Іній на кущах та деревах, сніг на дахах, на дитячих гірках і гойдалках — усе це є, звичайно, і в Києві, а проте Львів — огортає. Своїми внутрішніми двориками, вузькими вулицями, різновисокими контурами.
Але спершу, ще до зими, пірнаєш у листопад. Тоді Львів стає самим собою, уже не вдає, не може вдавати, і тим, хто його любить, це не потрібно, навпаки. Вологість проникає в усі шпарини, вкриває та пронизує всі споруди й дерева, оголюються тріщинки, стають очевидними старість і безпомічність міста, а водночас — якась парадоксальна несхитність.
У листопаді найменше туристів усюди, не лише у Львові. І не те щоб ти не любила туристів, та без них набувається якась особлива інтимність у спілкуванні з містом. Світло-коричневий колір відбивається від будинків, застигає в повітрі, довкола розлитий туман, небо сочиться мрякою, гуляєш порожнім парком Франка, крокуючи мокрим асфальтом, вдивляєшся в листя на дорозі, спостерігаєш за білками на деревах. Дивуєшся, що досі їх помічаєш: могла б не помічати, живучи тільки тим, що там, у Києві, тільки тим, що поза природою, що в робочих справах, бо Київ для тебе тепер — це переважно робочі справи.
Читайте також: Львів. Київ. Берлін. Париж. Ріо. Амстердам… URBAN LEGEND
Ти ротом хапаєш повітря, звикнувши за останні місяці до загуслої темряви, у якій рухаєшся навпомацки. Раз по раз стріпуєш волоссям, згадуючи: ти у Львові, усе гаразд, ти у Львові. Плекаєш ілюзію, що тут ти вільна й що темрява, хоч і триває далі (вона-бо ознака цього періоду життя, а не міста, у якому постійно мешкаєш і з якого вряди-годи сюди вириваєшся), саме у Львові дарує обіцянку світла, яке ген-ген далеко, але видніється.
Останніми кількома місяцями час став в’язкий і тягучий, коричневі липкі краплі відриваються від загальної маси й важко, повільно опадають. Ти ж мрієш про повільний білий сніг за вікном і про легкість, про те, щоб час випрозорився й перетворивсь на чисті потоки. Прямуєш до цих чистих потоків, намагаючись пришвидшити крок. Повільний сніг за вікном і легке серце уявляєш чомусь тільки у Львові, так, наче в Києві це неможливо. Останніми місяцями він став уособленням фізичної втоми, суцільної темряви, у якій рухаєшся навпомацки, плекаючи надію, що йдеш добрим шляхом. Якби ти не знала це місто раніше, була б спокуса подумати, що саме воно перетворює дні на тісний тунель, але ні: ти знаєш Київ інакшим, ще донедавна тут були легкість, невагомість і ш о в к б у т т я. Пам’ять про це ще не відійшла, але щойно входиш до тісних тунелів — одразу на противагу згадуєш Львів як можливість рятунку.
…У «Світі кави» Т. нюхає каву, О. знайомить нас із легендарним композитором, чия творчість була заборонена за радянських часів, — і це дуже по-львівськи. Виходите надвір, обговорюєте радянську історію Львова й робочі справи, і дуже «по-львівським» є те, що тут можна йти повільно, можна говорити про роботу й про щось інше. Львів називають вальяжним містом, мовляв, о ці львів’яни, як вони тут працюють, коли це Лас-Вегас, коли в повітрі розлите свято, ця відпочинковість, розслабленість?..
Читайте також: Київ — Львів. Тетріс-сіті й маленька галицька провінція
А потім грудень і твоя перша зима, коли фізична втома навіть не дає як слід подумати про втому моральну. Ти приїхала до Львова лише на день, на більше тепер не маєш права. Не вмикаючи світла, сидиш у сутінках, у начвертьтемряві, щоб відчувати: так кохані люди, які давно не бачилися, не вмикають світла, аби ніщо не заважало насолоджуватися співприсутністю. Ти вкриваєшся ліжником з овечої вовни й думаєш про те, що з переїздом до Києва могла почати жити на два гнізда, дбаючи про обидва, та натомість перестаєш клопотатися про жоден. У Львові користуєшся набутками попередніх років (трохи прорідженими, бо щось забрано до Києва), у столиці — чим прийдеться. У Києві не дбаєш про затишок, бо, якщо бути чесною, то ти його там не прагнеш: не хочеш прив’язувати себе до міста ще більше. Воно й без домашнього затишку — у твоїх очах, у шкірі, у текстах, у снах і в стилі мислення, це місто тебе пронизало до п’ят каштанами, як писала колись Галина Глодзь, і ти не хочеш, щоб воно стало ще й твоїм домом. Дехто дивується, що досі їздиш до Львова, мовляв, а навіщо, чому? «Має ж у мене десь бути дім», — відповідаєш. У Києві? Ні, це неможливо. Не тому що ціни на нерухомість і все таке, а тому що…
Київ завжди буде «вічним коханням», але тимчасовим пристанищем.
Львів же натомість — це обіцянка визволення, якщо не від вічного кохання, то від тимчасовості.
Читайте також: Славутич — місто, яке шукає себе
Львів — це те місце, де можна нюхати каву й випадково натрапляти на легендарних композиторів, при цьому працювати, повільно крокувати вулицями, говорити про роботу й про щось інше, писати, вбирати в себе світло й начвертьсутінки, дивитись на повільний сніг за вікном.
Сідаєш у поїзд, хочеш написати у Фейсбуку про львівські зими, затишніших од яких не знаєш.
Але не пишеш, бо це надто інтимно як для Фейсбуку.