А по CBC якраз передали повідомлення, що після 20 місяців перерви в Торонтській філармонії сьогодні ввечері відбудеться перший концерт перед публікою. Рік без відвідування філармонії я пережив несподівано безболісно. Я не поспішаю, ще якийсь час слухатиму берлінських музикантів на платівках, але сподіваюся, що ми на безпечному шляху.
BBC й усі поважні світові медіа коментують розвиток ситуації на кордоні Білорусі та Польщі. Мабуть, немає потреби вдаватися в деталі, бо припускаю, що читачі Тижня добре знають, про що йдеться. Ситуація дедалі напруженіша, і, напевно, ніхто не знає, що може статися далі. Я стежу за розвитком подій від серпня, бо багато моїх знайомих у польському секторі фейсбуку постійно пишуть про це й солідаризуються з «безневинними» близькосхідними мігрантами, які через Білорусь прагнуть добутися до так званого раю ЄС, а польська влада вперто охороняє державний кордон і перешкоджає їм та водночас наражає їх на небезпеку й навіть смерть (дев’ять осіб уже померли від переохолодження). Більшість мігрантів хочуть тільки транзитом проїхати крізь Польщу, щоб дістатися справжнього «європейського раю» — Німеччини.
Проблема міграції стара як світ, і завжди є люди, які мігрують у пошуках кращого, безпечнішого життя. Використання мігрантів як зброї має біблійну історію, тож ми в цьому аж ніяк не оригінальні. Дії Лукашенки — ще один покерний хід підстаркуватого диктатора, який демонструє — він може робити в Європі будь-що, й доводить — не обов’язково бути Путіним, щоб європейські політики почувалися безпорадними. Світові медіа доливають оливи до вогню, коли змальовують безкарність диктатора й безсилля політиків ЄС, — ідеться і про Лукашенку, й, мабуть, про його покровителя Путіна. Я прочитав сьогодні співзвучний із моїми почуттями коментар Остапа Сливинського — думаю, багато хто з нас почувається й думає десь так само:
«І ось тут починається те, чого й хочуть від мене сценаристи з Кремля. Я починаю вагатися, докоряти собі за негуманність, докоряти собі за надмірну гуманність, я заплутуюся. На кожен мій аргумент є не менш сильний контраргумент, і моя внутрішня суперечка стає нескінченною та безнадійною, бо полемізують розум і серце. Утворити в чужому суспільстві й зіткнути між собою два табори, які промовлятимуть з абсолютно різних позицій, а отже, ніколи не дійдуть згоди, — ось це і є метою номер один гібридної стратегії. Зробити так, щоб кожна зі сторін суперечки відчувала за собою провину — мета номер два. «Мир», «гуманність», «права людини»… Позбавити значення основні поняття, на яких базується ліберальна демократія, зробити так, щоб усі, хто звик їх уживати, перестали довіряти одне одному й собі самим, — ось чого ВОНИ прагнуть».
Читайте також: Meta: яка мета?
Битва на кордоні якоїсь миті матиме розв’язання, бо такою є логіка життя. Чи буде воно добрим? Не знаю, зате певний, що неспокою, який оселився в мені, я мушу давати раду сам, бо ні ліберальна демократія, ні тим паче авторитарна диктатура не запропонують відповіді на питання, які супроводять людство від початку історії. Ми свідки, а часто й учасники ненастанної «людської комедії», яка, як і в Бальзака, аж ніяк не кумедна. Дійсність за своєю суттю песимістична, а буває й узагалі страхітливою. Як каже один з героїв Бальзака, цинічний месьє Вотрен, «життя — як кухня, щоб щось у ній приготувати, спершу треба забруднити руки». Для нас немає безпечного притулку, навіть якщо ми тимчасово перебуваємо в теплому й затишному помешканні в тимчасово безпечній цивілізованій країні на краю світу.
Письменниця, яку я ціную і яка також живе за кордоном, хоча не знаю, чи стала вже іммігранткою, а чи досі тільки мігрантка, помістила у своєму фейсбуку запитання: «Криза — цей липкий, непродуктивний, виснажливий депресняк перед стартом. У тобі колишній уже затісно, але ти майбутня ще не маєш ані форми, ні змісту. Лише енергія. А як долаєте кризи ви?»
Як і можна було сподіватися, посипались відповіді. Цікаво, чи стануть вони початком нового роману? Було б жаль залишити їх тільки як приватні поради.
«Отже, ти така сама, як і всі в листопаді в Європі. Тре перечекати. … залежно від настрою: мию підлогу, а думаю, що — душу. Помила, провітрила і стає краще».
«Чекаю, поки досягну дна. Інакше вигрібати зовсім не вмію. І розумію, що є життя між дном і поверхнею, але на півдорозі не дихаю й очі заплющую».
Читайте також: Вартість
«Люблю цей стан, коли нікому й нічому не віриш, навіть собі. Тоді або вниз, або вгору. І тіко сам, сам, як Наутілус в океані. Автономний і вразливий. Пошук опори й острова мрій, а також розуміння, що такого немає, але пошук — це і є життя».
«Я отримала емоційне вигорання й поїхала в подорож. Не допомогло. Завела малу таксу. Вигорання перейшло в невроз. Виснажилася вихованням собачати — поїхала в подорож. Таксу залишила на сина, переживала за обох.
Повернулася, за обома скучила, покинула на кілька місяців приватну практику, подумала — скільки там тих грошей треба для тиші в голові? Думаю завести ще одну таксу, чекати на Різдво й писати хороші історії».
«Мене часто рятує постулат «Завжди так не буде!» А ще: «Якщо тобі важко, роззирнися навколо та втішся, бо є повно людей, яким набагато важче».
«Листопад — він такий…»