Пригадуєте культову кінострічку «Малена», у якій героїня Моніки Белуччі крокує вулицею, а всі озираються їй услід, бо вона неймовірно красива і яскрава? Я колись відчула щось схоже. Щоправда, річ була не в моїй яскравій зовнішності, а в сумках із продуктами, які я несла в руках. Це сталося навесні 2015 року. У моїх руках були два величезні пакети із супермаркету: горошок, риба, ковбаса, цукерки тощо. Розгледіти збоку вміст тих пакетів було неможливо, але тоді я почувалася, як Малена: усі навколо озиралася на мене, замовкали на пів слові й не зводили очей із тих пакетів — символів успіху й добробуту. Але зараз ітиметься не про бідність, яка стала характеристикою життя в нашій «республіці». І навіть не про нестачу якісних харчів і позитивних емоцій. Розкажу про те, чого нині в Луганську не варто робити, щоб не викликати підозри й не стати героєм чергового повідомлення «куди слід».
Постання самопроголошеної «республіки» реанімувало давню й майже забуту традицію писати доноси до «міністерства державної безпеки» на сусідів, колег і конкурентів. До речі, це явище відродили цілком офіційно — автором ідеї став тодішній «голова республіки» Ігор Плотницький. За Плотницького з кожної праски лунала реклама установ, у які можна звертатися із «скаргами анонімного порядку» з будь-якого приводу: від обстрілів до гучної музики, від імовірної «співпраці» сусіда з Україною до хабаря в лікарні. Про найцікавіші (на думку самого Плотницького) справи розповідали з телеекранів. Починалося все однаково: «До нас звернулись із скаргою…», — а далі змінювався лише її текст. Люди скаржилися на комунальні установи, на якість послуг, на товари й на чиюсь поведінку.
Читайте також: Навіщо їм це
До розв’язання питання часто підключали місцеве ЗМІ, яке по кілька разів транслювало відповідний сюжет. Стати «героєм дня» міг кожен, а авторами скарг тоді взагалі була чи не половина мешканців «республіки». Для розв’язання питань було створено окрему установу, де всі листи класифікували, пересилали по відомствах, писали відповіді та якось на них реагували. Звісно, усі ці показові виступи були спрямовані на підвищення іміджу «голови республіки». За час його правління взагалі багато чого робили надто демонстративно: підвищення, арешти, наради, робочі зустрічі — журналісти були постійними супутниками Плотницького, а традиція того «листування» стала ще однією візитною карткою нового луганського життя.
Не дивно, що з’явилася також традиція писати доноси, чого в довоєнний час не практикували. А тепер стало так: якщо тобі щось не подобається — пиши. Можеш додати щось від себе — кому треба, той з’ясує питання. Заарештувати й дати тобі тюремний термін через донос не можуть, але настрій зіпсують і візьмуть на замітку. Найтиповіша причина листування — заздрість. Заздрість до тих, хто має роботу, хто робить ремонт і відпочиває, а насамперед до тих, хто має гроші, але нібито ніде не працює. Найтиповіша підозра, яку вказують у таких «листах щастя» — «контакти з Україною». Звісно, у доносі не напишуть про побутову заздрість до сусіда. Зафіксують інше: мовляв, сусід, його дружина або діти постійно контактують із Україною, мають незрозумілий заробіток і часто критикують політику «республіки».
Читайте також: Територія «чесності»
Далі алгоритм дій такий. До району приходить із допитами «дільничний», розпитує по родину, на яку скаржилися, про їхній матеріальний рівень і настрої. Збирає інформацію по сусідах. Надалі фігуранта анонімки викликають на допит до певних установ. Зберегти холоднокровність у такій ситуації майже неможливо. Кому це вдається, той чудово розуміє, що його просто залякують, бо нічого конкретного пред’явити не можуть, адже в такому разі запитували би щось зовсім інше. Найчастіше людину просто відпускають, якщо жодних доказів не виявляють. Наслідки таких зустрічей різні: від бажання якнайшвидше виїхати з «республіки» до цілковитої недовіри до всіх довкола. До речі, у ході бесіди анонімний лист можуть дати прочитати і людина починає підозрювати ледь не всіх: колег, сусідів, друзів. Вона виходить у коридор, коли їй телефонують, не розповідає відверто про справи вдома та зменшує спілкування з дітьми. Людина розуміє, що причина неприємної пригоди полягає в тому, що хтось їй позаздрив і написав анонімку.
Читайте також: Тоді й тепер
Тому стало традицією приховувати свій рівень життя. Люди маскують власні успіхи й досягнення. Кажуть, що це їм віддали друзі, те мали раніше, а на купівлю отого позичали. Бо будь-які успіхи можуть викликати заздрість і вже згадані проблеми. Тому типова ситуація, коли на запитання «Як справи?» вам скаржитимуться, а не хвалитимуться. Ви не уявляєте, але навіть сумки з їжею людина прагне приховати від сусідів, щоб уникнути зайвих питань. Навіть шашлик у компанії друзів стали смажити дуже обережно, бо м’ясо теж вказує на певний рівень життя. Ще одна риса — обережність у соціальних мережах. Відвертість, як колись, стала ознакою дурості. Типова ситуація, коли людина швидше спостерігає за іншими, аніж публікує щось сама. Дуже рідко успішна людина викладатиме власні фотографії з відпочинку закордоном або розповідатиме про успіхи друзів, які можуть мати інші погляди. Час, коли хтось казав, що всюди має друзів, давно минув.
Одне слово, останнім часом змінилося багато чого. Життя, у якому сміх, музика й алкоголь були ознакою свят, тепер у минулому. Люди почали жити дуже обережно: зачиняти двері, опускати жалюзі й тихіше говорити. Ніхто не скаржиться й не критикує теперішні реалії вголос — змінилося навіть це. Люди приховують власні поїздки «в Україну», тобто на підконтрольні території, — нині про це говорять лише з найближчими друзями, до того ж тоді, коли вдалося і виїхати, і повернутися. Діти в Україні, робота в Україні, родичі в Україні — такі факти можуть викликати підозру. На жаль, традиція доносів дуже міцно ввійшла в сучасне життя. За ці шість років багато хто зміг відчути на собі, якими страшними були тридцяті роки минулого століття.