Мені часто сниться Олег Лишега, його густюща борода, ледь вловні обриси-тіні тіла, його малюнки й скульптури, його доволі специфічний голос, якого мені не пощастило почути наживо, а тільки десь на відеозаписах в інтернеті. Буває, я, задихаючись і тремтячи всім тілом, прокидаюсь із думкою, що я (щойно вві сні й одночасно десь колись) бачив Олега Лишегу у львівському трамваї на вулиці Пасічній, де я мешкав у гуртожитку, проходячи інтернатуру з психіатрії. Але я (як справжня розмита пляма) соромився заговорити з істинним проявом Поезії. Та й було це з категорії неможливого, бо:
- тоді через низький рівень освіти я жодного разу не чув цього імені в школі, воно жодного разу не промайнуло в моєму оточенні за десять років отримання медичної освіти;
- інтернатуру я проходив у 2015–2016 роках;
- Олег Лишега тоді вже помер (фізично принаймні).
«Існують, мабуть, у кожному житті якісь моменти з інших життів, не до кінця твої, але й не чиїсь… Вони, може, не належать нікому, і тому там усе так легко збувається, це ніби сон, невагомий, поза життєвими мірками… Там усе можливе…» — так розпочинається есей Олега Лишеги «Лозанн», який входить до книжки вибраної прози автора «Тепла вохра».
Можливо, такі сновидіння — якийсь метафізичний зв’язок чи ж просте опрацювання інформації, пережитої за певний проміжок часу, коли вперше читаєш наративний верлібр на кілька сторінок із дивними двокрапками й закидаєш через обмеженість власного сприйняття — до стану ейфорійного, стану еврикаподібного: «Ось! Ось воно! Це те, на що ти чекав тридцять років життя! Це наче “Сяйво” Кубрика!».
Але якщо вийти за межі літературної бульбашки, то, на превеликий жаль, ім’я Олега Лишеги буде маловідомим і неінформативним. Доволі прикро не знати літератора по-справжньому світової величини, реального кандидата на Нобелівську премію з літератури, першого українського поета, який отримав престижну премію ПЕН-клубу. Утім, якщо ж не виходити за межі бульбашки, тоді значно краще, але все одно хотілося б чогось більшого. Хоча виданий чималий творчий доробок, є і прекрасна праця Тараса Пастуха про творчість автора — «Мости Олега Лишеги», а також книга спогадів різних (і яких!) людей про митця «Полум’я відігріє пам’ять… Спогади про Олега Лишегу», упорядкована тим самим Тарасом Пастухом, і хороший атмосферний документальний (на жаль, незавершений) фільм Олександра Фразе-Фразенка «Лишега. Частина 1». Але не покидає відчуття чогось недостатнього, незавершеного. Не знаю.
Олег Лишега народився 30 жовтня 1949 року в містечку Тисмениця на Івано-Франківщині в сім’ї вчителів-філологів, що неабияк вплинуло на долю літератора, а його дідусь та прадідусь по батьковій лінії були кушнірами, тож плетиво безпосереднього контакту з природою й мовою закладене генетично. Ось скромна частина назв поетичних текстів Олега Лишеги: «Ведмідь», «Мартин», «Ондатра», «Шовковиця», «Лось», «Дуб», «Сосна», «Куниця» — лише за самими назвами можна бачити вектор натурфілософського (чи природоозначувального) мислення автора, а якщо прочитати, то можна втратити дар мови, оніміти від краси, від естетики, від простої незбагненності Олега Лишеги, вловної невловності. Приклад із мого улюбленого вірша «Куниця»:
І там вгорі я раптом побачив,
Як повертається додому куниця
З великою темною жертвою в зубах…
Вона і її жертва, що обвислим
Просоченим кров’ю клунком
Затулила їй світ…
Олег Лишега, як відомо, писав мало поезії, кілька текстів на рік. Слова відлежувалися, набиралися міцності духу в тенетах тіла-розуму автора (адже, повторюся, автор і є самим утіленням Поезії) і вивільнялися у зовнішній світ. В «Апокрифах від Лишеги» Тарас Прохасько писав: «З першого погляду цілком не укладається в те, що ми називаємо віршами».
Але не спадковістю єдиною, а й досвідом — експліцитна пам’ять творчості. Коло людей, у якому в різні часи свого (все-таки короткого) життя перебував Олег Лишега вражає: Грицько Чубай, Віктор Морозов, Микола Воробйов, Микола Григорів, Джеймс Брасфілд й багато-пребагато інших. Місця, які він відвідав: Тисмениця (сюди автор повертався на різних етапах життя) із річкою Вороною та її притоками, Львів (тут був студентом, гостем, привидом), Бурятія (проходив військову службу та вчителював), Київ (працював художником-декоратором та інтенсивно займався скульптурою, де розкладав колір до елементарних частинок), Лемонт, штат Пенсильванія (тут переважно працював над перекладами, отримавши стипендію Фулбрайта).
Також розширює досвід і дає змогу відкрити потаємне значення мови перекладацька робота. У доробку Олега Лишеги є такі переклади з англійської: окремі тексти Вільяма Карлоса Вільямса, Девіда Герберта Лоуренса, Езри Паунда, Робінзона Джефферса, Сильвії Плат, Роберта Пенна Воррена, переклади міфів та легенд корінного населення Америки, прози Генрі Торо, Томаса Стернза Еліота, Марка Твена. У співпраці з Ігорем Зуєвим перекладав із китайської оповідки Давнього Китаю.
Величезний досвід!
Олег Лишега легко (і, мабуть, добряче болісно) зафіксовував екзистенційну мить:
Перша злива забрала пам’ять,
І все, що відчув удосвіта,
Була втома: все вже сталось…
Я простягнув долоню до ще мокрого паростка
І не впізнав…
Довкола ще пінились калюжі… стемніло…
За плечима пробігла чорна в крапинку пташка…
Ривками, як у безгучному кіно…
Я знову підніс долоню до ще слизького паростка
І заплакав…
Зізнаюсь: я теж можу плакати, коли перечитую тексти Олега Лишеги. Справжня психотерапія!
Можливо, автор ховається в незнайомому лісі, пророкованому у власному ж вірші:
Скинув сорочку, роззувся й так пішов
У незнайомий ліс, надумавши ніколи не повернутись,
Хай сповзає з лопаток спечена шкіра,
Поки сонце сідатиме позаду,
Звиваючи на піщаній дорозі довгу зміїсту тінь…
…І чекає на свій новий день народження. Сімдесят п’ятий, який можна описати словами самого генія, що він вклав до вуст китайських поетів-мислителів у двоактній містерії «Друже Лі Бо, брате Ду Фу»:
«Перший: Як я люблю цю пору, коли листя вже не листя, і разом із тим ще не тлін…
Другий: Я теж люблю, коли ти дивишся на нього й не бачиш, а воно ще ж є».
Як пам’ять.