Львів проти Ростова. Як «Карпати» у 1969 році вибороли Кубок СРСР

Власне, європейський футбол схожих прецедентів знає теж не надто багато. Вперше, мабуть, вдалося «Ноттс Каунті», котрий виграв Кубок Англії в статусі клубу другого дивізіону 1894-го. Через сім років лондонський «Тоттнем Готспур» здобув цей трофей, представляючи третю за силами — південну — лігу. Пізніше володарями національного кубка з клубів другого дивізіону були також «Вулвергемптон», «Барнслі», «Вест Бромвіч Альбіон», «Сандерленд», «Саутгемптон» і «Вест Гем Юнайтед». В Італії щось схоже траплялося лише двічі —  1922-го, коли перший Кубок країни забрав клуб любительської ліги «Вадо», і 1962-го, коли переміг представник Серії В «Наполі». В Німеччині з неелітних колективів перемагали «Шварц-Вайсс» з Ессена, «Кіккерс» із Оффенбаха і «Ганновер-96». У Франції таких випадки було два — «Ґавр» з Ліги 2 тріумфував 1959-го, а Ґенґам» – рівно через 50 років після того. В Іспанії нічого схожого не траплялося взагалі ніколи.

Перемога «Карпат» 1969-го була унікальною в усіх аспектах. Не лише під спортивним кутом зору, адже політична складова в ті роки відігравала іноді значно вагомішу роль. Уявити, щоб Москва допустила на вершину клуб із Західної України, було майже нереально. Але це сталося.

 

Команда з галицьким колоритом

Фундамент львівської сенсації був закладений влітку 1966 року, коли у «Карпатах» сталася зміна тренера. До Львова замість москвича Миколи Дементьєва приїхав колишній воротар «Динамо» і «Шахтаря», 36-річний тренер Євген Лемешко − після шести років перебування наставником хмельницького «Поділля».

«Коли я приймав «Карпати», ця команда була на рівні кам’яного віку, − згадував той час Євген Пилипович. − Втім, потенціал був, оскільки фінансував «Карпати» завод «Електрон». Я тоді збирав юних хлопців з усієї Львівщини. Ростика Поточняка почав ставити до складу у 18 років, Володю Данилюка – в 19. Мені хотілося створити команду з місцевим, галицьким колоритом, тому шукав хлопців по селах. Із львівського СКА взяв корінного львів’янина Юру Басалика, нападника Богдана Грещака і оборонця Петра Данильчука, хлопців теж фактично місцевих, які народилися в Тернопільській та Івано-Франківській областях. Крім того, прийшли разом зі мною з Хмельницького закарпатець Ваня Ґереґ, воротар Вітя Турпак і півоборонець Володя Булгаков. З Саратова я покликав нападника Гену Ліхачова».

Євген Лемешко (крайній ліворуч), Ігор Турпак (крайній праворуч)

 

За якийсь рік з команди старого зразка Лемешко залишив лише воротаря Євгена Власенка, оборонця Володимира Валіонту, хавбека Ігора Кульчицького і нападника Анатолія Крощенка. Фактично, всі названі новачки стали легендарними для «Карпат» особистостями на десятиліття. Хто зараз скаже, чого ця команда досягла би під керівництвом самого Лемешка, бо вже у серпні 1967-го Євген Пилипович покинув Львів. Ходили чутки, немов тренер, який володів своєрідним норовом, не пробачив керівництву, що за його спиною воно домовлялося з тодішнім тренером СКА Сергієм Шапошниковим.

Лемешко, який помер 85-річним у червні 2016-го, так жодного разу й не розповів, чому він тоді пішов. «Відповідальним за команду обком партії тоді призначив Гліба Климова, − говорив Євген Пилипович. − Але іноді так бувало, що людина не займалася ні футболом, ні взагалі нічим іншим. Сумно, бо збирався залишатися у Львові, отримав там прекрасну квартиру в самому центрі міста. Але у нас нерідко буває, що тренера поважають лише до того часу, поки він потрібен. Потім комусь щось переклинює – дають з носака під зад і кажуть «до побачення». Контрактів у нас тоді не було, цивілізованим суспільством теж не пахло». 

Львів — специфічне футбольне місто. Історично склалося, що тренерам там прижитися проблемно. Так було колись, так є й дотепер. Можна порахувати на пальцях однієї руки тих фахівців, які змогли відпрацювати з «Карпатами» три сезони чи більше. У роки незалежності таких було лише двоє — Мирон Маркевич і Олег Кононов. В совєцькі часи такий тренер взагалі був лише один. Етнічний угорець Ернест Юст − одна зі знакових постатей у київському «Динамо» 50-х років. У «Карпатах» фахівець почав працювати з перших днів заснування. Юст був помічником у всіх попередніх наставників — у Жукова, Коршунова, Дементьєва, Лемешка й Васильєва. Й урешті, коли посаду залишив останній з цього списку, Ернест Ервінович прийняв пропозицію очолити команду сам.

Ернест Юст (на першому плані)

 

Майже одночасно з цією подією начальником команди «Карпати» став Карло Мікльош, котрий був знаковою постаттю ще в довоєнному львівському футболі. За «Україну» 17-річний Карло почав виступати ще 1932-го, грав на позиції правого нападника, володів гарною швидкістю, вміло виконував пенальті. З Мікльошем у складі «Україна» зупинилася за крок до входу в елітний дивізіон чемпіонату Польщі 1939-го. Після того ж як місто окупували совєцькі війська, Карло певний час виступав за команду «Облспоживспілка», потім, коли Львів зайняли німці, знову грав за «Україну», а після війни перепробував у рідному місті і «Динамо», і «Спартак», і «Локомотив». Аж поки не закінчив кар’єри 32-річним і не почав спершу судити, а потім керувати обласною Федерацією футболу Львівщини. Цю посаду Мікльош покинув, отримавши роботу в «Карпатах», де опинився на своєму місці, бо вмів грамотно вести перемовини з партійними керівниками і людьми, від яких залежало фінансування команди. Роль Мікльоша в майбутніх успіхах «Карпат» часто прирівнюють навіть з тренерським хистом Юста.

 

Читайте також: Український спорт в часи війни: завдання – вижити

 

Між тим, сам Юст жодних кадрових змін у команду не вносив. Він довів до пуття те, що почав Лемешко і продовжив Василь Васильєв, за керівництва якого в команду прийшли: майбутній рекордсмен «Карпат» за кількістю проведених матчів Левко Броварський, могутній закарпатський нападник Янош Габовда і грізний сибіряк Валерій Сиров. У цьому складі «Карпати» цілком могли здобувати путівку до вищої ліги чемпіонату СССР ще восени 1968-го, але у фінальній «кульці» за участю чотирьох команд у Сочі львів’яни поступилися свердловському «Уралмашу». І поразка та начебто була не дуже об’єктивною.

 

«Не можеш грати, то хоч бігай»

З «Уралмашем» «Карпати» зустрічалися в останньому турі, і їх влаштовувала тільки перемога, тоді як суперників задовольняла нічия. «Вище керівництво було зацікавлене у перемозі «Уралмаша», — згадує ті події капітан львів’ян Ігор Кульчицький. — Першим секретарем Свердловського обкому партії тоді був Борис Єльцин, попри молодість персона вже впливова. Ми вели в матчі з «Уралмашем» 1:0, однак у гру втрутився арбітр. Судив матч естонець Еуґен Гярмс. Пізніше він зізнався, що напередодні йому поставили умову: «Отримаєш статус міжнародника лише в тому разі, якщо втопиш «Карпати». Вирішальний момент трапився наприкінці зустрічі. Коли м’яч полетів у напрямку наших воріт, суперник перебував приблизно в десятиметровому офсайді. Гравець «Уралмаша» сидів, зав’язував бутси, а потім миттєво підвівся і вразив нашу рамку без спротиву. Наш воротар Мишко Лупол, розуміючи, що небезпеки немає, взагалі стояв осторонь. То було свавілля».

Мені доводилося спілкуватися практично з усіма гравцями тих «Карпат», які дожили до ХХІ сторіччя. Всі погоджуються, що вийди львів’яни у вищу лігу відразу, 1968-го, сенсаційного кубкового тріумфу наступного року вочевидь не було б. Бодай тому, що до команди по-іншому ставилися би суперники і в неї у рік дебюту в елітному дивізіоні виникли б інші пріоритети. А в тих умовах всі обставини склалися найліпшим чином. По-перше, «Карпатам» таланило і з жеребом, і з подальшою турнірною сіткою. Річ у тім, що більшість потенційних вищолігових суперників повибували на ранніх стадіях, спростивши тим самим завдання львів’янам. Крім того, не дуже вдало стартувавши у чемпіонаті СССР, вирішили зосередитися на кубковому турнірі й самі карпатівці. Звісно, про здобуття трофею заздалегідь ніхто не думав, але з проходженням кожної наступної стадії це завдання ставало все реальнішим.

Найцікавіше, що кубковий шлях «Карпати» могли завершити, ледь його розпочавши. У першому колі в разі нічиїх суперники не проводили додаткового часу і не били післяматчевих пенальті, а проводили повторну зустріч наступного дня. Тож коли матч стартової стадії проти «Азовця» у Маріуполі, як тоді називався Жданов, завершувався 0:0, карпатівці постали перед дилемою.

«До гри тренер сказав нам, щоб після закінчення поєдинку не зволікали, аби встигнути на літак. Квитки, мовляв, заброньовані, — розповідав Валерій Сиров. — Але час іде, забити не можемо й десь хвилин за п’ять до фінального свистка підбігаю до тренерської лави й питаю Юста: «Чи не пора щось вирішувати, може, у власні ворота забивати?» Команди не було. Тренер сказав: «Грайте до кінця». То потім ми дізналися, що квитки поміняли і ми зможемо добратися до Львова після додаткового матчу, який відбувався через добу».    

У наступних раундах «Карпати» перемогли 1:0 одеський СКА, здолали 2:1 у додатковий час єреванський «Арарат», 2:0 — одеський «Чорноморець», 1:0 — воронезький «Труд». «У чвертьфіналі у Воронежі нас врятував воротар Вітя Турпак, — згадує Валерій Сиров. – Точніше, Олександр Голодубов у ворота не влучив. Але як не влучив? Вітька кинувся вліво, напрям відгадав. Голодубов, злякавшись, що голкіпер може відбити, ризикнув і влучив не у кут, а пробив поруч зі стійкою».  «Проти «Труда» нам було найважче, — доповнює партнера за центром оборони Поточняк. — Ми тоді вражали суперників шаленим темпом. Немов втілили у життя слова колишнього нашого тренера Євгена Лемешка. Він говорив: «Не можеш грати, то хоч бігай». Ось ми й бігали, старалися».

 

«Є вказівка, щоб сьогодні виграв Ростов»

Врешті, обігравши у півфіналі 2:0 миколаївський «Суднобудівник», який на попередній стадії сенсаційно вибив московське «Торпедо», «Карпати» вийшли у фінал, де мали зустрітися з міцним середняком елітного дивізіону — ростовським СКА. Навколо того матчу донині ходить чимало легенд. Надто ефектно ці події описує капітан львів’ян Кульчицький. Оскільки повного відео зустрічі в Лужниках не збереглося, можемо лише слухати, зіставляти, додумувати й припускати, де тут правда, а де вимисел.

Команда «карпатців»

 

Московський спартаківець Євген Ловчев дивився фінал у статусі глядача і через роки розповів, що його вразило найбільше. Розповів так, що це варто зацитувати мовою оригіналу: «Львовскую команду на разминке встретили не скандированиями, как сейчас, а песней «Черемшина», или по-русски «Черемуха». Вы можете представить, что вот сейчас, в Ярославле, фаны ЦСКА встретят команду песней из фильма «Белорусский вокзал», а «Алании» – чем-то из осетинского эпоса?»

«Карпати» на початку зустрічі сильно нервували. Досвідченіший суперник діяв холоднокровніше і втілив стартовий натиск у гол Анатолія Зінченка. Після того ж львів’яни поступово заспокоїлися і до перерви двічі могли зрівняти рахунок, проте велет Янош Габовда пробив головою неточно. А Володимир Данилюк, який з 88-ма м’ячами досі залишається найкращим бомбардиром «Карпат» за історію, влучив у стійку. «Навіть добре, що я тоді не забив, – каже Володимир. – Не дивуйтеся. Зрівняй я рахунок так рано, можливо, більш досвідчені армійці налаштувалися б на другий тайм належним чином. Але вони поставилися до нас зверхньо. У перерві, перед самим виходом на поле, ростовчани, проходячи повз нас, видали: «Деревня, выходи играть». Нас це зачепило сильно, тому другу половину розпочали з великим завзяттям». 

«Карпати» вирвали перемогу завдяки двом поспіль голам у середині другого тайму, коли з інтервалом у чотири хвилини відзначилися Ліхачов і Булгаков. Обом допоміг забити своїми вдалими діями головою Габовда. Ліхачов, якого називають «саратовським жуком», забив у тому розіграші Кубка п’ять м’ячів і став найкращим бомбардиром команди. Після завершення кар’єри 1977-го він досі живе у Львові, є успішним бізнесменом. І при цьому принципово не спілкується з журналістами. Ліхачов каже, що не дав жодного інтерв’ю в житті.

 

 

Треба сказати, що ключовою миттю фіналу все ж були не голи карпатців, а незараховане взяття львівських воріт наприкінці поєдинку. Кульчицький любить описувати цю історію, не шкодуючи барв.

«За сім до фінального свистка ростовчани забили нам з очевидного офсайду, якого головний суддя, грузин Карло Круашвілі немов не помічав, − каже легендарний Куля. − Нас врятувала принциповість естонського лайцмена Еуґена Гярмса. Ростовчани вже святкували свій успіх, а естонець нерухомо, немов пам’ятник, стояв з піднятим прапорцем. Я звернув на це увагу головного арбітра. Після того, як судді порадилися, гол вирішили скасувати. То був той самий Гярмс, який за рік до того вкрав у нас перемогу в матчі перехідного турніру проти «Уралмашу». Напередодні фінального матчу я як капітан команди пішов у суддівську кімнату підписувати протокол. Подав руку головному судді Круашвілі, його помічникові Тофіку Бахрамову, а Гярмса демонстративно проіґнорував. Навіть не подивився в його бік. Перші двоє здивувалися, почали сміятися. Гярмс же просто кров’ю залився. Йому стало соромно. Коли я вийшов у сусідню з суддівською кімнату, естонець побіг за мною. «Чому ви зі мною не привіталися?» – запитує. «Я зрадникам руки не подаю. Хіба що можу її відрубати. Я з Західної України, у мене в жилах тече націоналістична кров. Таким людям я ніколи не пробачу» − відповідаю. Гярмс знітився ще більше: «Ігоре, знаєш, у нас є вказівка, щоб сьогодні виграв Ростов». Я лише розсміявся: «Після того, що ви зробили з нами в Сочі, це для мене не дивно. Добре, засуджуйте. Фінал для команди першої ліги – теж хороший результат». «Якщо у мене буде нагода, я вам допоможу», − сказав мені навздогін Гярмс. Виходить, слова він дотримався».

Кульчицький з кубком

У вищу лігу совєцького футболу «Карпати» увійшли наступного року. Тоді ж вони отримали змогу стартувати в єврокубках. Хоча керівництво совєцького футболу до останнього вагалося, чи варто допускати до участі в Кубку кубків представника нижчої ліги. Турбота про престиж непереможного совєцького футболу тоді була важливішою за спортивний принцип. Але врешті «Карпати» на євроарені таки дебютували і мали всі шанси пройти бухарестську «Стяуа», в складі якої виступало шість гравців збірної Румунії. Проте помилка наприкінці львівського матчу, яка призвела до поразки 0:1, виявилася фатальною.

 

Не лише про футбол

Наступного року «Карпати», цілком успішно завершивши чемпіонат у середині таблиці, стартували в елітному дивізіоні совєцького футболу. Тим більш дивною стала після того зміна тренера — Юста замінив москвич Валентин Бубукін, який у статусі нападника вигравав чемпіонат Європи-1960. Гравці тих «Карпат» досі не сумніваються, що те рішення було політичним. Мовляв, у Москві занепокоїлися, що навколо «Карпат», за які виступають здебільшого галичани, щоматчу гуртується десятки тисяч людей, які ведуть на стадіоні «Дружба» розмови не лише про футбол. Спроби Бубукіна змінити склад і увести в нього приїжджих гравців той же Кульчицький сприймав як намір зруйнувати автентичність львівського клубу. Щоправда, 1973-го за брак результатів наставника звільнили, на тренерську лаву «Карпат» повернувся Юст і команда зберігала кістяк аж до 1976-го, коли герої кубкового тріумфу почали потрохи сходити зі сцени.

 

Читайте також: Спортивний журналіст Іван Вербицький: «Більшість спортсменів усе розуміють і демонструють абсолютно правильну поведінку, відповідно до вимог часу»

 

«Знаєте, у чому полягав секрет нашого успіху? І за що нас називали «львівськими собаками»? – перепитав мене етнічний росіянин Валерій Сиров, який мешкав у Миколаєві і пішов з життя  2019-го. — Про це чомусь ніхто не говорить, а всі суперники говорили: «Ось собаки львівські! Виходять і вбиваються один за одного!» У нас у команді були українці, росіяни, угорці. Компанія наче й різношерста, але виходили на поле й не дай Боже, щоб хтось когось зачепив! Пригадую, поїхали ми якось на збір до Угорщини. Закінчувався він спільним з мадярами бенкетом. Я піднявся і виголосив тост: «Вип’ємо за те, щоб чобіт російського солдата не топтав угорської землі». І то в ті часи! Усі ці комуністи, місцеві й наші, випали в осад».

Між тим, львівські фанати з 1969-го марять повторенням кубкового тріумфу. Гасло «Кубок — Львову» замінює в їх середовищі вітання. А серед колег з інших міст стало ледь не предметом для глузування з огляду на безуспішність карпатівських намірів. Як команда не намагалася, в якому стані не була, а повторити досі того, що втілили попередники у статусі команди першої ліги, не змогли.

Мрія, що не згасає

 

А живих учасників сенсації 53-річної давнини залишається все менше, лише шестеро: Володимир Данилюк, Ігор Кульчицький, Геннадій Ліхачов, Богдан Грещак, Юрій Бондаренко, Михайло Лупол. 26 липня 74-річним відійшов у ліпші світи ліберо тих «Карпат» Ростислав Поточняк. Раніше, у 1982-му помер лівий крайній нападник Юрій Басалик, в 1986-му – центрфорвард Янош Габовда. У 1992-му не стало наставника тих «Карпат» Ернеста Юста. В 1998-му відійшов у кращі світи воротар Віктор Турпак, в 2000-му – оборонець Михайло Сарабін. У 2003-му померли начальник команди Карло Мікльош та півоборонець Володимир Булгаков, у 2008-му – оборонець Петро Данильчук, у 2009-му – хавбек Левко Броварський. У 2018-му не стало оборонця Івана Ґереґа, в 2019-му – сталевого стоппера Валерія Сирова, торік – півоборонця Романа Покори. А втім, свої імена ці начебто не зіркові футболісти увічнили давно – 17 серпня 1969-го, на полі московського стадіону імені Лєніна, під акомпанемент «Черемшини».