«Міністерство закордонних справ Польщі не рекомендує подорожі в Україну, зокрема до Львова, через серйозні ризики, пов’язані з воєнними діями».
Пізно, ми вже у Львові, і навіть провели першу ніч в укритті.
Сьогодні раненько, щойно прокинулися птахи, ми поїхали до поховань загиблих на Личакові. Знаю, з нашого боку це просто жест, бо що ми ще сьогодні могли би зробити.
Я не прибічник «воєнного туризму», і спостерігаючи все нові й нові поїздки знайомих і незнайомих, я відчував, як у мені зростало відчуття якогось дискомфорту. Зрештою і я став таким туристом, бо приїхав до Львова, супроводжуючи свою дружину, яка приїжджає сюди щороку в пошуку книжок і додаткових товарів для своєї торонтської книгарні. Я не планував нічого, окрім зустрічей за львівською кавою з друзями і знайомими.
У Львові, як і загалом в Україні, я не був більше 5 років, відколи 11 березня 2020 року останнім літаком перед закриттям кордонів покинув гостинний Львів через поширення пандемії. Тоді я з головою був поглинутий роботою як радник у справах культури мера міста й директор програми «Фокус на культуру». Потім, десь із пів року, я продовжував нашу співпрацю дистанційно, аж поки все не заглохло в очікуванні кінця пандемії. І, зрештою, під час російської агресії я, як і мільйони людей у всьому світі, терпляче стежив, як розвиваються події і як українці борються за свою батьківщину і своє місце на землі серед вільних народів.
Готель «Леополіс» у старій частині міста уже традиційно став нашою львівською базою. Наступного ранку після приїзду під час сніданку я абсолютно несподівано зустрів свою подругу, з якою майже 30 років тому ми разом закладали фундамент сучасного мистецтва в Україні в Центрі сучасного мистецтва при Києво-Могилянській академії. Востаннє ми бачилися кілька років тому на бієнале у Венеції. Нині Марта викладає мистецтвознавство в Єльському університеті в США, і приїхала у Львів як кураторка нового проєкту, присвяченого питанням травми, напрочуд актуальної теми як в Україні, так і в усьому нинішньому скаженому світі.
Кожен наступний день я починав із ранкових зустрічей зі знайомими і друзями в кав’ярні «Світ кави» біля Латинського катедрального собору. Короткі й довші перекази про життя за той час, поки ми не бачилися, хоча ми й підтримували зв’язок через соціальні мережі, мейли й дзвінки, але ніщо не замінить особистої зустрічі, зорового контакту, багатозначного стишення голосу чи мовчання. Звісно, були й актуальні новини й звичайнісінькі плітки, ніби нічого за ці роки не змінилося, хоча змінилося так багато і в нас самих, і навколо нас. Я зустрів Ірку, Діда, Витинанку, Божену, Тараса, Катю, Андрія і ще кількох знайомих.
Я безперервно намагаюся «рефокусувати» свою перспективу, споглядаючи місто і його мешканців. Ніби на вигляд усе по-старому, але ж ми всі знаємо, що по-старому вже ніколи не буде. Таке дивне відчуття тривання в якійсь незбагненній підвішеності. Видимих слідів війни в центрі міста немає, хоча навколо деякі будинки й пам’ятники закриті плитами на випадок ймовірних атак. Це ніби форма сценографії, готова до нового акту вистави. Навколо вирує життя, люди пробігають поспіхом у своїх щоденних справах, молодь набивається в кав’ярні й паби, я би сказав, радісна молодь, але не наважуся використати таке означення. Життя триває, тільки щодня о 9:00 ранку завмирає на хвилину, щоб віддати шану всім тим, хто загинув чи постраждав у боротьбі з агресором. Майже щоденно об 11:30 в Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла в центрі міста відбувається похорон загиблого на фронті військового. Усе розроблено й сформатовано у монотонну виставу з почесною вартою побратимів. Порівняно з центральними і східними теренами України Львів — це оаза спокою і призупиненої нормальності. Тут перебувають тисячі переселенців зі сходу, з окупованих територій, які не мають куди і до чого повертатися. Місто і його мешканці намагаються зробити їхнє воєнне існування стерпним в очікуванні на повернення до втраченої звичайності.
Завдяки люб’язності мера міста і його залученій у підтримку гуманітарних місій дружині Катерині ми відвідали величезний комплекс під назвою «Unbroken/Незламні». Це реабілітаційний центр для військових, які отримали важкі поранення, втратили кінцівку, мають різного ступеню параліч, фізичні і психічні травми. Створена й побудована за кошти міжнародних благодійників, зокрема держав Європейського Союзу, ця інституція дуже сучасна, і це видно на кожному кроці. Тут одночасно перебуває кілька сотень пацієнтів, які проходять довготривалий процес повернення до життя в суспільстві, за свободу якого воювали. Я відвідав дуже сучасний центр протезування, профінансований і напрочуд швидко, бо лише за пів року, збудований урядом Німеччини. Побачив щойно передане у користування збудоване коштом міста і Європейського Союзу сучасне соціальне житло для ветеранів, які вже не мусять залишатися в лікарні, але не мають, куди повернутися. Вони житимуть поруч із центром «Unbroken/Незламні» разом із родинами, можливо, й рік, поступово адаптуючись до нового життя.
Львів усе такий же, хоча зовсім інший, щодня відкривав переді мною свої нові секрети, а я намагався усе це охопити й упорядкувати в своїй голові з надією, що місто було і залишиться Semper Fidelis /завжди вірним/ мешканцям і всім, хто знайшов у ньому прихисток.