову касацію, такий стрімкий розвиток подій зі звільненням в’язня виявився досить неочікуваним. Було очевидно, що влада поспішала.

Тактика режиму Януковича від початку його президентства полягає саме в малих, але послідовних кроках, спрямованих на виснаження опозиції

Пояснення, зокрема, варто шукати і в загостренні політичного протистояння на початку квітня, яке вилилось у блокування парламенту опозицією, запуск процесу підготовки до референдуму про зміни до Конституції і, нарешті, фактичну спробу державного перевороту, вчинену регіоналами, та реакцію на ці події як в Україні, так і на Заході. 4 квітня лояльна до президента меншість нардепів на чолі зі спікером Володимиром Рибаком забарикадувалась у будівлі парламентських комітетів на Банковій, тобто поза стінами сесійної зали Верховної Ради на Грушевського, і від імені всього депутатського корпусу почала ухвалювати законодавчі акти. «засідання» не лише відбулося з порушенням закону про регламент, який передбачає голосування за законопроекти ли­ше в залі засідань, а за його межами, – хіба що в разі попередньо ухваленого рішення про це в приміщенні парламенту. Очевидною була й відсутність необхідної кількості парламентаріїв: туди не допустили членів

лічильної комісії від опозиції, які намагались установити наявність кворуму; на відеозаписі чітко видно чимало порожніх місць у залі, розрахованій на дві з половиною сотні осіб; просочилася інформація про те, що насправді там зібралося лише 169 депутатів замість необхідних 226 і заявлених регіоналами 244, а організатори ще й категорично відмовилися надати представникам опозиції підписи учасників зібрання, на основі яких можна було б установити їхню реальну чисельність. Пізніше було підтверджено, що принаймні кілька з офіційно заявлених учасників заходу насправді перебували в той час або за кордоном, або в залі засідань парламенту на Грушевського.

Натомість під прикриттям звільнення Луценка й, не виключено, подальших таких поступок Янукович може розраховувати на спокійніше вибудовування авторатизму Україні із використанням референдуму як цілком демократичного механіз­­му. Скажімо, за допомогою плебісциту можна позбавити депутатів недоторканності й змінити вибор­­чу систему на таку, що дала б змо­­гу президен­­тові сформувати в парламен­­ті лояльну  конститу­цій­­ну більшість «під себе». А це, своєю чергою, відкриває шлях для внесення в Конституцію ухвалених уже цілком залежними нардепами змін, які не могли б здобути підтримку навіть на добре зрежисованому всенародному референдумі. Це може бу­­­ти, наприклад, проведення президентських виборів у один тур, обрання глави держави у парламенті, продовження заднім числом терміну його повноважень до семи років тощо.Низка постанов ЦВК від 2 квітня свідчить про початок організації всеукраїнського плебісциту. Зокрема, було затверджено порядок закупівлі товарів, робіт і послуг для його підготовки та проведення, порядок забезпечення окружних і дільничних комісій  приміщеннями та обладнанням; порядок подань та звернень щодо утворення звичайних, спеціальних і закордонних дільниць та передачі дільничним комісіям бюлетенів для голосування в закордонному окрузі. Крім того, затверджено зразки та опис печаток окружної комісії, посвідчень суб’єктів та інших учасників процесу референдуму. А в обласні та районні адміністрації вже надійшли інструкції про підготовку до проведення такої акції. Зокрема, за словами, Олега Тягнибока поставлено вимогу підбирати «надійних» людей для роботи в комісіях усіх рівнів.

Зварити жабу

Тактика режиму Януковича від початку його президентства полягає саме в малих, але послідовних кроках, спрямованих на виснаження опозиції. Після того як владі не вдалося протиснути своїх кандидатів у так званих проблемних округах, вона відмовилася від переламування ЦВК через коліно, щоб здобути перемогу в тих із них, де шанси були мінімальні. Одначе повторні вибори не було організовано, тож потенційних п’ять місць опозиція так і не здобула. Наразі питання відкладено в довгу скри­­ню, і результату можна очікувати дуже тривалий час, чи не до дострокових виборів парламенту за новими правилами. Так само режим пішов на часткове урахування побажань опозиції під час розподілу місць у комітетах та президії ВР, щоб, вочевидь, використати цю ситуацію для посилення напруження між окремими опозиціонерами (що особливо було помітно у випадку боротьби за комітети). Та згодом регіонали ініціювали процес ревізії попередніх домовленостей, прагнучи посилити свої позиції у важливіших на цей момент комітетах і знову розігруючи посаду «опозиційного віце-спікера» парламенту, яку зараз обіймає свободівець Руслан Кошулинський. Тим самим вони провокували конфлікт між опозиціонерами. Ще показовіша картина: нова хвиля «тушкування» депутатів. Схоже, владі вигідно притримувати тушок в опозиційних лавах і висмикувати їх звідти, коли знадобляться. Приміром, щоб відвернути за потреби суспільну увагу від тих чи тих ініціатив опозиції.

Розвал «Батьківщини» відкриє шлях для наступу і на УДАР, розпорошенням чи марігналізацією якого влада по-справжньому ще не займалася

Доки влада не відчувала гострої потреби в роботі Верховної Ради вона могла як завгодно довго допускати її перманентне блокування. А у випадках, коли це загрожувало б достроковими виборами за не запланованим нею ж таки сценарієм, регіонали йшли на «поступки» опозиції, щоб потім майже відразу знехтувати даними їй черговими обіцянками чи навіть документальними зобов’язаннями. Яскравим прикладом цього стало і кнопкодавство на перших-таки засіданнях розблокованої Ради. А проведення «засідання» вищого законодавчого органу в будинку комітетів на Банковій замість визначеного регламентом приміщення ВР на Грушевського засвідчило, що влада за потреби готова до жорсткіших дій усупереч правилам проти опозиції.

Прикметно, що, як і у випад­­ку з не призначеними виборами мера Києва, влада не дала можливості опозиції мобілізувати громадян проти явної узурпації і в ситуації «парламентського перевороту». Після кількагодинного «засідання» на Банковій депутатів-регіоналів із комуністами та кількома «незалежними» й майже одностайного голосування руками учасники зібрання розійшлися. На момент проведення опозицією антиузурпаційного мітингу в Києві, анонсованого мало не як новий Майдан, жодне рішення, ухвалене на «виїзному засіданні» Ради, не було підписане спікером Рибаком чи президентом. Тож в опозиції знову виявився розмитий предмет протестів, а влада дістала можливість у будь-який момент зробити крок назад, щоб у разі необхідності компенсувати його двома вперед.

Однак їй не довелося робити й цього. Як і у випадку із протестами 2 квітня, 7-го числа режим, схоже, так само вичікував, аби подивитись, як багато людей вийде на вулицю на заклик опозиції, щоб зрозуміти, чи варто робити якісь поступки. Коли вкотре з’ясувалося, що мова не про новий Майдан (бодай у масштабах податкового у 2010 році), а лише про черговий малолюдний міти­­нг, завершений прийняттям бутафорної резолюції, стало очевидно, що ситуація і на цьому етапі цілком безпечна для влади. Представники ПР уже не приховували в ефірі загальнонаціональних телеканалів, що всі рішення, ухвалені на зборах очевидної меншості депутатів парламенту в будинку комітетів на Банковій, будуть підписані спікером та президентом і стануть чинними законами України. У такий спосіб влада фактично довела розпочату справу до кінця: опозицію і надалі можна шантажувати перспективою ухвалення потрібних регіоналам законів на пов­ністю закритих для представників протилежного табору зібраннях, якщо ті заважатимуть робити це в парламенті.

Розпочати з «Батьківщини»

Водночас навіть сам по собі привид референдуму про зміну виборчої системи на мажоритарну і зменшення кількості депутатів уже став потужним інструментом тиску на тих численних представників від опозиції, які прийшли туди аби вирішувати свої питання або принаймні мати реальні шанси на успіх найближчим часом. Зрозуміло, що загроза цементування режиму, якому наразі опозиція, схоже, не має чого протиставити (чи, може, в неї не виникає цього бажання), робить для них безперспективним перебування у її лавах і змушує до співпраці з Банковою. Адже в разі успішного проведення «референдумного перевороту» в таких «опозиціонерів» зменшуються шанси скористатися зі зміни влади у 2015 році. Водночас зростає загроза втрати мандата й непевність у тому, що його вдасться здобути знову (що й казати про власну та свого бізнесу безпеку) в разі розпуску цього та обрання наступного парламенту.

Нинішня опозиція слабка, а тому немає потреби і в жорсткій узурпації. Натомість вона можлива, якщо режим Януковича побачить постання сильної альтернативи

Розпочати процес маргіналізації опозиції влада, очевидно, вирішила з найбільшої і водночас найслабшої ланки в нинішній опозиції – «Батьківщини», конгломерату різних політичних сил та політиків, що конкурують між собою. Його поява свого часу стала можлива завдяки амбіції Арсенія Яценюка бути єдиним кандидатом у президенти від об’єднаної опозиції, відсутності харизматичного лідера в обезголовленій «Батьківщині» та прагненням потрапити до парламен­­ту політиків, які не мали шансів самостійно подолати прохідний бар’єр (Гриценко, Кириленко, Ка­­теринчук та ін.). Відразу по заверешенні парламентської кампанії стало остаточно зрозуміло, що «розширена «Батьківщина» не зможе претендувати на роль мейнст­римної партії. Арсеній Пет­­рович отримав потужну фронду проти себе в лавах новоявлених соратників, які фактично відмовилися дати йо­му гарантії підтримки на президентських перегонах.

Понад те, критика Яценюка в лавах «Батьківщини» наростає. І має під собою підстави. Усі п’ять наразі виявлених тушок (батько й син Табалови, Віталій Немілостівий, Ігор Скосар та Роман Стаднійчук), за даними джерел Тижня, належали до його квоти. Серед депутатів «Батьківщини», які були рекомендовані ним або Миколою Мартиненком, найближчими соратника­ми Арсенія Петровича називають іще кількох потенційних перебіжчиків. Зокрема, в зоні підвищеного ризику нібито перебувають Леонід Сергієнко, Андрій Павелко, Денис Дзендзерський та Сергій Фаєрмарк. Дехто з них, щоправда, вже встиг відреагувати на підозри в майбутній зраді й заперечити їх, проте не було ще випадків, коли та чи та потенційна тушка оголошувала б про свої наміри заздалегідь. Показово, що «тушкування» останнім часом виправдовується високими мотивами перебіжчиків або внутрішньої опозиції в «Батьківщині». Першим, свідомо чи ні, цю канву, як відомо, намітив Анатолій Гриценко, а розвинув Олег Канівець, який також вийшов із фракції об’єднаних, мотивуючи своє рішення нездатністю більше терпіти волюнтаризм лідера «Батькіщини» та ігнорування думки партійців. Однак тепер відповідну риторику почали перебирати й інші: Андрій Табалов пообіцяв повернутися до «Батьківщини» в разі, якщо Арсеній Яценюк складе повноваження нардепа, а Немілостівий – узагалі запропонував йому разом відмовитися від мандатів. Усе це особливо показово на тлі того, що й один, і другий потрапили в парламент саме за його квотою.

Тролінг Яценюка набуває обертів і об’єктивно працює в інтересах влади. Мета цілком зрозуміла: спровокувати його відставку з посади фракційного керівника, щоб позбавити будь­­якої мотивації залишатися у складі «Батьківщини» й підштовхнути до створення власної фракції та реанімації політичного проекту «Фронт змін». У цьому контексті пригадується, що рік тому, коли таки відбулось об’єднання «Фронту змін» та «Батьківщини», представники влади не приховували як свого подиву, так і роздратування, оскільки до останнього вважали, що Яценюк на такий крок не наважиться, а опозиція знову продемонструє нездатні­­сть домовитися. Тому нині для режиму так важливо довести, що будь-які об’єднання опозиції апріорі безперспективні й шкідливі для їхніх учасників, а відтак природним станом для непровладних сил має бути фрагментованість, яка прирікала б їх на поступову маргіналізацію.

На уламках

Поки що Яценюка як голову фракції все таки підтримує більшість її депутатів. Питання про довіру йому на фракційні засідання він виносив уже двічі, одразу після появи тушок, і двічі абсолютною більшістю голосів діставав вотум довіри. Дотепер послідовно проти голосував лише Гриценко. Проте, схоже, запасний аеродром Арсеній Петрович усе-таки готує. Про це свідчить поява під час акцій 2 і 7 квітня численних прапорів і «майданбайтерів» у салатовій уніформі його старого партійного бренда. Втім, інтри­­га полягає в тому, що з огляду на продовження тенденції «тушкування» саме депутатів, проведених у ВР за квотою Яценюка, із формуванням окремої фракції під нього можуть виникнути проблеми (необхідно назбирати не менше 32 осіб). Щоправда, полегшити завдання, за даними джерел Тижня, може група «заукраїнців» В’ячеслава Кириленка: він сам, Олег Медуниця, Ксенія Ляпіна та Іван Стойко.

У разі виходу з об’єднаної опозиції «Фронту змін», Анатолія Гриценка та інших міноритаріїв, кількість депутатів решти «Батьківщини» може зменшитися до менш ніж 50. Там відтак залишаться переважно ті нардепи, які були членами фракції БЮТ у минулому скликанні. Виняток може становити Сергій Пашинський, який нібито останнім часом зблизився з Миколою Мартиненком. За інформацією джерел Тижня, де-факто очолити біло-серцевих у разі реалізації такого сценарію може Андрій Кожем’якін (оскільки Олександр Турчинов останнім часом «багато хворіє»), про можливі зв’язки якого з Партією регіонів, зокрема Андрієм Клюєвим, давно ходять чутки. До речі, в цьому контексті нового сенсу можуть набувати слова Арсенія Яценюка про інтриги Клюєва, які він плів у опозиційному середовищі під час блокування парламенту з вимогами персонального голосування. Взимку після візиту Клюєва до Ради її вже наступного дня було розблоковано, а відтак секретар РНБО почав брати дедалі активнішу участь у парламентських процесах.

У такому разі проблема нової-старої «Батьківщини» полягатиме в тому, що ані Коже­м’якін, ані Турчинов, ані будь-хто інший із її «залишенців» не зможе претендувати на роль самостійного, впізнаваного й популярного лідера, що є закономірним наслідком надмірної персоніфікованості політичного проекту Тимошенко, як і більшості інших «неідеологічних» партій у сучасній Україні. Обезголовлена «Батьківщина» опиниться перед загрозою розпаду чи продовження чвар між окремими групами впливу, постачання тушок для провладної більшості. У кращому разі її депутати перебігатимуть до інших опозиційних політичних сил: «Свободи» (про такі наміри, зокрема, вже висловився Олег Канівець), УДАРу або можливого проекту Порошенка, який, швидше за все, маніфестуватиме себе як «конструктивна» опозиція.

Розпорошити й маргіналізувати

З огляду на тактику регіоналів, не виключено, що, випустивши на волю політичного «заручника» Юрія Луценка, режим Януковича, вочевидь, розраховує ще більше поглибити наявні протиріччя всередині «триголової» опозиції (про це нещодавно заявив Михайло Чечетов). І Луценко справді вже анонсував створення нового політичного проекту, який має чимало аналогій із «Народною самообороною» 2006–2007 років. Можливо, головним спонсором якого цього разу може виступити замість Давида Жванії інший спонсор помаранчевих у 2004 році Петро Порошенко. Відразу після виходу з в’язниці Юрій Луценко став кумом Порошенка, похрестивши з його дружиною доньку колишнього топ-менеджера «5 каналу» і депутата від «Батьківщини» Юрія Стеця. А як свідчить історія українського політикуму, в Порошенка особливе ставлення до кумів. У такому разі «Рух за третю українську республіку» Луценка та інших «польових командирів» Майдану (див. стор. 4) цілком може перетворитися на один або й основний інструмент посилення позицій Петра Порошенка в українській політиці, чого той давно і неприховано прагне.

Відкриття широких можливостей для «тушкування» «Батьківщини» цілком може стати прологом до формування пропрезидентської більшості, яка не потребуватиме підтримки комуністів за зразком попереднього парламенту. А це зробить усіх союзників, як тушок, так і комуністів, поступливішими. Зрештою, з’явиться можливість і для переламування через коліно деяких груп впливу в самій ПР, які наразі могли собі дозволити демонструвати норов. Розвал «Батьківщини» відкриє шлях для наступу і на УДАР, розпорошенням чи марігналізацією якого влада по-справжньому ще не займалася. Порівняно з «Батьківщиною» Кличко очолює значно дисциплінованішу політсилу, від початку сформовану саме під конкретного лідера і його перспективу як кандидата в президенти 2015 року. Але вся та монолітність досить умовна. Доки персональний рейтинг Кличка та шанси на перемогу над Януковичем у другому турі президентських виборів залишатимуться найвищими серед усіх лідерів опозиції, «тушкува­­ти» УДАР буде складно. Однак тільки-но перспективи змі­­ни влади в країні у найближчі два роки з тих чи інших причин (наприклад, унаслідок зміни конституційного ладу за результатами референдуму) зменшать­­ся, цей політичний проект може швидко розвалитися і втратити популярність поміж протестного електорату. Адже УДАР, так само як і «Батькіщина», не має ідеології, а фактор лідера, як показує досвід, в наших умовах дуже легко нівелювати. 

Розпорошення і фрагментація опозиційного спектра підвищать імовірність реалізації потенційно вигідного для влади сценарію: виведення в другий тур як спаринг-партнера Януковича Олега Тягнибока й залякування країни «коричневою чумою» за відпрацьованою свого часу і в Україні, і в Європі та Росії технологією підтримки переважною частиною суспільства нехай поганої, але поміркованої влади на противагу будь-яким радикалам. У поєднанні з потенційним зміцненням позицій режиму до того часу за допомогою референдуму про зміни до Конституції, можливих перевиборів парламенту за новими правилами це може збільшити шанси Януковича на продовження своєї влади після 2015 року навіть без застосування екстремальних сценаріїв (вибори президента в один тур, масові фальсифікації тощо). Достатньо буде інструментарію м’якого авторитаризму та збереження фасадної демократії для підтримання мінімальної легітимності на Заході, зокрема й завдяки готовності до «продовження євроінтеграції».

Що далі

Нинішня опозиція досі так і не змогла продемонструвати свою здатність протистояти режиму Януковича навіть в умовах м’я­кого авторитаризму. Тож навіщо йому жорсткі, радикальні сценарії, що завдаватимуть додаткової шкоди іміджу й ускладнюватимуть і без того непрості відносини із Заходом, з яким повністю розривати відносини цій владі все ж таки невигідно – рахунки у швейцарських банках, бізнес у Європі, нерухомість у Лондоні, діти в європейських університетах, лікування в західних клініках тощо. Це не означає, що жорстких сценаріїв не буде чи що режим до них не готовий, але для того опозиція має принаймні створити відповідну загрозу. Нинішня її створити не може, оскільки слабка, а тому немає потреби і в жорсткій узурпації. Натомість вона можлива, якщо режим Януковича побачить постання сильної альтернативи, на яку є величезний запит у суспільстві, адже 70% українців категорично не сприймають нинішню владу. Незалежно від того, зародиться ця альтернатива на основі нинішньої опозиції (а це вже малоймовірно) чи постане абсолютно нова політична сила, вона повинна бути реально незалежною від олігархів, мати реальну, а не фактично найняту лідерами мережу дієвих партійних організацій по країні й, що найважливіше, зрозумілу програму кардинального реформування, яку українська більшість сприйме як керівництво до дії. Тож повзуча узурпація влади режимом Януковича з використанням інструментарію м’якого авторитаризму як становить очевидні загрози для країни, так і забезпечує можливості.

Імовірні повна маргіналізація опозиції та ослаблення ролі парламенту означатимуть пода­­льше посилення «Сім’ї», зникнення гальм для проведення в країні соціа­льно-економічних експериментів над населенням, вигідних наближеному до влади бізнесу, згортання залишків політичних і громадянських свобод тощо. Це створюватиме загрозу подальшого віддалення України від європейської моделі та наближен­­ня до російської і на певному етапі навіть білоруської чи середньоазійської. Відтак зро­­статимуть загрози поглинання Украї­­ни в майбутньому Росією. 

Залишки нинішньої опозиції ризикують у межах такого сценарію бути маргіналізованими і лише частково інтегруватися до нової політичної реальності. Проте великий запит української більшості на якісні зміни нікуди не зникне, а в умовах антиукраїнської політики режиму він лише посилюватиметься, зокрема й за рахунок зміни поколінь. Тож залишатиметься шанс на те, що з часом сформується абсолютно нова опозиція, яка буде більш ефективною і зрілою для того, щоб забезпечити представництво інтересів української більшості та очікувані нею кардинальні перетворення.