Лицар анімації

У мистецькій оболонці глядачам сьогодні подають надмірну кількість агресії. Жорстокість і злість перетікають із життя на екран – у кіно, телесеріали, дитячі фільми й мультики.

 

Деякі модні психологи намагаються переконати нас, що дитина, дивлячись на ці фонтани крові, позбавляється агресії. Або, що юна недосвідчена людина залишає кінозалу таким собі янголом із білими крилами. Але це – маячня. Адже потому вона виходить у світ переконана, що коли зацідити в пах ближньому, буде не так боляче, як здається.

 

Молодь бачить переважно чуже кіно – японські аніме або неякісну американську анімацію. Звісно, ми ганимо західну чи азійську мультиплікацію узагальнено. Бо в прокат потрапляє те, що дешево коштує. Певна річ, що дорога продукція – набагато краща. Існує дивовижна американська анімація, та для масового глядача вона недоступна – на ній заощаджують.

 

Ситуація з авторською анімацією, наприклад, у Росії, склалася не просто кепська, а огидна. В кінотеатрах зрідка показують повнометражну мультиплікацію. На телебачення вона не потрапляє, оскільки, за законами РФ, анімаційні стрічки не можна розбивати рекламними паузами. Короткометражки взагалі в катастрофічному стані – 10-15- хвилинні фільми вилучені з прокату. Тому з коротким метром працюють лише дебютанти або учасники фестивалів.

 

Перед режисером виникає проблема – аби бути побаченим, потрібно знімати повнометражні картини. Й атмосфера тих нечисленних анімаційних фільмів, які таки потрапляють на великий екран, усе частіше ідентична настрою американської кінопродукції. Сумно, бо в нас є власна традиція. Радянські мультфільми були приємні хоча б тим, що мали свій індивідуальний вираз обличчя. Сьогодні ж ми бачимо на екранах посередність, яка вбиває живе коріння культури.

 

Ми отримаємо повний культурний фаст-фуд, якщо ситуація не змі- ниться. Всі дивитимуться одне й те саме, всі будуть схожі. Це жахливо не лише для Росії чи України, але й для будь-якої держави.

 

Чим нам цікавий світ Японії чи Кореї? Своєю неподібністю до нас. Чим ми цікаві? Своєю індивідуальністю. Чому нині ми спостерігаємо міжнародний сплеск іранського кіно? Тому що глядачам цікаве життя тієї країни, ментальність її народу. Щойно в Ірані почнуть фільмувати за американськими лекалами, вони перестануть бути цікавими.

 

Ми опинилися на межі зникнення цілого культурного шару, і його винищення відбувається на всіх рівнях. Це відчувається, зокрема, і в перетворенні російської мови на казна-що. В Україні питання збереження й підтримки української мови стоїть руба. Шкода, що в нас ніхто не опікується підтримкою російської. Чи можна говорити «снікерсуй»? Ця нісенітниця вливається у вуха кожного. І будь- який провінційний хлопчина думає, що так і треба розмовляти. І так будувати своє життя. Для дитини, особливо з глибинки, картинка на телеекрані – єдине вікно у світ, яке пов’язує з культурою.

 

Коли говорять про необхідність запровадити державне регулювання інформації, призначеної для маленьких глядачів, це максимально наближує нас до цензури. Ми це вже проходили, й нічого доброго з цього ніколи не вийде. На мій погляд, така проблема може вирішитися завдяки створенню суспільних спостережних рад, до яких мають увійти особи поза політикою, церквою та армією. Мін оборони навчить дітлахів крокувати, церква – хреститися й бити поклони. Зрозуміло, чого навчать їх політики. В кожної сили, зацікавленої в підпорядкуванні й ангажованості мас, буде своя хитрість, якою маніпулюватимуть задля впливу на свідомість малюків. Тому у суспільних радах мають перебуватилюди високої культури, здатні рішуче сказати «ні» тому, що закликає до агресії, жадібності, заздрості.

 

У вас іде постійний перерозподіл влади, гадаю, потрібну увагу культурі держава не приділяє. У нас нехлюйства не менше. Яскрава ілюстрація – закон 94 «Про культуру» РФ. Згідно з цим документом, усі твори – музичні, літературні, театральні, кінематографічні – можуть отримати дотацію лише на конкурсній підставі. За законом, державна підтримка повин на бути розіграна між кількома претендентами. Причому перевага в тендері у того, чий проект економічніший. Отже, якщо Олєґ Табаков хоче поставити «Одруження Фігаро», йому треба знайти якогось Тютькіна, аби довести, що Табаков кращий і вартий підтримки. Безглуздішої системи важко вигадати. Крім того, цим законом мистецтво прирівнюють до послуг, які задовольняють потреби населення. Завдяки цьому формулюванню, я гадаю, ігрове кіно – це велика потреба населення, а мультиплікація – його мала потреба.

 

Лицарів анімації, котрі страждають за ідею та віддають себе виключно творчості, – одиниці. Дехто просто не хоче працювати над тим, що вважається прибутковим сьогодні. Є Алєксандр Пєтров, лауреат премії «Оскар» 2000 року за мультфільм «Старий і море». Він мій учень, і я ним дуже пишаюся. 2006 року він закінчив роботу над півгодинним шедевром «Моя любов». Торік Іван Максімов створив чудову десятихвилинку «Дощ, який іде згори вниз». Та наш глядач навряд чи побачить ці стрічки – вони знаходять своїх шанувальників на європейських та американських екранах. Наприклад, у Франції складають програму з мультфільмів одного режисера й запускають її на телебачення. Лише в мене там відбулося шість програм.

 

Останні три з половиною роки я працюю над повнометражною картиною «Гидке каченя». Зі мною над нею гарують 22 людини – майстри, художники, оператори-постановники. У фільмі беруть участь близько 500 ляльок. Музика до нього – Чайковський у виконанні Національного філармонійного оркестру під управлінням Владіміра Співакова. Під час запису музики я, зі свого боку, розповідав оркестрантам, що їм треба буде грати, аби вони відчували себе ще й артистами. Прем’єру заплановано наступної осені. Вже сьогодні мені здається, що мультфільм удався. В будь-якому разі, якщо глядач під час сеансу не заплаче, викресліть мене зі списку режисерів. Бо, якщо я не доведу публіку до сліз, гріш мені ціна.