Литва у своїй зовнішній політиці, будучи членом ЄС і НАТО, орієнтується багато в чому на країни колишнього СРСР. У їхньому стійкому і демократичному векторі розвитку – запорука в тому числі і безпеки Литви. Майже чверть своєї річної доповіді 27 березня Даля Грібаускайте присвятила зовнішній політиці, заявивши, що «війна та окупація вже не історичні терміни». Навіть більше, сказала вона: «свобода буде в безпеці настільки, наскільки ми здатні її захищати і зміцнювати».
«Український урок – це обов’язок для всіх нас усіма силами продовжувати охороняти свою свободу», – зазначила глава Литви.
«Перед обличчям загрози ми всі переоцінили свої цінності. І я не сумніваюся, що в серці кожного прокинулося почуття обов’язку передусім перед своїми близькими і водночас перед своєю Батьківщиною. Чинити опір або пристосуватися. Це рішення треба буде прийняти всім: і сильним світу цього, і кожній людині. Ми переоцінили не тільки цінності. Ми новими очима подивилися на все, що робили досі», – констатувала президент.
Читайте також: Розуміти Росію по-німецьки
Українське питання, як відомо, як пріоритет було заявлено Литвою і під час головування в Раді ЄС. Тоді литовські політики доклали максимум своїх можливих зусиль для того, щоб посадити нині вже поваленого, утікача і колишнього президента України Віктора Януковича за стіл для підписання Угоди про асоціацію з Україною. Та, як відомо, не вийшло і, знову ж відомо, чим усе закінчилося.
З самого початку протестів на Майдані Незалежності Україна не сходила з перших позицій у новинах, а з моменту початку видимих оком дій Росії на території українського Криму Литва, якщо можна так висловитися, увімкнула гучність на максимум. Сказати, що в Литві стурбовані тим, що відбувається на Україні, – це не сказати нічого. Тут просто вкрай стурбовані подіями, що відбуваються. Історія і дуже непрості відносини з Росією (яких по суті немає) змушують країну серйозно задуматися над власною безпекою. Можна, звичайно, за бажання вважати пошук «руки Кремля» серед політиків, а також опублікований Департаментом державної безпеки документ про діяльність Росії на території Литви ознаками певного виду параної, але реально тут є над чим замислитися. Особливо враховуючи пильний інтерес Кремля до литовських сусідів.
Згідно з даними недавнього опитування, 87% громадян Литви впевнені, що Росія знову може окупувати литовську територію. Це можна, безумовно, розглядати також і як прояв психології, набутої в силу історичних обставин розвитку Литви. Проте потрібно пам’ятати, що членство в НАТО (один за всіх і всі за одного) гарантує неможливість повторення радянської історії. І про це нагадує литовський президент у своїх висловлюваннях.
Читайте також: Російська рулетка для Азії
Не можна, звичайно, забувати, що чинник загрози від Росії є частиною політичного капіталу низки політичних сил, але Литва, ймовірно, – єдина країна в Європі, крім Польщі, хто не має ілюзій щодо нинішньої російської влади, не завжди озирається на економічні наслідки від своїх дій щодо Росії (але завжди має ці наслідки на увазі), перебуває у сфері уваги російських спецслужб і є об’єктом активної інформаційної діяльності. Крім того, не можна забувати і про особливі відносини Литви та США. Литва – вірний союзник американців, і вона цього не приховує. А в Росії, до чого прикладають сили всі – від політиків до ЗМІ, позитивного іміджу немає – це авторитаризм, корупція і, найголовніше слово, – загроза. Або, як ще зараз модно говорити, – виклик.
Президент Литви не соромилася у висловах із самого спочатку київських, а потім кримських подій. Це цивілізаційний конфлікт, конфлікт ціннісний, сутнісний – так російською, напевно, буде сказати точніше.
Давно Вільнюс не відвідували стільки високих гостей, практично один за іншим – глава МЗС Німеччини Штайнмайер (як писали ЗМІ, «приїхав заспокоїти» Грібаускайте), віце-президент США Байден (підтвердив Литві гарантії безпеки), міністр у справах Європи Великої Британії Лідінгтон (обговорив з главою Литви санкції третього рівня). Власне, Литва виступає за жорсткі санкції (проте сильно із цим не поспішає), і їй по суті втрачати нічого. З Росією в найближчому осяжному майбутньому великої дружби не передбачається. Литва – це лінія фронту. І так склалося історично. Зараз литовці бачать цю лінію в тому числі і в Україні.
Крім того, не можна не сказати про те, що події в Україні дуже чітко показали ціннісну орієнтацію людей. Історія прищепила литовцям розуміння свободи і волі, більшість з них просто не розуміють, як можна її забирати, як можна заходити на твою територію і вершити там свої справи, і вони не мовчать, а часом дуже емоційно кричать про це. Саме кричать, оскільки це їхній крик, крик литовської душі. Вони не розуміють, чому Росія вважає, що має право втручатися в справи інших країн (і таке право країни Заходу не ставлять під сумнів, передусім тому, що воно відбувається по-іншому і призводить до інших результатів).
Читайте також: Висока ціна дешевого авторитету
Щодо права на втручання у внутрішні справи досі існував пріоритет міжнародного права над національними законами. І право на рішучі дії (без абсолютизації поняття суверенітету) обґрунтовувалося запобіганням, припиненням гуманітарної катастрофи (як, наприклад, у Косово та інших випадках). У Криму нічого подібного не було. Путін просто використовував слабкість стану України для задоволення імперських апетитів, які Кримом навряд чи обмежаться. Звідси і відкрита й прихована тривога у світовому співтоваристві. І в Литві, зокрема, дуже свіже ще в пам’яті двадцяте століття…
Вельми показово – недавно почув розмову школярів в одному з вільнюських кафе. Вони говорили про Україну. Згадували своїх дідів, у яких є сентименти щодо СРСР, батьків, потішалися над ними, але потішалися, треба зазначити, з розумом і головне, що звучало, – нерозуміння того, чому хтось може бути проти змін в Україні. Так що ось такі розмови ведуть литовські старшокласники в кафе за імперіалістичною «Кока-колою». Литовською мовою, в Євросоюзі, в НАТО з його п’ятою статтею.
Звичайно ж, у травні ще будуть вибори президента, а також вибори до Європарламенту. Важливий момент, хоча крім Грібаускайте стосовно України із числа кандидатів у президенти практично ніхто не висловлюється.
Реальні шанси поки що залишаються за нинішньою главою Литви. Вона в лідерах за популярністю. Найближчі суперники Грібаускайте з виборів – соціал-демократ, європарламентарій Зігмантас Бальчітіс, кандидат від Партії праці, нинішній голова парламентського комітету з національної безпеки та оборони Артурас Паулаускас. Однак вони сильно відстають від нинішнього президента. Серед кандидатів на сторінці Головної виборчої комісії можна побачити лідера Виборчої акції поляків Литви Вальдемара Томашевського, нинішнього мера Вільнюса Артура Зуокаса, колишнього радника Грібаускайте Лінаса Бальсиса, представника Союзу селян і зелених Литви Бронюса Ропі та ін.
Мало хто з них, крім Грібаускайте, веде мову про Україну, що загалом логічно. Зовнішня політика – сфера компетенції президента. Про позицію ж Грібаускайте стосовно України сказано достатньо. Як зазначав ще наприкінці лютого один з литовських політологів, «кандидати в президенти зациклилися на своєму дворі», і якщо говорити про пересічного виборця, то його більше хвилюють погляди кандидатів на внутрішні процеси.
Читайте також: Світ і санкції до Росії: за і проти
Характерні судження лідера партії поляків Литви Томашевського про події в Україні.
«Мені неприйнятне використання військової сили кожної зі сторін, тим більше іноземної, проте я не можу схвалити і дії нової влади, першим кроком якої було скасування закону про нацменшини, – сказав на початку березня Томашевський. – Я не прихильник революцій. Я думаю, що президентів треба вибирати у владу біля виборчих урн, а не на мітингах, тим більше таких, на яких проливалася кров, – як було на Майдані». Лідер ІАПЛ також недавно заявив , що йому «неприйнятна антипольська, антиросійська та антисемітська ідеологія Степана Бандери, якою керується голова партії «Свобода» Олег Тягнибок». Отож не все так просто з приводу України.
Є ще два моменти з ряду географії та геополітики – порт Клайпеди і близькість Калінінградській області. Над портом Литва працює. Одна з причин її орієнтації на країни колишнього СРСР пов’язана в тому числі і з цим. Ці країни цікаві Литві та її порту. Проте Клайпеда гостро ставить перед Литвою питання вибору – так званий прагматизм або ціннісний підхід. Україна все ж схиляє її до другого, водночас Литва всіляко намагається зберігати національні інтереси. А взагалі одне не повинно бути замість іншого, має бути тільки у взаємозв’язку. Прихильність до жорстких санкцій проти «м’якої сили» Путіна можна розглядати як прагнення Вільнюса дотримати такий непростий баланс.
Що ж до Калінінградської області, то це постійний головний біль. У тому сенсі, що загалом і в цілому про певні моменти домовилися, але відкривати прикордонний рух з цією областю (як це зробила Польща), наприклад, Литва на умовах Росії не поспішає. І навряд чи зробить це в найближчому майбутньому. У Калінінграді, як відомо, проживає не тільки мирне, цивільне населення Росії. Так що залишається констатувати, що Литва та Україна тепер перебувають на одній лінії фронту. Точиться війна. І, як кажуть у литовській п’єсі «Мадагаскар», – «нічого із цим не вдієш».