Лицар у вовчій шкурі (частина ІІ)

Продовження. Першу частину матеріалу читайте за посиланням.

---

Спілки чоловічої молоді не були дивиною і для України. Як і в Центральній Азії, осердям їхньої дії (чим би вони не займалися) було спільне споживання принесених поодинці чи здобутих усім загалом харчів та алкоголю. На цій підставі історикиня Олександра Єфименко виводила їх від давньоруських братчин, що мали бенкети в складчину й гуртувалися за трибом: «князь і дружина». Запорозьке козацтво мало схоже гуртування; у січових куренях їжу вживали не інакше як гуртом. Що парубоцькі громади, що запорозькі козаки мали на чолі отаманів та їхніх помічників, які виконували спільну волю членів спілки. Запорожжя, що ближче до степу, звідти вбирало в себе тюркські наймення, утім, осмислювало їх по-своєму й передавало далі до українських земель. Отамани й осавули були і в чумацьких валках, і на риболовецьких промислах, і будь-де, коли чоловіки, віддаляючись від своїх родин на якийсь час, створювали спілки. На Запорожжі січових братчиків називали сіромою, відокремлюючи їх від звичайних «людей», себто жінок і тих чоловіків, які багато часу проводили із сім’ями, «обаблювалися». Це з подивом описав послушник полтавського монастиря Лука Яценко-Зеленський, зауваживши чимало інших січових «чудасій».

Своє та чуже в українських братствах

Дмитро Яворницький, готуючи другий том своєї «Історії запорозьких козаків» під час заслання в Туркестанському краї, дійшов висновку: «Як усі основи нашого політичного й соціального життя коріняться […] в Середній Азії, так і початки козацтва слід шукати не в Європі, а в Азії. До цього нас приводять як філологічні міркування, так і історичні дані». Те, що доти було для нього історією, явилося йому там у сучасному стані. Тоді, наприкінці ХІХ століття, історикові забракло методів для порівняння й висновку стосовно того, як відбувалося «запозичення» козацтва. Нині ми можемо наважитися на таке, спираючись на визначення Йоганна Гейзінґи того, що гра давніша за людську культуру, а тому саме гра лежить в основі всіх культур і лишається там попри калейдоскопічні зміни пізніших культурних нашарувань. Саме в грі людина найлегше переймає незвичні для себе ролі та статуси, засвоює інформацію швидше, ніж в інших сферах діяльності.

Звісно, культурні запозичення робили не тільки українці, що опинялися на межі зі степовим світом, а й народи, які перебували в довгостроковій «грі» з українцями. Учитель російської мови в місті Феодосія Міхаіл Дмітрєвскій у 1820-х нарікав:

«Росіян, яких більша частина живе в Сімферополі та в Феодосії, а також у п’яти чи шести селах, від часу здобуття Криму ними заселених, в інших містах Тавриди […] дуже мало. Російська мова, якою наші співвітчизники говорять у Криму, вельми зіпсована малоросійським і польським наріччями, адже там перебуває багато малоросіян і поляків. Великоросіянин, який приїздить до Криму, знайде там чимало незбагнених для нього слів, що змушують замислитися під час розмови росіянина з росіянином. Для цікавості я наведу тут деякі слова, що у вжитку в самих природніх росіян, які в Криму живуть: бачить (видеть), сховать (спрятать) […], зробить, кухлик, глечик».

Однак причина полягала не лише у великій кількості українців, які приїздили до Криму чи мешкали там. Учитель гімназії мав справу з хлопчиками, здебільшого синами російських офіцерів. Ці хлопчаки під час вуличних ігор з кримськотатарськими й українськими підлітками засвоювали слівця, нестерпні для гімназійного вчителя-шовініста. А їхні ватаги виникали й діяли не за тими законами, що їх прагнула насадити в Криму Російська імперія, а за звичаями, значно давнішими за імперські порядки.

Читайте також: Від ігнорування до упокорення. Як Україна боролася за Крим сто років тому

На Кубані українцям було легше порозумітися з місцевими «татарами», ніж із російським чиновництвом. Міхаіл Лєрмонтов у повісті «Тамань» помістив «героя свого часу» Пєчоріна в дивну ситуацію, де був українськомовний незрячий хлопчик, чия нібито сестра (чи не сестра?) «втекла за море з татарином», а нібито мати не чула. Коли ж з’явилася ця безіменна дівчина невизначеної зовнішності й такого самого походження, хлопчик заговорив з нею «чисто російською», а з Пєчоріним спілкувався «малоросійським наріччям», удаючи, що не знає російської. Той «татарин» з’явився наприкінці оповіді; ім’я ж його було геть не татарське — Янко. Заїжджий офіцер Пєчорін викрив цих людей на контрабанді, тим самим зламав їхній маленький світ, прихований від «государевого ока», і, злегка жалкуючи про це, поїхав далі. У повісті «Контрабандний чай» кубанського письменника Миколи Канівецького зображено вдавання тамтешніми українцями того, що вони не розуміють слова «контрабанда», а дістають усі потрібні товари як доведеться. Коли ж російські чиновники з’явилися для конфіскації контрабандного чаю до нібито простакуватих мешканців Кубані, то виявилося, що весь той чай уже заварили, отже, і з’ясувати, який із заварених чаїв контрабандний, а який ні, не було можливим.

Читайте також: Як російська література служить імперії

За цією іронією знавця кубанського життя крилося чудернацьке «двосвіття», тільки не художньо-романтичне, а цілком реалістичне. Світ український, опинившись унизу, розумів, чого хоче світ російський, однак відштовхував його, удаючи, що нічого не тямить у приписах, накинутих ним «згори». Світ російський, узявши гору, лишався далеким від розуміння українського через зарозуміле сприйняття його за частину свого світопорядку, тільки-от нижчу, і через цю ілюзію завжди опинявся не в той час не в тому місці й незрозуміло навіщо, ніби лєрмонтовський Пєчорін у Тамані. Там, де російський світ затуляв сонце своєю імперською всюдисутністю, з’являлася густа тінь, де мерехтіли вогники давніх первнів соціальності.

Метафора соціальної тіні матиме більшу виразність, коли спробуємо зазирнути всередину риболовецьких заводів дніпровських плавнів, північного узбережжя Чорного моря та Приазов’я наприкінці ХІХ століття. Як і в усіх давніх чоловічих спілках, до риболовецьких ватаг приймали всякого чоловіка, утім, не допускали жінок (вони не могли сідати до рибальського човна, торкатися снастей, навіть одягу рибалки). Приходьків не питали про походження й не вимагали в них паспортів. Рибалок, що збиралися в місцях промислів у певні сезони, тому й називали забродчиками, бо приходили вони невідомо звідки. Коли ж до забродчиків зазирала поліція, тоді той, хто мав причину уникати зустрічі з нею, хапав харч і на кілька днів щезав у плавнях або «сідав на дуба» й губився в морі, стоячи на якорі доти, доки «прапорець або інший домовлений знак не сповіщав йому про вщухання поліційної бурі». Закони офіційного та звичаї неофіційного світів інколи перетиналися, хоча найчастіше трималися в паралельних площинах. Для «амортизації» удару від їхнього зіткнення застосовували «мастило» у вигляді хабаря, що відновлював баланс, прийнятний для обох сторін. У такому світлі хабарі отримували вигляд прадавнього дарообміну, який мав зобов’язальну силу й урівноважував брання й віддавання.

В етнографічному описі Федора Щербини, чиї дані щойно були наведені, також зауважено, що у ватагах забродчиків у низинах Кубані українці чисельно переважали, росіяни теж були, утім, у меншості; траплялися греки, молдавани, вірмени, «татари» — залежно від місця риболовства. На відміну від волзької риболовецької «вольниці», наповнюваної переважно з російського соціального низу, до українських забродчиків іноді «спускалися» представники «верху»: колишні офіцери, чиновники, семінаристи, дячки та інші. Крім знедолених нетяг, тут траплялися волоцюги за переконанням чи свого роду естети, які жили в стилі безкомпромісної анархії, на кшталт Володимира Гіляровського (цей приятель Іллі Рєпіна й Дмитра Яворницького був для них живим утіленням Тараса Бульби).

Схожі речі описав й етнолог Федір Вовк у Добруджі, відшукуючи у звичаях тамтешніх рибалок-матульняків традиції задунайських козаків. «І якого тільки люду нема поміж отими матульняками! Нам доводилось бачити там і таких, що побували трохи не по усіх острогах од Дону до Пруту; таких, що вчились колись-то по гимназіях та семинаріях, вміли колись говорити по-французькому чи по-німецькому і серед полупьяної розмови і сороміцьких пісень зовсім негадано могли здивувати якою-небудь латинською приказкою», — писав Вовк. Можливо, статусні ігри серед українських забродчиків мали більшу чинність, ніж у російських рибальських, бурлацьких та інших артілях, де колективна кругова порука переважувала індивідуальне рангування.

У соціальній тіні, створеній одутлуватим імперським тілом, контакти між людьми різних народів і культур були жвавішими, ніж у запроваджених імперією управлінських та освітніх інституціях. У нібито імперському місті Одеса виникло осібне мовлення, що чудернацьки поєднало елементи української, їдишу, грецької та інших мов із накинутою від імперії російською. Кубанська бала́чка, себто долітературна регіональна українська мова, була знаною серед народів Північно-Західного Кавказу. Зразки цього мовлення розносили ті, хто бував у риболовецьких ватагах, мисливських гуртах, чумацьких валках, соляницьких товариствах та інших чоловічих спілках не такого вже й давнього часу. Можна здогадуватися, що цією мовою більшою чи меншою мірою послуговувалися й тоді, коли кубанські українці ставали кунаками (явище, близьке до побратимства) кавказьких ногайців, адигейців, черкесів та інших. Неофіційні соціальні мережі гнучко обходили офіційний контроль і формували власний неофіційний простір. На Кубані він мав помітне українське забарвлення.

Читайте також: Захована Україна Кубані

Козацькі традиції в Україні найдовше зберігали рибалки в дніпровських плавнях, головно в селах Капулівка й Покровське, де колись були Чортомлицька й Нова Січі. Етнографічна експедиція Всеукраїнської академії наук 1927–1928 років зібрала найповніші дані про рибальство біля зазначених сіл. Рибалки тоді свідчили, що виїздили «на кіш» одразу після весняної повені. «Кіш — це таке місце в плавні, де рибалки мають свого куреня, звідки вони виїзджають на лови, як приїдуть сушать неводи, все рибальське роблять». Очолював їх отаман, якого «слухали, як діти батька». На коші порядкував кошовий; він стежив, щоб «воврем’я їсти було зготовлено, щоб нічого не було порозкидано, щоб риби получчої собі рибалки оставили, купить горілки чи яких там харчів треба, це все його діло».

Гра з прогресом

Радянський тоталітаризм зміг дотягнутися туди, куди не спромагалося зазирнути російське імперство. Більшовицька колективізація охопила риболовецькі, мисливські та інші промисли, де зберігалися давні засади чоловічого гуртування. Компартійний контроль затис у свої лещата все, що доти лишалося поза офіційним плином життя. Підлітки й парубки, які вільно гуртувались у ватаги, мусили вступати до «загонів» піонерів і комсомольців. Комуністична ідеологія наполягала на «зреченні від старого світу» задля далекосяжного прогресу, а що не відповідало вірі в нього, те оголошувала «пережитком», який має «відмерти» або сам, або з поміччю «прогресивного людства». Традиції були перервані; люди, що їх трималися, зазнали впослідження та репресій. Однак розрив традицій не призвів до зникнення неофіційного гуртування й мереж поза дозволеними каналами комунікації «радянської людини». Соціальна тінь стала ще густішою, а неофіційні мережі ще більше віддалилися від офіційності. З виразною відвертістю це проступало в парубоцьких ватагах, які так і не змогла розчинити в собі піонерсько-комсомольська система.

Читайте також: Сутність і специфіка російсько-радянської влади

Розповідь Станіслава Каширного про своє парубоцтво в селищі Ру́дник (тепер у межах міста Покров Дніпропетровської області) дає змогу заглянути всередину однієї парубоцької ватаги 1950–60-х. Місцем зібрання підлітків і парубків був правий берег річки Базавлук біля греблі й навпроти джерела, яке дехто зі старих людей називав Козацьким. Про козацтво в краї колишніх Січей тоді пам’ятали тьмяно; колективізація, голодомори, війна добряче переорали історичні уявлення місцевих мешканців. У парубоцькому гурті, що збирався на березі Базавлука, козацтво згадували в розповідях на кшталт легенд про «золотого коня», нібито захованого запорожцями в цій річці. Гуртування йшло самопливом, без «пригадування» якогось історичного зразка й без впливу літератури на кшталт «Тимур і його команда» Аркадія Ґайдара — книжки, обов’язкової для читання радянськими піонерами. Цей гурт формувався на стихійному протиставленні себе всьому, що походило від радянської держави та школи.

Як і на уявному острові Вільяма Ґолдінґа, засади гуртування в цьому парубоцькому гурті виникали без традицій і запозичень; тут теж склалися вікові класи й інші прикмети чоловічої спілки. Однак цей гурт не був ізольований від світу, а тому насильство не знаходило ґрунту всередині нього й виплескувалося назовні. Вхід у гурт і вихід з нього були вільними, утім, до нього приймали хлопців переважно із селища Рудник та ближнього села Олександрівка, що на лівому березі Базавлука. Перейти річку по греблі для учасників гурту означало опинитися поза межами не лише сімейного простору, а й державного та шкільного контролю. До гурту не пускали хлопців із села Шолохове, що на правому боці Базавлука, бо з ними часто билися на мосту через цю річку. Шолохівські хлопці теж мали свій гурт і відзначалися задерикуватістю, а пояснювали це тим, що їхнє село колись було козацьким, Олександрівка ж — кріпацьким. Ру́дник виник наприкінці ХІХ століття, коли почали добувати марганцеву руду й на місце видобутку приходив люд із довкружних українських сіл. Рудничанський гурт був українськомовним і протиставляв себе російськомовним хлопцям з міста Орджонікідзе (тодішня назва міста Покров), здебільшого дітям післявоєнних переселенців з Росії, із якими теж траплялися бійки, що називалося «побитися з кацапами». А втім, це була українськомовність околиці невеликого промислового міста зі специфічними вкрапленнями російського мовлення радянського часу. Отож місце своїх зібрань рудничанський гурт називав платіна, і це слово стало знаковим для учасників гурту.

Вікові класи в гурті були виражені чітко. Найстаршими були чоловіки віком до 35 років, яких внутрішній поклик чи сімейні негаразди тягнули «на платіну». Їх називали старшаками; серед них траплялися ті, хто пережив війну й ув’язнення в радянських таборах. До молодшого різновиду старшаків належали юнаки після строкової служби в армії. Більшість становили «прості хлопці», котрим до армійського призову лишалося небагато часу. Менших за них називали молодняк, шпана чи босота. У гурті їх не сприймали серйозно, тому вони перебували дещо на віддалі й вважали за честь, коли їх покличуть старші для якогось доручення, а після його вправного виконання дозволять трохи побути серед них. Їм доручали зібрати дрова для вогнища, дістати помідори, огірки та інші прості харчі для бенкету старшаків і деяких «простих хлопців», які чимось відзначилися й тим заслужили право сидіти поруч з ними. Молодняк учиняв набіги на сусідські городи, «трусив» рибальські сітки, виймаючи рибу для юшки тощо. Можна було просто принести харчі з дому, але це не шанували так, як добуте в пригоді, бо що більшим був ризик добування та що вправніше з нього викрутився здобичник, то вагомішою ставала його репутація в гурті. Отже, статусні ігри тут мали чинність.

Бенкети відбувалися не від забаганки, а з особливої нагоди. Зазвичай це були проводи в армію чи повернення звідти учасника гурту; звільнення з ув’язнення шанували більше. Армія та в’язниця в радянській державі, крім офіційно заявлених протилежних функцій (ті, хто захищає суспільство, і ті, від кого його захищають), мали спільну неофіційну чинність: ініціацію в «справжні чоловіки». Радянська дійсність змушувала юнаків однаково уважно ставитися до армійського та в’язничного досвідів, адже перший був для більшості невідворотним, а ризик отримати другий — високим. Утім, в’язницю шанували більше, ніж армію, бо армійська служба все ж була службою державі, від якої гурт прагнув відсторонитися. Діяв і супутній цьому принцип творення шани: що ризикованіші умови здобуття досвіду, то вища повага до здобувача. І хоч у гурті не було обрядів ініціації на кшталт армійської «дідівщини» та в’язничного рангування, сам факт перебування в армії чи в’язниці й отримання там неофіційного рангу для гурту важив багато. Сприйняття радянської держави за чужу силу якраз і наділяло її функціями чинника ініціації; зважмо, що в архаїчних ініціаціях важливу обрядову роль відводили саме чужинцям.

Читайте також: Запорозький сміх

Армійські та в’язничні звичаї до рудничанського гурту доходили тільки у вигляді розповіді й не вкорінялися в ньому через вільний вхід і вихід його учасників. Колективного приниження в гурті не допускали, траплялися тільки індивідуальні бійки без свідків «у кукурудзі». Того, хто намагався нацькувати більшість на меншість, брехав, не тримав слова, розповідав про те, що діється в гурті батькам, учителям і міліції, виганяли з ганьбою. Гурт не мав сталих лідерів, хоча мав за авторитетів осіб, непересічних у силі, кмітливості, вправності. Ватажки з відповідними якостями з’являлися для певної виправи, як-от риболовлі, бійки з іншими гуртами, полювання на гусей, дрібної крадіжки тощо. Домашню птицю, що запливала на інший берег Базавлука, у гурті вважали за об’єкт дозволеного полювання. Те, що добували гуртом, споживали всі учасники виправи. На свій бенкет юні здобичники запрошували старшаків та інших поважних товаришів, які зазвичай у таких виправах участі не брали.

Важливою прикметою чоловічої спілки було те, що жінок до гурту не пускали. Коли до платіни приходила чиясь дівчина чи жінка й гукала свого хлопця або чоловіка, її піднімали на кпини. Сімейний простір учасників гурту лишався на іншому березі Базавлука, а чоловічий «дикий» обшир починався з переходу платіни. Пройти по слизьких водоростях поверхні греблі, ризикуючи впасти на кам’янисте дно, саме собою було випробуванням, «обрядом переходу» з одного соціального світу в інший, подібним до подолання порогів на Дніпрі запорозькими козаками. У гурті проступали й інші ознаки чоловічої спілки: специфічне мовлення (жаргон із натяками на відому в гурті ситуацію без її називання), прізвиська, дані учасникові гурту з огляду на його особисті прикмети, що заміщали справжнє ім’я, а також зооморфні вподібнення. В азарті бійки з іншими гуртами того, хто відзначився в позитивному сенсі, називали вовком, негативна ж відзнака тягнула за собою називання вовком позорним. Останнє вказувало на осуд, який усе ж не передбачав вигнання з гурту. Виганяли ж тих, хто грубо порушував звичаї гурту, як-от сповіщав міліцію чи вчителів про те, що діялося в гурті; таких позначали словом козел.

У місцевих школах цей парубоцький гурт сприймали вкрай негативно й називали рудничанською бандою. Дійсно, деякі витівки його учасників перетинали межу, за якою починався кримінальний злочин. Тому часта поява міліції «на платіні» була цілком закономірною; про неї зазвичай оповіщав молодняк, що грав у футбол біля греблі. Утекти від «ментів» під постріли з пістолета вважали за вищий пілотаж, що наділяв утікача надзвичайним авторитетом. Та все ж цей гурт не був пов’язаний із кримінальним світом і явні злочини в ньому не схвалювали. Правопорушення ж здебільшого стосувалися дрібного хуліганства й незначних крадіжок, хоча їх чинили не для особистого зиску, а для репутації в гурті, статусної гри. В усякому разі межу, що відділяла бешкетне молодецтво від бандитизму, розуміли і учасники гурту, і більшість їхніх старших сусідів. Однак її не розуміли в радянській школі й органах «соціалістичного правопорядку». Не помічали там і вад усієї системи соціалізації молоді, що штовхали її неслухняну частину на слизьке узбіччя соціального життя, а слухняну привчали до викривленої радянської ідеології та моралі, що розігрували прогрес, а зрештою призвели до його протилежності.

«У той час, як усе прогресивне людство в авангарді з радянським народом підкорює космос, долає всі перешкоди на шляху прогресу, семимильним кроком ідучи до комунізму, ти…» — з цієї репліки, мовленої менторським тоном учителя-шовініста, починалося офіційно інспіроване цькування підлітка-школяра, чиї думки і дії не були суголосними ідеологічним маренням тоталітарного монстра. Отож ґолдінґівський «острів» більше пасував радянській школі, ніж «рудничанській банді». Звісно, той гурт не був ідеальним, однак природня справжність у ньому була незрівнянно більшою за «культуру прогресу» радянського світопорядку. Принаймні, в тому гурті не було фальшивих ролей, колективного насильства, вдавання причетності до «великої істини» й інституалізованого цькування тих, хто до неї не причетний.

Життєвий шлях учасників гурту склався по-різному. Дехто став високопоставленим працівником міліції, а хтось, навпаки, опинився в кримінальному світі. Між цими крайнощами був широкий спектр життєвих реалізацій, який спирався на досвід перебування в юному віці на межі між дозволеним і недозволеним, справжнім і вдаваним. Перебування на цій межі привчало до ситуації ризику, іронічного ставлення до всіляких догм і спокійного сприйняття тієї істини, що офіційна репутація не завжди відповідає реальним якостям людини, а справжнє часто перебуває в тіні суспільної уваги, тоді як удаване пнеться в самий її центр, щоб управніше зімітувати справжність. Ці істини «відкриваються» в тому, що є сучасним аналогом архаїчної ініціації, гри, яка захована в саму основу людської культури і яка «природним способом» відокремлює в її сучасних нашаруваннях справжнє від несправжнього. Звісно, не застерігаючи від помилок.

Станіслав Каширний спробував відрефлексувати свій парубоцький досвід півстолітньої давнини без читання спеціальної наукової літератури про чоловічі спілки. Ця рефлексія вивела його на метафорику «вовчого братства», передану в гранітному пам’ятнику вовкові, що, круто задерши голову, скликає давніх і недавніх братчиків. Відкриття цього пам’ятника відбулося нещодавно під виття сирен повітряної тривоги, які сповіщають про загрозу обстрілів з окупованої російськими зайдами української території. Цей гранітний вовк осмислений як символ українського козацтва й історичної спадковості між ним, парубоцькими гуртами й сучасним українським суспільством, що в боротьбі з лютим ворогом нині проходить жорстоку ініціацію. А поруч струменить чистою водою оновлене Козацьке джерело, якому повернули стару назву, а заодно й функцію постачання питної води. За недійсних водогонів зі зникомого Каховського водосховища ця функція зараз є не лише символічною.