Бо ще рік тому ці слова були б неможливими, а через рік, дай Боже, вже будуть не варті чорнил. Дозвольте мені на правах людини, яка опанувала мистецтво війни в його найпотворнішій формі — у примиренні із самою війною, сформувати кілька тез, які якнайкраще сказали б про те, що сьогодні відбувається в думках людей з українським громадянством усередині та вмурованих у потворний ландшафт «ДНР» ззовні.
— У моїй країні нічого не змінилося.
Це важко казати, але, вибачте, це так. Дерев’яний фасад, декорація з красивої поліцейської форми та жовто-блакитних кольорів повсюди, ледь не на спідній білизні, не є тим, за що варто віддати життя. Беззаперечне тільки одне: для нас нарешті відкрилися шляхи, та поки що ними ніхто не йде. Моя країна наче завмерла перед тим світлом, якого так домагалася стільки років. Але корупція, відверта брехня, «кришування», бійки в парламенті, продажні суди, вибірковість закону — усе це нікуди не зникло, тільки тепер це роблять «свої». Той проміжок часу, який ми подолали, можливо, вимагає більше терпіння, ніж цих самих змін.
Читайте також: Як я бачу перемогу у війні
Та мене не полишає відчуття, що це може стати загальною думкою на найближчі роки, коли наш вельмишановний політикум завжди виправдовуватиметься часом. Звичайно, тут, в окупації, відчуття правосуддя гостріше й інколи тим небагатьом, хто дивиться сьогодні на «велику землю» лише з екранів ТБ, хотілося б разом позбутися всього, на що в Києві чи в Тернополі, можливо, і не звернули б уваги. Ми бачимо, як учорашні патріоти стають елементами бізнесу, а влада заграє з ними, неначе дитина з вогнем. Та варто спитати: чи є суспільне прагнення до свободи тією метою, за якою вже не зважають на засоби її досягнення? Бо якщо так, то є найгірша диктатура, що, вкриваючись простирадлом мертвих, уже не зважає на тих, хто живий. Тих самих мертвих, що віддали своє життя на Майдані, і тих самих живих, що й досі є тут, на Донбасі, хоча, кажучи відверто, більшість із вас уже кинули сюди по горстці землі. І звідси є друга теза.
— Моя країна швидше відмовиться від своїх громадян, аніж від своїх територій.
Будьмо відверті: Донбас — це тільки примара, у той час як більшість із вас кидає камінь провини в тих, хто їде із сірої зони степів. В очах країни ми вже винні, всі ми засуджені до певної міри, бо не змогли втримати український прапор на своїй землі, не змогли запобігти тисячам жертв, винні в тому, що хтось у Черкасах ллє сльози за батьком чи братом, і навіть ті самі смерті вже тут, у Донецьку, не варті нічого, бо є лише копією справжнього болю, тільки фантомом.
Читайте також: Психотипи гібридної війни
Спитаємо щиро: кого з вас хоч раз не навідали такі самі думки? Та ми боїмося їх, боїмося сказати їх уголос, а тому за нас їх і досі озвучує автомат. Між хлопцем, який пише цього листа в Донецьку, і тими, хто зараз сидить в окопах, завжди знайдуться десятки причин, щоб кинути в іншого камінь. Та в цьому випадку я запитую вас: чим справді тоді є Донбас? Бо не вірю, що вам потрібні лише терикони, лише величезні заводи, лише та ідейна іржа, що вчить любити абстрактну країну, без обличчя й мови. Глуху німоту. Хтозна, можливо, саме цього й прагнуть у Росії, прагнуть ще більшої ненависті навіть серед тих, у кого є спільна мета: побачити український Донецьк. Так мислить держава, але так не маємо мислити ми. Я не хочу більше мірятися трунами. Не хочу знати, чи були ви на фронті, чи тримали колись автомат у руках і чи спали в підвалі, рятуючись від гулу ракет. Чхати на це. Вже стільки часу й крові втекло, що смертю навряд чи когось здивуєш. Тому я, мабуть, не дуже відійду від правди, якщо третьою тезою скажу:
— Моя країна потребує прощення: самої себе через себе саму.
У нас є зовнішній ворог. Беззаперечний, чіткий, зрозумілий. Та хіба ми й далі вдаватимемо, що географічне походження — це лише точки на карті й що донецький шахтар — той самий менеджер зі Львова? Ні, міста зумовлюють мислення, пропонують своїх героїв, формують інакшу картину життя. Та величезною помилкою всіх цих років було навмисно не помічати того. І тепер, під страхом смертної кари, не дай Боже сказати, що «єдина країна» — це лозунг на карті та що ми такі різні, що іноді лише карта й робить нас чимось одним. Та це недолік тільки тоді, коли ми того боїмося. Понад те, цей страх — товар, який уже багато часу нам з успіхом «штовхають» державні мужі.
Читайте також: Майбутнє однієї ілюзії
Тому наприкінці я хочу сказати: чому б нам не перепросити одне в одного без усілякої рефлексії «за що», «чому», «хто винен» і т. ін.? Чому б не забути, що є «западенці», «донецькі», і не почати жити по-новому не на білбордах з усміхненим паперовим обличчям, а в справді єдиній країні, де люди такі різні, що спромоглися з цього зробити одне? Тож хочу почати із себе й перепросити в усіх тих, хто ще має честь називати себе українцем, бо в мене є мрія, хоч я і не Кінґ: приїхати до такої столиці, де слово «Макіївка» вже нічого не значить чи значить не більше, ніж «Львів» чи «Франківськ».
