Перекладачі нечасто лишають коментарі, хіба треба пояснити щось конче важливе, втрачене при перекладі. У романі південнотирольської письменниці Вальтрауд Міттіх «Лист в Україну» (Ein Russe aus Kiew) перекладачка Христина Назаркевич залишила не один такий коментар. Перший уже сторінці на двадцять п’ятій (і як же мені імпонує його відверто роздратована інтонація): «Якби ж авторка знала про всі зміни, які відбуваються і відбулися в Україні в ситуації з жінками, якби вона знала про українських письменниць, українських військових, українських парамедикинь, українських науковиць!», а далі вже просто не приховуючи свого розпачу: «На жаль, тут і далі нерідко авторка вкладає в уста оповідачки інформацію, поширювану в російських джерелах. Як не прикро це читати, але мусимо через перспективу цієї загалом дуже прихильної до України письменниці спробувати зрозуміти, який безлад панує в головах європейців щодо України». У цих коментарях перекладачка, звісно, порушуючи межі своєї ролі в тексті, таки пояснює щось важливе, що було втрачено при перекладі і нема ради на ті моменти, що не надаються до точного відтворення.
Розповідачка шукає свого коріння. Її батько, якого героїня не знала, походить з Києва. Розповідачка їде в Україну. У Київ? То було б надто просто. Вона їде на літературний фестиваль у Чернівці, де шукає Целана. І до Львова, звідки намагається доїхати до Бродів, де планує шукати Йозефа Рота, але міняє свої наміри й повертається назад у Тироль. Очевидно, вона шукає не інформації про татуся, а символічної батьківської постаті. І шукає її в абстрактній символічній Україні, де й Київ у Бродах можна надибати за потреби. Твоя і моя Україна, так називає країну розповідачка «Листа в Україну». Вона звертається до померлого батька, який, напевно, походив з України, і говорить про себе, яка вперше побачила Україну лише 2018-го й уявляє її собі як колонію Австро-Угорської імперії, якою був і Тироль. Твоя. Моя. Тут же хочеться заявити про третю Україну — про нашу Україну, і роздратовані коментарі перекладачки цю заяву й оприлюднюють (щоби, скажімо, репліки Міттіх про дві України — російський схід та австрійський захід, про потребу збереження й плекання російської мови в Україні, про українців і росіян як один народ абощо, так і не зависали в розрідженому повітрі цього роману).
Але давайте все по черзі. Бо книжка Вальтрауд Міттіх таки не про Україну.
Я розумію, чому видавець і перекладачка змінили оригінальну назву роману — «Росіянин з Кієва», таку книжку просто ніхто з українських читачів нині до рук не взяв би. До того ж у книжці є дуже показова репліка: повоєнне покоління, захоплене лівими комуністичними проєктами як альтернативою нацизму, не може простити країнам, які виникли з уламків Союзу, того, що їхні ілюзії про лівацтво виявилися таки ілюзіями. І настрій відповідний: Міттіх дуже лояльна до України, вона відчуває до нашої країни особистий потяг, але ту образу подолати чомусь не виходить. Але й оригінальний читач бачить у романі Міттіх міркування про політичні процеси, репліку про долю Центральної Європи у ХХІ столітті. От типовий відгук шанованої читачки на книжку, яку Міттіх презентувала 2022-го: «Особиста й зворушлива приватна генеалогія чудово вписана в суровий політично-історичний контекст насильства, кордонів і вигнання. Так це вчасно! На жаль!».
Вигнання тут — це не про війну в Україні, Вальтрауд багато міркує про досвід Південного Тіролю, вона себе ідентифікує як біженку, як вигнанницю з рідної землі. Кордони — це вже про Україну, розповідачка кілька разів згадає, як пенсіонери з окупованої території Донецької області протягом АТО мусили переходити кордони, щоби «на великій Україні» отримати пенсію. Цю історію Міттіх використовує як метафору: держава мала б піклуватися тоді, коли опікується, наражає на небезпеку, щоб тупо відкупитися. Я не вірю в кордони, — не раз повторить розповідачка «Листа». Я пережила об’єднання Німеччини й розвал Союзу, я маю підстави не вірити в кордони. І це дуже красива авторська сліпота. Об’єднання двох Німеччин і розпад Союзу на окремі національні держави, навіть перегляд кордонів після Балканських війн не вливав на кордони Європи, усі названі процеси відбувалися в межах адміністративних кордонів. Уперше кордони в Європі від Другої світової міняють зараз. Теж метафора, але не думаю, що Міттіх її собі в роман воліла б.
Для неї питання про батька — головне питання людськості (так у книжці), не знаючи свого походження, дитина не усвідомлює кордонів своєї особистості. Бути біженкою в політичному сенсі можливо тоді, коли ти маєш визначене громадянство в країні з визначеними кордонами. Десь такі ж процеси героїня рефлексує й у формуванні власної особистості. Вона говорить трьома мовами, жодну з яких її батько напевно не зрозумів би, як і вона не зрозуміла б ті щонайменше дві мови, якими говорив він.
Свою розповідь Міттіх починає з переказу роману «Винний» (I colpevoli). Цей твір написав Андреа Помелла, і він вийшов якраз у локдаун на початку 2020-го, його читали й обговорювали, та саме в цей час Міттіх починає писати «Лист». Вона заходить в історію-ретроспекцію з надактуальною книжковою новинкою. Роман Помелла розказує історію чоловіка — від його семи років до сорока чотирьох; у першій точці батько покидає сина й родину, у другій — син готовий зустрітися з батьком, який створив нову родину й прожив тридцять сім непоганих років; син обирає для того, щоб знову побачити татуся, якого присягнувся ніколи не простити, дуже символічне місце: на площі, де вбили Юлія Цезаря (еталонна історія зради для італійської культури).
От із цим романом Міттіх входить у свою історію, тут же зазначаючи, що варто було б послатися на інший, давніший текст, але він повністю не зберігся. Вона натякає про античну «Телемахіду», протоісторію всіх покинутих синів. Благословенний богами Телемах рушає на пошуки Одіссея, не знаходить батька, але одружується з однією з коханок татуся й родить і собі сина. Усі ці чоловічі історії Міттіх не задовольняють. Вони є ефектним входом в її біографію, але спотворюють послання. Розповідачці «Листа» не вистачає сюжетів, де донька шукає батька, де вона виставляє рахунки за зраду й перепроживає батькове життя.
І тоді вона згадує софізм Евбуліда Мілетського: він пропонує впізнати учню свого батька — легко, а тепер упізнати його, накритого покривалом, — можливо, але є велика ймовірність помилки; батька впізнаєш і не впізнаєш одночасно. Оце і є історія, гідна біографії, що її зараз почне розказувати (і скоро припинить) Міттіх. Та зрештою Телемах Одіссея, що повернувся на Ітаку, таки не впізнав. Наступна згадана в романі книжка — «Атлас зниклих країн у п’ятдесяти поштових марках». Нарешті Міттіх натрапила на ідеальну для її історії протомодель батьківського тексту.
Вальтрауд Міттіх і розповідачка «Листа в Україну», якій авторка позичає свою біографію, виросла в Південному Тиролі. Від 1939 року її мати — німецькомовна дівчина з Південного Тиролю, офіційна громадянка Італії — вибирала між режимами Муссоліні та Гітлера й переїхала до Австрії. Там у травні 1945 року в невеличкому містечку поблизу Зальцбурга вона познайомилася з радянським військовополоненим. Мама казала, що батько був росіянином з Києва і красенем, це все. Неясно, за яких умов вони стали коханцями, як давно й де саме утримували батька в полоні. Згодом розповідачка назве ім’я: Анатолій Шумайков, але звідки вона те ім’я знає, неясно. Тим часом матуся Вальтрауд повертається до себе в тірольське село й родить дівчинку.
Читайте також: Утрата коренів: «Сила. Згода. Справедливість. Любов. Зло» Сімони Вейль
Дівчинка виростає в регіоні з трьома мовами й сильною пошаною до монархії, виростає в радикально ліву, але з розпадом Совєтів перестає любити лівацтво, вона збирає якісь дрібні відомості про Ein Russe aus Kiew, обожнює Малевича і, ставши шанованою викладачкою мови й літератури, мріє писати й нарешті, коли їй виповнюється п’ятдесят, починає писати художні твори, у кожному з яких придумує якусь історію про батька. Той живе то в глухому селі на Покутті, то десь у Сибіру. А потім трапляється коронавірус, і сильно перелякана пандемією літня жінка — їй сімдесят чотири, і навіть в умовах наджорсткого карантину, навіть у їхньому маленькому містечку хворіють і помирають люди, — вирішує написати такий собі заповіт-заяву й адресує цей текст вигаданому російсько-київському батькові. Так і для цього з’явився «Лист в Україну», виданий 2022 року й одразу перекладний українською.
У 1970-х роках у німецькомовну літературу прийшла генерація (якраз покоління Міттіх), яка не постулювала новий підхід до родинного роману, та натомість послідовно його втілювала. Його часом називають «батьківською літературою». То були такі собі маніфести обманутих дітей поганих батьків: минуле зрадило їх, покинуло напризволяще, і тепер цим дітям треба вигадати його наново. Не вийде не згадати цю традицію, читаючи роман Міттіх. Книжки, написані в її межах, дуже різні, практики, які вони рефлексують, дуже різні, але є одне спільне послання: варто радикально розірвати генеалогічні зв’язки, які тобі присудив факт народження. Що натомість? Поміняти біологічного тата на духовного батька.
У «Листі» є три епіграфи-зі-смислом, у них важить не зміст, а джерело. Самоцитата з Вальтрауд Міттіх, цитата з Ольги Кобилянської і цитата з Йозефа Рота. Рот для Міттіх важить як той, хто знову й знову розказує про батька, приписуючи йому щоразу нову біографію і водночас оспівує горду імперію гордих чоловіків, будує міф про Австро-Угорщину, де монарх і є тим самим омріяним батьком. Кобилянська — плюс-мінус те саме, але додається міркування про функціональні обмеження жінок, які вміють любити відсутнього батька лише як чоловіка, еротичною спраглою любов’ю. Героїня «Листа» кілька разів говорить, що не є монархісткою і не пише оди монархії. Так, їй важить не монархія, а монарх. Усе ще триває бесіда про символічну батьківську постать. Найцікавіші сторінки «Листа» — ті, де Вальтрауд описує містечко, село радше, де вона виросла й де зараз переховується від пандемії. Освічення в любові імператору Максиміліану, навколо замку якого й виникло те місто, — частина телемахіди Міттіх. Вона і символічна донька Максиміліана, і позашлюбна дитина Рота з Кобилянською. Її уявний батько має сотні аватарів (до речі, перша книжка Міттіх, її пізній і вистражданий дебют, називалася «Образи чоловіків»).
«Одного разу в Америці» Серджіо Леоне. Вона знову й знову повертається до цього фільму, її вабить кохання Локшини й Дебори (вона його зрештою зробить головним символом «Листа в Україну»). Але варто побачити, де і як розповідачка ставить акценти. Важливо: Дебора й Локшина — діти емігрантів-біженців від війни, вони перша генерація, яка виросла на чужій землі й у чужій мові. Дебора й Локшина навчені виживати будь-що: він стає гангстером, вона, не реалізувавши мрії про танець, таки віддається за злочинця. Вони кохають одне одного. І говорять про любов чужими словами, цитуючи «Пісню пісень». І відразу після однієї такої цитати Локшина Дебору зґвалтує, бо вона повідомила, що хоче його залишити й спробувати стати танцівницею. І тричі Міттіх процитує репліку Локшини: «Ніхто тебе не любитиме так, як я». Перші рази ми ще не розуміємо, до кого авторка «Листа» адресує це зізнання в коханні чужими словами. На останній сторінці вона скаже дуже чітко: ніхто так не любив у цьому життя її батька, як вона. Так, як вона навчилася любити батька — символічного, біологічного, уявного. Такого, що ґвалтує, бо кохає навзаєм?.. Ой.
У Вальтруд є онука, її звати Ганна, вона багато пише про цю малечу (невимовно нудні нотатки, ви розумієте, про що я говорю, якщо хоч раз терпляче вислухували двогодинні монологи батьків про їхніх нібито суперобдарованих дітей). Ця дитинка в романі — проєкція Вальтруд, котра десь там згадає, що воліла б зватися Анною, ім’ям, яке є «своїм» і для німецької, і для англійської, і для російської, і для української. Ганна бавиться в басейні, бабуня за нею спостерігає і пише нудні про те нотатки. У цих словах більше змісту й сенсу, ніж у всіх міркуваннях про богом даних монархів і Центральну Європу, що уявлення про неї як про частину, а не опозицію Старій Європі, конче треба відновити.
Родина — така сама уявна спільнота для розповідачки Міттіх, як і нації, про які вона охоче міркує. Група людей збирається разом і домовляється про спільні цінності. Група людей збирається разом і домовляється, щоб їхні діти вижили й були щасливі.
В одній з історій про свою Україну Міттіх розказує, як тутешні жінки народжують дітей, яких потім усиновлять у Західній Європі. Вона переповідає відомий новинний ролик часів пандемії, де діти, народжені сурогатними матерями, не могли перетнути кордону до своїх юридичних батьків. Це теж метафора, може, не така, на яку б ми сподівалися, і точно не та, на яку б сподівалася тірольська дитина київського тата.
