На міжнародних заходах із російською делегацією найважче спілкуватися. Вони навіть поза засіданнями поводяться дуже агресивно, як господарі становища. Тому це дуже непросто – полюбити їх. Але такі люди як Віктор Шендерович, телекритик Ірина Петровська, журналістка Аріна Бородіна з «Комерсанта», кінознавець Віка Бєлопольская, багато інших моїх друзів мене з цією країною примиряють. І в Україну вони приїжджають із любов`ю, кажуть: ви вільніші за нас, у вас легко дихається.
Це парадокс: ми постійно бачимо власні проблеми, тому виплескуємо на інших людей своє внутрішнє переконання, що в Україні все не так. А насправді в нас все так, і в Росії є багато людей, які також так думають. Аби їх стало більше, по-перше, потрібно, щоб росіяни сюди приїжджали. І варто говорити з ними не з позиції «ненавиджу тебе, москаль!» Я взагалі проти мітингової риторики, навіть коли московський таксист зневажливо називає тебе хохлушкою. З ним також можна і варто розмовляти.
У сприйнятті нашими народами один одного багато штучного. Візьмімо роздуту проблему НАТО. В Росії місія НАТО в 5 разів більша ніж в Україні. І саме тоді, коли ми, підзужувані певними російськими політиками, виганяємо військові навчання «Сі-Бріз» зі свїх територіальних вод, ці навчання охоче приймають росіяни в себе й заробляють на цьому шалені гроші. Тому нам потрібно також бути розумнішими і розділити – борщ окремо, мухи окремо.
Я не впевнена, що ми ще доживемо, доки в Росії щось принципово зміниться – імперія є імперією, іваногрознівський дух у них у генах, у крові. Але в Росії була і вольниця донських козаків, і саме цю вольницю я люблю в Росії.
Більше того, ніяк не можу сказати, що я Росію не люблю – із задоволенням пишу російською мовою, говорю, читаю російську літературу – про це навіть не варто казати. Російське чуже не тому, що неприємне, а просто тому, що воно інакше. Я оцінюю цю країну як інакшу, і все. Її треба полюбити ось в якому сенсі – її не відсунеш на два метри від кордонів, тому звичайно нам варто шукати те, що тебе примиряє навіть з агресивним сусідом. І це – якщо говорити про державну політику – має бути не любов, а дружба. Бо полюбити ти можеш навіть падлюку, а дружити з недостойним ти не зможеш. Тому дружба – почуття цінніше, ніж любов.
І ще: якщо давні родинні стосунки (якими називають наше спільне з Росією минуле) після кохання переходять у дружбу – це депресивне явище. Я краще розлучуся з людиною, яку кохала, і лише через якийсь час буду з нею дружити. Ось такий час після паузи з Росією вже, наче, й настав.