Віра в прогрес людства, його неспинний рух від темряви до світла, від поганого до кращого, від нерозумної тиранії до розумної свободи неодноразово викликала іронічну посмішку зневіреного жартівника. Так, наприклад, вишкірявся маркіз де Сад у своєму порнографічному романі «Жюстіна» (1791). Ідеї Просвітництва, що надихали Французьку революцію, а нам заповіли манливе марення про прогрес, стали мішенню для іронії Романтизму раннього ХІХ століття. Перша світова війна, більшовицьке біснування на руїнах Російської імперії, жахіття нацизму в охопленій кризою ліберальній Європі, а насамкінець друге всесвітнє бойовище дали новий поштовх іронізуванню над самовбивчою серйозністю віри в прогрес. Постмодерністська іронія збиткувалася над нею, натякаючи на кінець історії, після якого в цій безнадійній посмішці губляться всі ідеї та сподівання.
Ілюстрація до балади Ґете «Вільшаний король». Моріц фон Швінд, ХІХ ст.
Іронія щодо прогресу намагалася відшукати людське єство поза ним, у глибинних шарах культури, що їх адепти прогресу назвали архаїкою чи пережитком. Романтик Йоганн Вольфґанґ фон Ґете черпав свої мотиви з давніх міфологій, інтерпретував їх через сучасні йому контексти й знаходив не знані раніше сенси. Романтики «відкрили» фольклор, який у середині ХІХ століття надихнув «весну народів», став джерелом для творення їхніх літературних мов і поєднався з просвітницькою ідеєю нації, зіпертою на ідеали свободи. Наприкінці ХІХ століття, здавалося, прогрес переважив естетичні примхи романтиків-гуманітаріїв тоннами чавуну й сталі. Розвиток технологій, що мали на меті покращити добробут, перетворив ідею прогресу на загальну віру. Однак виявилося, що технології слугують не лише мирному поступу вільного суспільства, а й війні, руйнуванню, диктатурам. Та й матеріалом для їхнього застосування можуть бути не тільки чавун і сталь, а й люди, котрих соціальна інженерія намагалася запроторити в системи, далекі від ідеалів свободи, винайдених Просвітництвом і посилених Романтизмом.
Утрата віри в прогрес стверджувалась усвідомленням нескінченного розмаїття людських намірів і дій як гри, що її можна вести і за правилами, і без них. Гераклітове вподібнення вічності до дитини, яка довільно соває шашки по дошці, укотре засяяло новими сенсами. Теоретик гри Йоганн Гейзінґа стверджував, що гра є давнішою за культуру, бо звірі теж граються. Отже, віра в прогрес, як і будь-яка віра, теж спирається на міф і магічну обрядовість, а наука, що нібито спростовує міфи й урухомлює прогрес, є лише новітньою міфологією й аналогом магії. Але чи справді це так?
«Воскресіння архаїки» в новітніх війнах
Перша світова війна явила «воскресіння архаїки» в модерному армійському повсякденні. Спроби осмислити це явище з’явилися вже потім, у післявоєнній скаламученій свідомості. Сприйняття війни як ініціації, відмежування «хрещених боєм» від цивільних осіб, різкий розрив із нормами довоєнного часу, поява нової фронтової ідентичності й різноманітних «воєнних братств», що протиставляли чоловіче гуртування сімейним цінностям «обивателя», ставали предметом рефлексій у художній літературі 1920–1960-х. На різний лад його намагалися осягнути представники «втраченого покоління», специфічного романтизму в нацистській Німеччині й фашистській Італії, «лейтенантської прози» в СРСР. Однак його художня констатація була одностайною. Британський письменник Вільям Ґолдінґ у романі «Володар мух» змоделював «воскресіння архаїки» серед англійських хлопчаків з елітного навчального закладу, силою художньої уяви закинувши їх на відлюдний острів під час уявної світової катастрофи. Більшість хлопчаків освоїла полювання, інтуїтивно дійшла до релігійного культу й промислової магії, поділилася на вікові класи й позбулася всього, що пов’язувало її з цивілізацією. А меншість, яка намагалася цивілізовано обжити острів і встановити розумні правила у своїй спільноті, перетворилася на об’єкт цькування та, зрештою, полювання.
Кадр з фільму «Володар мух» (1963) – першої екранізації однойменного роману Вільяма Ґолдінґа.
Наукові дослідження цього явища запізнювалися через засилля прогресизму в академічних установах. Про позачасову «антропологію війни» почали говорити лише в 1970-ті. Зокрема, дослідник Першої світової війни Ерік Дж. Лід зауважив: «Коли чоловіки залишали позаду межі їхніх суспільств, щоб узяти до рук зброю проти інших чоловіків, вони традиційно вдавалися до символів для вираження свого зміненого стану. Вважалося, що вони або вийшли за межі чисто соціальних категорій, або опустилися нижче них. Вони асоціюють себе із сакральними фігурами або тваринними образами, уподібнюються богам або звірям, імітують зовнішність і поводження тварин — носять пір’я, вовчу чи ведмежу шкури тощо. Під час бою їхній змінений стан зазвичай сприймався як лихоманка, сп’яніння або хіть. Після повернення в суспільство людину, котра вбивала, часто вважають небезпечною або забрудненою доти, доки вона не пройде ритуального охолодження й очищення».
Попри загальний прогресизм державних ідеологій, що інспірували Першу світову війну, досвід людей, які брали в ній участь, виходив за межі уявлень про прогрес. Архаїчні ритуали відтворювалися на тому солдатському «низу», куди не потрапляв погляд офіцерів середньої та вищої ланок. І саме там визрівали альтернативні солдатські ієрархії зі своїми «обрядами переходу» від нижчого до вищого рангів, незалежних від офіційних військових звань. Ці неофіційні ієрархії й гуртування вояків на їхній основі створювали неабиякі труднощі для нижчих офіцерських чинів, а наприкінці війни перетворилися на загальну проблему керування військами. Тоді відбувалися «братання» солдатів ворожих армій, взаємне сповіщення про час обстрілів й атак, обопільна імітація збройних сутичок, масові відмови брати участь в активних воєнних діях. Таке зрідка траплялося за попередніх війн, коли армії ще не були масовими, а окопна війна настільки затяжною.
Розлад управління військами наприкінці Першої світової війни найбільше уразив російську армію, де до створеної війною ідентичності «окопного братства» додалися ще й соціальні та національні чинники. Неофіційне гуртування в солдатському середовищі тоді «осідлали» політичні партії, опозиційні до монархії Романових і відмінні між собою за соціальною та національною агітацією. Українізовані військові підрозділи черпали наймення й зразки організування з нашої козацької старовини. На Кубані ж, крім української ідентичності, явило себе ще й осібне «козаче» самоусвідомлення, носії якого не ототожнювали себе ані з Україною, ані з Росією. Отож донаціональна архаїка проявилася там досить виразно.
Бійці «Вовчої сотні» Андрія Шкуро зі своїм прапором.
Промовистим уособленням «козакійства» був старшина Кубанського козачого війська Андрій Шкуро. Цей нащадок переселених на Кубань запорожців упродовж 1917–1919 років натужно шукав собі не лише ідентичність, а й прізвище, промовляючи його то як Шкуринський, то як Шкура та вкладаючи в нього чи не буквальне розуміння «лицаря у вовчій шкурі». Ще на румунському фронті 1916 року він ініціював створення під своєю командою окремої «вовчої сотні», на чорному знамені якої була зображена вовча голова. Цей підрозділ перебував у вельми гнучкому підпорядкуванні вищого командування й спеціалізувався на диверсійних рейдах по ворожих тилах. Після колапсу імператорської армії полковника Шкуро заарештували червоні комісари, а в травні 1918 року він утік з-під арешту й сформував на Вовчій галявині в передгір’ї Кавказу власний «партизанський» загін. Пізніше він згадував: «Під величезним дубом стояв складений з гілок курінь, поруч була встромлена піка і на ній майорів мій значок — вовча голова на чорному полі».
Читайте також: Україна і Кубань. Природне возз’єднання
Ідеологія Шкура була простою: захист «козацької вольності». Але вона привела його не до українських національних лав, а до російського білого руху, що марив оживленням мертвої імперії. «Вовча сотня» стала ядром його збройного формування, що згодом перетворилося на «Вовчий полк». Своїх козаків Шкуро називав вовками, і їхнім воєнний кличем було вовче виття. Командувач збройними силами «півдня Росії» Пьотр Вранґєль свідчив: «Він привів із собою до Катеринодару дивізіон своїх партизанів, що мав назву “Вовчий”. У вовчих папахах, з вовчими хвостами на бунчуках, партизани полковника Шкура являли собою не військову частину, а типову вольницю Стєньки Разіна». Із сумом згадуючи імператорську армію, Вранґєль відзначив «властиве споконвіку прагнення козаків до осібності», неможливість їхнього перебування в складі регулярних військ нарівно з усіма підрозділами. Включення ж козачих частин до регулярних дивізій, на його думку, посилювало розклад армії 1917 року. Утім, це була небезпека для застарілої імперії, уже безпорадної стримувати бурхливий потік творення націй.
«Вовки Да Вінчі» на шикуванні, травень 2022 року. Джерело: Facebook / 1-ша окрема штурмова рота ДУК ПС.
100 літ потому харизматична постать «лицаря у вовчій шкурі» з’явилася в Збройних силах України в особі молодшого лейтенанта Дмитра Коцюбайла. Очолювана ним з 2016 року Перша окрема штурмова рота Добровольчого українського корпусу «Правого сектору» отримала назву «Вовки да Вінчі», що й позначилося на її символіці. Статус цього підрозділу як окремого формування відповідав тій споконвічній поза- чи напівофіційності, притаманній «вовчим братствам». Військове звання керівника не відповідало його реальному значенню, отже, теж указувало на ситуацію напівофіційної окремішності. Однак сучасному українському війську ці риси не становлять такої організаційної загрози, як російській армії часів Вранґєля. Добровольчий характер «вовків да Вінчі» та його підпорядкування українському командуванню на оперативному рівні суголосні самоорганізуванню українського козацтва й створюють переваги над ворогом завдяки високій маневровості й гнучкості управління. А це вже є не архаїкою, а динамічною модерністю.
Джерела «вовчих братств»
Що ж спонукало вояків різних часів одягати шкуру вовка та інших хижаків, удавати їхню поведінку й зображати їх на своїй символіці? Здогадки про походження цієї спонуки можуть завести нас на манівці темних хащ людської еволюції. Однак ніщо не заважає припустити, що людина від початку своєї природи не була хижаком, а ставала таким у боротьбі за виживання. На користь цього припущення слугує дослідження американської антропологині Марґарет Мід у Меланезії в 1920-ті. Вона з’ясувала, що більшу агресивність виявляли чоловіки в спільнотах, де діяли чоловічі спілки, у яких підлітків і юнаків посвячували в різноманітні хижаки, розігрували «хижацькі» ролі, а непосвячені лишалися поза ними, упосліджені презирством. Себто ці ролі були сконструйовані культурою, а не походили від людської натури. Ритуал ініціації уявно виводив посвячуваного зі стану «людини», символічно вбивав у ньому людське й переводив у стан «звіра».
Ісус Христос поряд з песиголовцями. Ілюстрація з Київського Псалтиря, 1397 р.
Відлуння голосів схожих культур було чутно в Євразійському степу ще на початку ХХ століття. Серед монголів і тюркських народів побутували перекази про чоловіків-псів, «вовків», «собачі царства» тощо. На Алтаї розповідали, що чоловіки колись мали собачі голови, а жінки були звичайними. У суспільствах із чинними чоловічими спілками поняття «люди» стосувалося тих, хто не був ініційований у «звіра», причому не лише жінок, а й хлопців та деяких чоловіків, через те прирівнюваних до жінок. Отож і згадки Геродотом та іншими стародавніми й середньовічними авторами «песиголовців» стосувалися аж ніяк не довільної гри фантазії, а чоловічих спілок та їхніх ініціацій. У тому ж зв’язку згадаймо мідійське ім’я Спако (собака) «прийомної матері» царя Кира, який хлопчиком грав у царські «ігри». Міфічне вигодовування майбутнього царя вовчицею, відоме і на Алтаї, і в Стародавньому Римі, теж стосувалося ініціацій та символів чоловічих спілок. Прадавні мотиви, передані Шота Руставелі в поемі «Витязь у барсовій шкурі», можуть бути витлумачені так само.
Капітолійська вовчиця, V ст. до н.е.
Давньомонгольське слово нохой, що ним позначали вовка, стало найменням для кочового народу — ногайців. Ногайський письменник Іса Капаєв зауважив, що стати чоловіком у ногайців означало перетворитися на вовка, а символом такого перевтілення було носіння вовчої шкури хоча б у вигляді шапки. Хоч і була вона зазвичай із сірих ягнячих смушків, утім, називалася боьрк через колір, що вказував на «сірого вовка», — боьрі. Своє походження ногайці пов’язували з небесною вовчицею кокбоьрі. Шматок вовчої шкіри мав бути в кожній ногайській сім’ї; його наділяли лікувальними властивостями та вважали, що одяг із вовчого хутра захищає від нещастя.
Крім шапки-бирки, належність до «вовчого» братства позначав айдар або кекель — чубчик, що лишався на бритій голові. Ногайці вважали, що в айдарі живе дух Оьрей, який надає чоловікам силу. Вирвати чуб означало не тільки скривдити, а й позбавити сили (пригадаймо біблійного богатиря Самсона, який ослаб через остриження зрадливою красунею Далілою). Зв’язок шапки-бирки, айдара-оселедця та здобичницького трибу життя засвідчує ногайська пісня, де мати промовляє до сина:
Зніми, синку, шапку,
Подивлюся на твій айдар,
Якщо не матимеш відігнаної худоби,
Вирву твій айдар,
Якщо матимеш багато відігнаної худоби,
Буду пестити твій айдар.
Ногайські чоловіки, світлина кінця ХІХ ст.
Здобичництво, грабунок чужинців і збагачення їхнім коштом власної спільноти вважали за чесноту, а нездатного на це чоловіка впосліджували. Ногайці знали й побратимство — антлас, назва якого походила від слова ант — клятва. Її промовляли під час ритуального пиття хмільного напою з додаванням крапель крові тих, які ставали побратимами. Символом братання в ногайських чоловічих спілках була чаша сихир аяк, із якої зазвичай пили кумис, передаючи по колу. Ідеальне чоловіче братство уявляли як «сорок батирів» на чолі з бієм або атаманом (похідне від слова ата — батько). Звичайними їхніми заняттями були здобичництво та війна. Ногайські перекази згадували атамана Карагула: «Ніхто не знав, звідки він походив. Будинком йому слугувала бурка, їжу собі він добував луком і стрілами, від звірів захищався кинджалом».
У Центральній Азії на початку ХХ століття чоловічі спілки збереглися у вигляді парубоцьких ватаг та дозвілля молодих чоловіків. Їхні гурти мали всі ознаки чоловічої спілки: уникання жінок, вікові класи (рангування за принципом: молодий / старий), ініціації (ритуали вступу до спілки й просування вгору по її рангах), власний культ, особлива мова, спільна власність і дарообмін. За висновком етнографа Ґлєба Снєсарьова, середньоазійська парубоцька ватага становила «мініатюрний загін», призначений для виховання, вироблення звички до організування й підготовки молодих людей до участі у війнах. Деякі ватаги, що мали більш стійке організування й таємну політичну мету, називали казак, причому часто до цієї назви додавали чисельник кирк (сорок), отож такі групи називалися кирк-казак. Оскільки час місцевих війн давно минув, парубоцькі ватаги спустошували сади й городи, викрадали дрібну худобу в сусідніх селах, билися або грали з такими ж ватагами. Люди старшого віку не вважали це осоружним, а з усмішкою називали молодецтвом. Ватажани брали активну участь у весільній обрядовості, коли одружувався хтось із їхніх товаришів, як і в похоронах, коли приходив на те час. Після одруження молоді чоловіки все ще збиралися в місцях їхнього парубоцтва й упродовж усього подальшого життя називали колишніх ватажан або інших однолітків джура й поблажливо ставилися до парубоцьких витівок своїх та чужих синів.
Читайте також: Мурзин у дворянстві
Очільник парубоцької ватаги мусив робити для її членів більше, ніж кожен з них окремо: влаштовувати бенкети, платити за товаришів на базарі, організовувати «набіги» на сади й городи, що односельці терпіли як молодецьку гру, хоч інколи й дошкульну. Повноваження лідера тривали недовго, не були закріпленими за однією особою й не успадковувалися. Кожна ватага мала місця зборів або будинок, куди не допускали жінок; тут саме приймали гостей із сусідніх сіл та чужинців, щодо яких сільська громада зазвичай була закритою. Відкритість до прийняття чужинців та запозичення чужого (слів, символів, речей і способів їхнього вжитку, стилю поведінки) становила важливу рису будь-якої чоловічої спілки. Це було неодмінною умовою для гри, де розігрували не що інше, як статуси. А грали так: хто дасть ватазі більше (внесків, зиску, веселих витівок), той і вигравав. Дарунки й послуги в такій грі мали зобов’язальну силу. Увійти до гри міг усякий, хто погоджувався грати за її правилами. Виходили з ватаги теж за правилами, а їхніх порушників виганяли з ганьбою, чинною і після гри.
Читайте також: Начальник ногайських орд
Центральноазійські парубоцькі ватаги мали схожі ранги: очільник називався хан, агабій, бек або бій, мав знаки влади: хустку, кільце або інший примітний предмет із найменням мухр («печатка»). Його помічником був ясовул, відповідальний за порядок; у великих спільнотах були ще казій (суддя) та раїс (писар). Назви цих рангів відповідали чинним у тамтешніх державах, але прикметою чоловічої спілки було те, що саме їхнє застосування вважали за гру. Несерйозне вдавання в ній межувало із серйозним застосуванням, а влада, хай і розіграна, усе ж була владою, інколи чинною і поза грою.
Чільним моментом у чоловічих зібраннях був спільний бенкет з уживанням алкоголю, включеним до регульованої «спадковими» правилами статусної гри, що формувала репутацію кожного її учасника, безвідносно до його походження, впливу й статків сім’ї. На початку ХХ століття в узбеків з осені до весни гуртувалися молодіжні ватаги шерда, що прагнули зібрати 40 учасників свого дійства. Члени ватаги, чура (джури), обирали з-поміж себе головного, його назвали бій, двох аталиків (правого й лівого, заступників бія), а також ішик-агу («начальника місця»), яса(в)ула (виконавця розпоряджень) і касегула (виночерпія). Бій визначав місце зібрання — міхмон-хана (хату для гостей), час зібрань, розмір внесків. Зібрання починали ввечері; на почесне місце сідав бій, праворуч — правий аталик, ліворуч — лівий, далі — ішик-ага, біля дверей — ясаул. Навпроти бія за 4–5 кроків стояла велика корчага з бузою (хмільний напій з проса) і велика чаша; біля неї — виночерпій; чури сідали вздовж стін. Ішик-ага знаком сповіщав про готовність бузи виночерпію, котрий розливав пінявий напій у чашу, подавав її бію, той відмовлявся й пропонував випити виночерпію, другу пив сам, потім — правий аталик і далі по колу, закінчуючи лівим аталиком. Чашею кружляли під невимушену бесіду й жарти. Однак усі стежили за знаками ішик-аги й займали вказану ним позу.
Група чоловіків в районі Самарканду. Фото Леона Барщевського, 1890-1896 рр.
Першим правилом у зібранні було випити повну чашу на одному подиху без пролиття вмісту. Хто виявляв ознаки сп’яніння (галасував, лаявся, втрачав пильність щодо знаків ішик-аги), на того чекало покарання, виконуване ясаулом. Ішик-ага мусив виявляти дотепність у визначенні покарань, що мали викликати сміх, хоча й могли бути болісними та принизливими для покараного (як-от обливання холодною водою, прив’язування до дерева, биття нагайкою тощо). Від ішик-аги залежав прийом нових членів ватаги за сплату внесків. Такі зібрання та їхні звичаї мали назву яса, що походила від давньомонгольського слова на позначення порядку. Слово «ясовул» має той самий корінь; назви очільників ватаги та відповідальних за певні функції могли різнитися, але за порядком завжди стежив ясовул.
Читайте також: Народжені війною. Як упродовж століть збройні конфлікти формували українську націю
У прадавні часи статусна гра в чоловічій спілці, звісно, була серйознішою. Геродот згадував гру дітей мідійських пастухів, які обрали своїм «царем» десятирічного Кира — майбутнього засновника Перської держави. Як і хан чи агабій у центральноазійських парубоцьких ватагах, Кир призначав товаришів по грі на різні «посади»: будівельників хиж, списоносців, наглядачів, вістівників тощо. Серед них був і син знатного мідійця Артембара, якого Кир покарав за нестелепність. Артембар розгнівався за скривдження сина й помстився Кирові. З протистояння між ними й почався звивистий шлях Кира до справжнього царювання. Пройти тим шляхом марили інші шанолюбці в давньоіранських чоловічих спілках. Їх називали вовчими через посвяти своїх членів у вовки. Вони подовгу перебували в «дикій» місцевості, грабували, воювали, захищали й тим жили. Отак у степовій глушині й формувалися «вовчі братства», лідерам яких інколи випадало стати засновниками імперій. Так було і з Чинґісханом, зачинателем Монгольської кочівницької імперії. Так діялося в євразійських степах після занепаду цієї імперії, коли «вовчих братств» знову стало багато, утім, для їхнього називання тоді вживали слово казаки. Їхній спосіб воювати відзначався хаотичним наскоком і вовчим виттям.
Кінець першої частини. Продовження читайте незабаром на сайті Тижня.