Ми були молоді, безтурботні й – необізнані.
Тепер, через майже десятиліття, я знову часто ходжу цими вулицями. Я знаю про них дещо більше і вже не можу бути такою безтурботною. Тягар історії навалюється, тисне, не дає дихати. Колись я вважала, що, знаючи історію, маєш змогу відчувати під ногами ґрунт. Зараз розумію, наскільки знання помножує скорботу.
У ХІХ столітті в цьому районі розташовувались особняки київської знаті, а пізніше в одній з будівель містилось обласне управління НКВД, МҐБ, КҐБ, у підвалах якого виконували смертні вироки. Ту вулицю називали тоді найдовшою в світі – на неї можна було потрапити – й ніколи не повернутись назад. По сусідству мешкали працівники цих структур та інших каральних органів. Зараз у колишній садибі Уварова, яка пізніше стала будівлею НКВД, розташований, зокрема, Інститут національної пам’яті. Знайома, яка там працює, казала, що один із колишніх репресованих, ділячися спогадами для певного проекту Інституту, розповідав: «Ну і ось, слідчий сидів там, де зараз сидите ви…».
Тут немає візуального шуму, простакуватих кричущих вивісок, недоречних будов. Усе тут строго, аристократично, витримано.
Минаю дивовижний, у псевдоготичному стилі, будинок Ікскюль-Гільденбанда, далі Шоколадний будиночок, підходжу до колишнього особняка Ковалевського (1911-1913, архітектор – Павло Альошин), званого іноді Арабським будиночком, – тут мені перехоплює подих, я зачарована й захоплена, я хитаю головою, тихо проказую сама собі: “Які ж вони прекрасні, ці вулиці”.
Вони прекрасні.
Вони – моторошно прекрасні.
Я йду, і мої підбори цокають тротуаром. Тут завжди тихо й добра акустика. Тепер, коли знаєш щось більше, тут завжди думається про той час, про тих людей, про жертв і про катів, які також могли ставати жертвами. Уявляєш чорні ворони, які ширяли цими вулицями вночі. Уявляєш, як кати після роботи переходили дорогу, піднімались до своїх помешкань, цілували коханих і дітей, може, часом їх били… Чомусь віриться, що били, хоча, певно ж, не всі – з рідними могли бути послужливими й люб’язними…
У перші місяці регулярних прогулянок тут уже дорослою, уже такою, що знає, я запитувала себе: чи хотіла б я не знати?
Коли кажуть, що без минулого немає майбутнього, я часом думаю про те, що буває навпаки: з минулим майбутнє неможливе. Це коли починаєш зосереджуватись лише на минулому — зрештою, воно буває таким, що не дає поглянути у вічі теперішньому й майбутньому. «Тут відчувається щ о с ь т а к е, воно витає в повітрі», – каже моя знайома, що відмалечку живе на одній з цих вулиць. Я ж запитую себе: чи відчувається в с і м – чи лише тим, хто з н а є? Могла б думати, що всім, але як же той час, коли ми були безтурботними, необізнаними студентами?.. Адже ж ми тоді нічого не відчували.
Відповідь собі на питання, чи хотіла б НЕ знати, була: ні, не хотіла б. Незнання дорівнювало б сліпоті чи наївності. Та я хотіла б, щоб знання, які є, не були важкими. Щоб історія дозволяла відчувати ґрунт, але не тисла своїм тягарем, не тягнула додолу, а дозволяла розправити плечі й розкрити крила. Я хотіла б крокувати цими вулицями, повз ці будівлі – й відчувати сучасність, а не історію. Прагнула б, аби старі світлини, бачені мною в книжках, не застували того, на що дивляться мої очі. Як би я хотіла знати, усвідомлювати – й бути вільною від скорботи.
Мартін Поллак у своїй книжці-есе «Отруєні пейзажі» наполягає на тому, що всюди в місцях масової загибелі мають стояти пам’ятні знаки – передусім з етичних міркувань, як знак відповідальності перед жертвами. Ми ж, унаслідок, зокрема, останніх подій у нашій країні, розуміємо, що пам’ять важлива не лише з етичних міркувань, що непроговорена історія – як незагоєна рана, що непізнана історія – це ґрунт для спекуляцій. Ідея порахунку з історією не сходить із порядку денного.
Знати – важливо. Чи варто знати – уже не є питанням. Питання в іншому: як жити з цим знанням? Чи всі українські землі, чи більша частина Києва має бути всіяна хрестами й пам’ятними знаками? Як між ними лавірувати?
Якось знайомі, що винаймають помешкання в будинку, спорудженому для родин працівників НКВД, зізнаються, що спершу їм снилися сни певного змісту. Потім минали дні, приходили нові асоціації, пов’язані з цим місцем, – ці сни припинились. З ними та з моєю подругою ми говоримо про те, чи існує пам'ять місця, карма місця. Потім наодинці подруга каже: “Ви говорите про карму місця. А що казати мені, чий дідусь служив в НКВД? Я можу це тільки осмислити, прийняти — й жити далі своїм життям”.
Ідея порахунку з історією не сходить із порядку денного, і цей порахунок — осмислення, а також прийняття — потрібен для того, щоб убезпечити себе від повторень, зіскочити зі спіралі, якою нібито рухається історія певного народу.
…Я йду, і мої підбори цокають тротуаром. Намагаюся не цуратись цих вулиць. Намагаюся прийняти історію, пробую не ділити тих, кого забрала вічність, на «своїх» і «чужих», і всю цю нашу болючу минувшину — на “свою” і “чужу”. Намагаюся прийняти історію зокрема й цього району, від споглядання якого перехоплює подих. Тут вишукані ресторани з приємними терасами, тут багатолітні дерева, алеї, бювет, коло якого мирні мешканці наливають воду, вряди-годи натрапляю на молоді подружжя, що гуляють із малими дітьми… Я йду і думаю про те, що лише регулярні витоптування цих доріг, регулярні цокання підборами приглушать акустику часу та болю, роблячи більш чутним – теперішнє.